І сильний, і слабкий, і злий

30.09.2014
І сильний, і слабкий, і злий

ТЮГівці виставою «Сон» змусили юного глядача по-новому відкрити для себе поета.

На сценах чи не всіх українських театрів з’явилися вистави за Шевченком або ж про Шевченка, а є серед них і декілька, які, як кажуть, і «за» Кобзарем, і «про» Кобзаря. Саме такою є вистава «Сон» Київського академічного театру юного глядача на Липках.

Ця вистава — спроба осмислити життя і творчість Кобзаря за матеріалами його щоденників, листів та інших документів.

Автор композиції і режисер-постановник — народний артист України Віктор Гирич прагне у своїй виставі не лише відтворити маловідомі сторінки біографії Шевченка, а й наповнити їх глибоким змістом. Перед нами постає різний Кобзар (а їх у виставі троє — юний, середній і старший) — тут він і сильний, і слабкий, романтичний мрійник, добрий, іноді навіть злий. Та всі троє акторів не прагнуть зіграти Шевченка, не перевтілюються в нього, керуючись законами психологічного театру, а говорять від його імені. Однак тут немає і так званого брехтівського «відчуження». Актори переконливо й емоційно «проживають» тексти Кобзаря, в пориві співчуття іноді навіть забуваючи, що вони говорять від імені Шевченка.

Це три різних Шевченка, яких поєднує лише ім’я. Старший проносить крізь усю виставу монументальність образу Шевченка, він приковує глядачеву увагу до себе розміреністю темпоритму існування та мудрістю в погляді. Середній — дуже експресивний. Його синкопований ритм існування паралельний статичній та врівноваженій постаті Шевченка-старшого. А юний — зворушливий і переконливий.

Доволі заманливо для режисера, готуючи «датську» виставу, піти торованим шляхом — розгорнути масштабне дійство, кидати «полум’яне Шевченківське слово» у натовп. Якщо він «холодний» — будити тих, хто «спить», якщо збуджений — розчинятися в емоційному вирі, який виникатиме від кожної влучної репліки... Віктор Гирич обирає свою дорогу. Його вистава для аудиторії, здатної слухати, вслухатися, чути. Для тієї, яка має звикати думати. Бо на сцені жодні події повноцінно не розігруються, хоча театральність, якою повна ця вистава, інтригує й захоплює.

Режисер розширює візуальний ряд. Сценографія Михайла Френкеля лаконічна і водночас об’ємна за своїм змістом. Значну роль відіграє відеопроекція, на якій відтворюється емоційна атмосфера Майдану гідності й ключових моментів вистави. Граничний лаконізм сценографії — багатофункціональний невисокий дерев’яний поміст і дзеркальний чорний кабінет... Вдалі елементи костюмів. Музика, що побудована на контрасті трагічного і ліричного. Образ «свічки», що так красномовно «грає» у виставі. Дійсно, життя Шевченка справді асоціюється із цим красномовним образом... При цьому — виразна світлова партитура, яка делікатно доповнює емоційну палітру, та група молодих, талановитих виконавців, які лише ескізно накреслюють епізодичні образи. Ось, власне, і все, чим «озброїлися» ТЮГівці, вирішуючи непросте творче завдання — змусити юного глядача по-новому відкрити для себе поета.

Пульс їхньої вистави б’ється нерівно, саме так — нерівно, нерівно і болісно, як у тяжкохворого, — бо так б’ється сьогодні серце країни. І тому в унісон йому б’ються серця молодих акторів. Актори існують у гармонійному хаосі мізансцен. Вони озвучують поділені репліки: уривки із документів, листів, спогадів, віршів. Майже кожен із них, розігруючи якусь зі сцен життя Шевченка, приміряє на себе декілька ролей. Складається враження, що вистава своєю хаотичністю моделює життя, його випадковість. Сцени з інших творів відображають стан душі героя, його захоплення і уподобання. До канви вистави органічно вводяться сцени з Миколою Гоголем і актором Михайлом Щепкіним, творчістю яких захоплювався Шевченко.

Ключові моменти біографії Шевченка у виставі настільки об’ємні, що складається враження, ніби перед нами розгортається все життя поета. Страждання в дитинстві, згодом арешт, заслання, заборона писати й малювати. Десять літ солдатської муштри. Нарешті свобода, надії — і знову розчарування.

Вистава багатопланова. У контексті подій, що стали визначальними в сучасній історії нашої країни, вона набуває інших смислів, стає багатогранною та глибокою. Вона талановито показує молодому поколінню іще одну історію про незламну любов до Батьківщини, про мужність та стійкість, тверді переконання і віру в Україну.

Це вистава зі складною знаковою системою. Коли те, що відбувається на сцені, є правильним, за серцем, за енергією, воно може набути будь-якої форми, але оживає, і вже не потребує пояснень. Вистава не лише про Шевченка, вистава про Україну, про нас.