Оце так «очищення»!

Хоча дострокові парламентські вибори вже проголошені, їхнє проведення все ще залишається під питанням. Зокрема, якщо Верховна Рада таки ухвалить рішення про запровадження воєнного стану, «перезавантаження» парламенту може бути відкладено на невизначений термін. Але кандидатів у нардепи це, вочевидь, мало хвилює. Дехто, не чекаючи подальшого розвитку подій, уже встиг подати документи до ЦВК. Таких наразі небагато — трохи більше двох десятків. У переліку пошукачів мандата — імена здебільшого незнайомі, але є й топова п’ятірка аж надто добре відомих прізвищ.

П’ять цікавих історій...

На першому місці, звичайно ж, Сергій Ківалов. Екс-голова ЦВК та чинний нардеп. Цей добродій не тільки не за ґратами — він і по цей час насолоджується усіма преференціями, які дають йому його посади та регалії. А на сьогодні Ківалов — двічі академік (Національної академії правових наук та Національної академії педагогічних наук), а ще він — голова парламентського Комітету з питань верховенства права та правосуддя. Все це скидається на якийсь сюрреалізм (з огляду на блискучу діяльність Ківалова на посаді очільника Центрвиборчкому, котра й призвела у 2004-му до Помаранчевої революції), але це, на жаль, наша українська дійсність. І наші показові спроби «очистити» та «люструвати» владу шляхом виборів, у яких Ківалов, як уже було сказано, планує брати участь. Щоб портрет цього достойника був повним, згадаймо і про те, що саме Ківалов був одним iз двох співавторів закону про мову в редакції 2012 року, який породив протести та активний опір спільноти. Ківалов, мабуть, єдиний в Україні політик, котрий доклав руку до початку відразу двох Майданів — мовного та Помаранчевого.

Другу позицію займає також народний депутат України і також носій «яскравого» бекграунду. Це — Віталій Журавський. Ще одна його спільна з Ківаловим риса полягає в написанні закону, який викликав загальне обурення. Це — закон, що передбачав введення кримінальної відповідальності за «наклеп», за який Журавського зарахували до ворогів преси. Як і у Ківалова, законотворчий свербіж Журавського у всій своїй красі розкрився в 2012-му, коли Янукович, відбувши чемпіонат iз футболу, перейшов до політики закручування гайок. Як і Ківалов, Журавський був членом фракції «Регіонів», а потім вийшов iз ПР — коли відбулася Революція Гідності і продовжувати членство в лавах ПР стало вже не комільфо. На цьому, однак, точки дотику в біографіях обох політиків вичерпуються. В послужному списку Журавського лишається ще робота в «молодій команді» Леоніда Черновецького, під патронатом котрого Журавський служив заступником голови КМДА. Хоч КМДА — не ЦВК (від якої інколи залежить доля всієї країни), але добряче нашкодити Журавський зумів і там.

Третє місце по праву належить Володимиру Боделану, сину Руслана Боделана, екс-мера Одеси. Особа не така відома, як попередні два «герої», але промовисті родинні зв’язки змушують приділити і Боделану-молодшому бодай кілька рядків. Разом із батьком-мером, проти якого у квітні 2005-го порушили кримінальну справу, Володимир Боделан зник iз поля зору суспільства та правоохоронців аж до 2009-го. Швидше за все, він був там же, де і його батько, — у Росії. А після зміни влади у 2010-му Володимир Боделан повернувся в Україну і встиг поміняти кілька місць роботи. Для початку він отримав непогану посаду на Укрзалізниці й попрацював у МЧС. Відтак Боделан осів в Одесі, де старий недруг його батька — Едуард Гурвіц — якраз поступився кріслом новому градоначальнику Олексію Костусєву. Володимира Боделана було обрано до Одеської міськради, де він працює і по цей день, паралельно займаючи посаду начальника головного управління МЧС в Одеській області.

На четвертій позиції — депутат-«регіонал» Володимир Струк. Струк — уродженець Луганщини, його поточне депутатство запам’яталося непересічним «чоловічим» вчинком — ударом у сонячне сплетіння, який дістався Лесі Оробець. 29 січня 2014-го Леся спіймала Струка на «гарячому» — на черговому кнопкодавстві й спробувала цьому завадити. За що й була нокаутована. Вгодований Струк «переміг» свою суперницю — і це, власне, єдиний епізод, за яким можна ідентифікувати цього законотворця. Якщо, звісно, не рахувати порушеної проти нього кримінальної справи «за ознаками закликів до порушення територіальної цілісності України». Порушувала справу Луганська обласна прокуратура ще в травні цього року. Яка її доля зараз — невідомо. Мабуть, луганським прокурорам нині вже трохи не до того. А шкода. Пан Струк — особа колоритна, міг би прикрасити собою будь-яку в’язницю.

Замикає нашу топ-п’ятірку Юрій Литвин. Не родич Володимира Литвина, хоч і член його Народної партії. Народний депутат VI скликання, і теж не без «минулого». «Засвітився» Юрій Литвин у 2011-му, коли Верховна Рада голосувала за призначення суддею Конституційного Суду Олександра Пасенюка. Депутат від БЮТ Юрій Прокопчук заявляв тоді, що Литвин зайшов до кабінки для голосування з газетою в руках, «дістав з газети двадцять бюлетенів, котрі однією стопочкою і вкинув, що було зафіксовано мною особисто, а також журналістами, зокрема й телебаченням», — розповів Прокопчук. На його думку, цей випадок призвів до фальсифікації виборів судді КС, через що Пасенюк є нелегітимно обраним.

...і одна мораль

Отже виборча кампанія щойно почалася. Тож чим ближче до 26 жовтня, тим більше одіозних персон ми бачитимемо на сайті ЦВК. Якщо Партія регіонів iз розтерзаним та знищеним рейтингом не знайде собі партнерів для спільного долання прохідного бар’єра (подейкують, що ПР веде перемовини і з Партією розвитку Льовочкіна, і з «Сильною Україною» Тігіпка), тоді її найбільш «промовисті» члени змушені будуть йти по «мажоритарці». Тож десь на одномандатних округах вигулькнуть, напевно, і Олена Бондаренко, і Ганна Герман, і Олександр Єфремов. А прихильники позачергових парламентських виборів повторюватимуть, що Раді цього скликання необхідне «очищення», бо нині в її лавах — засилля «регіоналів» та комуністів, цих сателітів Москви. Найбільш сумним є те, що якщо всі вище згадані персони таки дійсно балотуватимуться і пройдуть до Ради, вони, таким чином, легітимізують своє подальше перебування в українському політикумі.

Їх складно буде уявити в одній сесійній залі з Тетяною Чорновол або з командирами добровольчих батальйонів, але воля виборця урівняє в правах і перших, і других. Але це ще не фінал поганих новин. Окрім питань до таких фігур, як Боделан чи Журавський, є певні претензії і до цілком пристойних персон. Зокрема, до Василя Гацька, очільника «Демократичного альянсу», чинного депутата Київради і кандидата в народні депутати України. Відомо, що минулими вихідними «Демальянс» домовився з «Громадянською позицією Анатолія Гриценка про спільну участь у виборах. Перше й друге місце виборчого списку, природно, закріплено за лідерами — відповідно — Гриценком та Гацьком. Але останній не може одночасно представляти і столичний «парламент», і Верховну Раду, тож панові Василю доведеться обирати. Ми всі пам’ятаємо, яких зусиль доклав «Демальянс» у травні-червні цього року, аби через суд добитися визнання своєї перемоги на виборах до КР. Перерахунок голосів на окремих дільницях проходив iз боєм, але «демальянсівці» таки добилися права бути присутніми в Київраді.

Відтак виникає питання: якщо Київрада так мало цікавила Гацька навесні, то чи вартувала гра свічок? Якщо ж він планує відмовитися від мандата народного депутата (або взагалі не вірить, що його з Гриценком спільне дітище здолає прохідний бар’єр), то навіщо тоді балотуватися до ВР? Утiм запитання подібного роду слід адресувати не лише одному Гацьку. Як уже повідомляла «Україна молода», приблизно третина депутатів Київради мріють проміняти Хрещатик на вулицю Грушевського. Винятком не є і мер Києва Віталій Кличко — цей подумує про те, аби йти до Ради за списком пропрезидентської «Солідарності». Словом, ще ніколи не було так сумно спостерігати за тим, як особисті амбіції беруть гору над елементарною відповідальністю. І ще ніколи не було так прикро бачити, скільки заплямованих політиків укотре претендують на владу. Здавалось, що Майдан мав би підвести під цим риску. Але цього поки що, на жаль, не сталося.