Другий «Мюнхен» чи друга «Кримська вiйна»?

03.09.2014
Другий «Мюнхен» чи друга «Кримська вiйна»?

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Окупація і анексія Російською Федерацією українського Криму викликали безлiч порівнянь iз подіями минулого, спонукали до пошуку історичних аналогій. Дії Володимира Путіна цілком справедливо порівнюють iз діями Адольфа Гітлера, а дії сучасної Росії — з діями нацистської Німеччини у 1930-х роках. Найчастіше згадують аншлюс Австрії навесні 1938 р. (характерно, що навіть проценти підтримки на «референдумах» майже тотожні: 99,73% за приєднання Австрії до Райху і 96,77% за приєднання Криму до Росії), загарбання Судетів восени 1938 р. Можна також нагадати загарбання Німеччиною Клайпеди-Мемеля 1939 р. та анексію СРСР країн Балтії 1940 р. Спочатку ввели радянські війська і створили там військові бази «для захисту цих держав від іноземної агресії», а потім організували державні перевороти, «демократичні» вибори, після яких нові маріонеткові органи влади проголосили радянську владу і звернулися з проханням про приєднання до СРСР).

Завтра розплата буде більшою в стократ

Історичні аналогії застосовують і щодо реакції країн Заходу, адже, незважаючи на засудження дій Росії та запровадження санкцій, анексія Криму стала фактом.

Як будуть далі діяти США та Європа? Мовчки визнають нову реальність, аби не сваритися з «непередбачуваним» В. Путіним і не рвати взаємовигідні стосунки з Російською Федерацією, чи підуть шляхом жорсткого протистояння путінській агресії? Що обере світ: другий «Мюнхен», чи рішучу протидію — війну (безкровну, але війну: дипломатичну, економічну, енергетичну, інформаційну)?

На жаль, голоси сучасних «мюнхенців» уже лунають і у Європі, і у США: Крим, мовляв, дуже важливий для Росії, вона від нього ніколи не відмовиться і з цим доведеться примиритися.

Ми не можемо надміру докоряти країнам Заходу за повільність дій, нерішучість, обережність. По-перше, ми всього не знаємо. По-друге, агресор завжди має перевагу: він бажає воювати, готується до війни і вичікує слушної нагоди, а миролюбні країни завжди запізнюються, адже вони не бажають воювати чи озброюватися в мирний час, тому до останнього шукають шляхи для порозуміння і збереження миру.

Заходу (політикам і суспільству) потрібен час для усвідомлення нових реалій, для того, щоб усе зважити, порахувати всі можливі збитки та втрати — і тоді вже діяти.

Ми розуміємо, що і в Європи, і в Америки своїх проблем вище голови, але ж і Крим — це не лише проблема України. Це проблема всієї Європи, всього світу. В. Путін фактично розпалив у Криму вогнище Третьої світової війни. І зараз, саме зараз (!) необхідно спільними зусиллями всіх країн світу загасити це вогнище. Якщо це не зробити сьогодні, негайно, то кордони всіх країн світу стають умовністю, формальністю і вже завтра подібні вогнища спалахнуть скрізь. І не лише десь в Азії чи Африці, а й у самій Європі. І гасити їх буде набагато важче.

Країни вільного світу не дуже охоче запроваджують санкції. Вони рахують можливі збитки. (І це добре. Якщо рахують, то йдеться про справжні санкції, а не про балачки, щоб полякати трішки...) Але, рахуючи, вони мають пам’ятати: або сьогодні доведеться заплатити 100 доларів чи євро за припинення війни в Криму, або завтра доведеться платити вже 1000, а післязавтра — 10 тисяч. Тому вибір — не між тим, чи платити 100, чи не платити нічого (або санкції, або ніяких санкцій не потрібно), а між платити сьогодні 100 чи завтра 1000. Вибір такий: санкції та примус В. Путіна до миру сьогодні чи величезні витрати на оборону, на утримання мільйонів біженців зі Східної Європи, на нову «холодну війну», на те, щоб хоч якось зупинити скаженого кремлівського ведмедя, який вдерся до України, незважаючи на всі писані й неписані міжнародні угоди і норми, на норми моралі, незважаючи на будь-що...

Нiколай Палкiн, як нинi Путiн, «дiстав» усiх

Безумовно, зупинити цього скаженого ведмедя важко, але можна. І тут дуже доречним може бути досвід Східної, або Кримської, війни 1853—1856 рр.

Чим цікава саме ця війна? Не тільки тим, що головним театром воєнних дій був Крим, а й тим, що це була єдина війна у XIX столітті, яку Російська імперія програла (якщо не рахувати невдалих кампаній проти наполеонівської Франції 1805 р. і 1806—1807 рр.), і єдина війна, яка пішла і Росії, і російському народу на користь. Поразка у Кримській війні так струснула російське суспільство, що призвела до скасування кріпацтва та проведення низки реформ 1860—1870-х рр., безперечну прогресивність яких визнавали і за царської Росії, і за радянської.

Чому програла Російська імперія? Тому що «дістала» всіх. Нахабна й агресивна політика Ніколая Палкіна, самозваного «жандарма Європи», зробила ворогами Російської імперії не тільки уряди європейських держав, а й громадську думку (особливо після збройного придушення угорської революції 1848—1849 років). А коли Ніколай І вкотре заходився «захищати православних» на території Османської імперії і почав вимагати для себе особливих прав, терпець луснув. Найбільші європейські країни (які й до того, і після того були і конкурентами, і ворогами) об’єдналися, щоб дати відсіч знахабнілій Російській імперії, війська якої вдерлися («захищати» місцеве православне населення) на територію Волощини і Молдови (сучасна Румунія). Англія і Франція уклали угоду з Османською імперією і розпочали війну. Пізніше до них долучилося Сардинське королівство, а Прусія та Австрія проводили політику дружнього до союзників (і, відповідно, ворожого щодо Російської імперії) нейтралітету. Росія потрапила в дипломатичну ізоляцію. Точніше, самоізоляцію, бо ніщо так не об’єднує, як спільні вороги. Росія зуміла об’єднати проти себе усю Європу... Хоча, якщо порівняти території противників, то скільки там тієї об’єднаної Європи? Як же вона змогла перемогти величезну Російську імперію, непереможну до того, у війнах з якою зазнавали поразок такі блискучі полководці, як Карл XII та Наполеон І?

Імператор Франції Наполеон III не став повторювати помилок свого славетного дядька і не пішов на Москву, а послав флот і військо в Чорне море. Російська імперія зазнала поразки, майже не втративши своєї території, якщо поглянути на карту, то міста і фортеці, здобуті союзниками (південна сторона Севастополя, Балаклава, Євпаторія, Керч, Єнікале, Кінбурн, Тамань, Аланські острови) виглядають як комарині укуси для величезного «російського ведмедя». Проте ця тактика виявилася правильною. Союзники не пішли воювати на суходіл, а били Росію там, де мали перевагу, — на морі. Вони захоплювали або обстрілювали приморські міста та фортеці і повністю блокували морську торгівлю Росії на всіх морях. Війна тривала довго, потребувала величезних жертв і коштів. Але союзники довели її до переможного завершення, незважаючи на те, що бойові дії провадилися за тисячі й десятки тисяч миль, льє і кілометрів від їхніх баз: на Чорному, Балтійському, Білому морях і навіть на Тихому океані. Наслідком війни був Паризький мир 1856 р. (принизливий мир, як пишуть російські та радянські історики), за умовами якого Чорне море було демілітаризовано: Російська імперія не мала права мати тут військово-морський флот і військові арсенали. Російську імперію також «звільнили від виконання обов’язків» і «жандарма Європи», і «покровителя православних» в Османській імперії, що пішло на добро і самій імперії, і її народам (чим менше порядкуєш у сусіда, тим більше ладу вдома).

Потрiбна антипутiнська коалiцiя

Отже, об’єднання зусиль, дипломатична та економічна ізоляція противника, наполегливість у досягненні мети і тактика «комариних укусів». Саме ці чинники можуть бути умовами перемоги цивілізованого світу у другій «Кримській війні», яку розпочав В. Путін і його кліка.

Щоб ця війна не затяглася на роки, необхідно чітко визначити ворога і мету. Ворог — не Росія, ворог — В. Путін і його ідеологія — «рашизм». Поразка В. Путіна — це перемога Росії, бо, як казав один відомий діяч минулого: «Путіни прийдуть і підуть, а народ російський, а держава російська — буде». Саме тому має бути створено не антиросійську коаліцію, а антипутінську. Протистоячи путінській агресії, необхідно чітко провести межу між інтересами Росії та інтересами Путіна, боротися з Путіним, і, як це не парадоксально, — захищати інтереси Росії.

Чи відповідає порушення територіальної цілісності України та анексія Криму інтересам Росії, інтересам російського народу? — Ні, оскільки робить кордони самої Російської Федерації умовними і беззахисними з погляду міжнародного права. Сьогодні Росія претендує на території, які колись входили до складу Російської імперії чи Радянського Союзу, але нехай не забуває, що у складі Російської Федерації є території, які колись були незалежними державами (як Тува, анексована СРСР 1944 р.) або входили до складу сусідніх держав. Якщо Крим — «російська земля», то Виборг і Печенга — це фінські Вііпурі і Петсамо, Печори — естонське місто Петсері, Питалово — латвійське Абрене, а Калінінград — німецький Кенігсберг. Смоленщина — це етнографічні білоруські землі, а Кубань і Східна Слобожанщина — українські. На півдні Російської Федерації — землі вільних народів, завойовані внаслідок багатолітніх кривавих Кавказьких війн. Навіть Оренбург колись входив до складу Казахстану. Дехто скаже, що це несерйозні претензії... Є й серйозніші: землі, які в минулому входили до складу Китаю. Росія вважає, що гарантією непорушності її кордонів є ядерна зброя, але забуває про те, що ця зброя безсила проти економічного та демографічного тиску мільярдного (з великим «хвостиком») за населенням, з другою економікою у світі і теж ядерного Китаю. І якщо він завтра захоче повернути «споконвічні китайські території», анулює Айгунську угоду 1858 р. і Пекінську 1860 р. як «несправедливі» та введе свої війська для захисту «китайськомовного населення», якого вже чималенько на Далекому Сході, то що тоді Росія буде робити? Починати ядерну війну без шансів на перемогу чи буде волати до світового співтовариства? Але після того, що зробила Росія у Криму, світ і пальцем не поворухне, якщо Китай загарбає Примор’я та Приамур’я.

Чи потрібні російському народу локальні конфлікти в Українi, у Придністров’ї, в Абхазії, Осетії, Карабасі? Чи потрібні йому величезні витрати на армію, яку до того ж використовують не для захисту своєї території на Далекому Сході, а для втручання у внутрішні справи країн, які нічим не загрожують безпеці Росії? Чи потрібен російському народу, росіянам такий захист їхніх інтересів, який чиниться у Криму? Ці «захисники російськомовного населення» на танках з автоматами провокують спалахи русофобії, породжують страх і вороже ставлення до всіх етнічних росіян, які відтепер стають «персоною нон- грата» в усіх країнах, де вони мешкають. Зрозуміло, що світ і надалі буде торгувати з Росією і росіянами (бізнес є бізнес, і гроші не пахнуть). Проте, чи буде щось, окрім бізнесу? Нічого не буде! Вирішили ділові питання і «до побачення» — пішли до різних ресторанів («для росіян» і туди, де росіяни не ходять). Така індивідуальна, культурна, інтелектуальна ізоляція потрібна російському народу?

Що ж відповідає інтересам Росії? — Відновлення статус-кво у Криму, відновлення територіальної цілісності України! Непорушність кордонів України, непорушність норм міжнародного права — це також цілісність Росiї та її кордонiв!

Агресія Росії в Криму i на сходi України зiрвала маску путiнського «рашизму». Сьогодні ніхто у світі не зможе щиро й нелицемірно сказати, що В. Путін та його політика — це щось добре. Світ об’єднався проти В. Путіна, тому зараз є і можливість, і добра нагода дати «по лапах» кремлівському ведмедю, щоб він більш ніколи не простягав їх до сусідів. Безумовно, для досягнення угоди доведеться піти на деякі поступки: можливо, скасувати «список Магнітського», припинити діяльність в Росії міжнародних фондів та організацій, щоб не давати приводу для розмов про «втручання у внутрішні справи Росiї». Якщо росіянам так подобається їхній Путін, то грець із ними — нехай вибирають його та Медведєва по черзі ще 20 разів і живуть, як хочуть, аби не лізли у справи сусідів.

Вихiд для кремлiвського ведмедя: самому повернути Крим

Кажуть, що на Росію не можна дуже тиснути, що В. Путіна не можна заганяти у глухий кут, бо він стане непередбачуваним. Це не має нас обходити, хоча б тому, що інтереси Путіна — це не інтереси Росії. Не будемо перейматися і його рейтингами, адже кремлівські «гебельси» завжди зможуть виправдати будь-які дії та вчинки свого «вождя».

Кажуть, що Путін не поверне Крим нізащо і тому треба чекати доти, доки він не піде від влади... Сьогодні не поверне. І завтра, можливо, не поверне, але післязавтра, коли кремлівський ведмідь почне чухатися від голови до п’ят від «комариних укусів» точкових санкцій, той же Путін подумає: «А на греця мені той Крим здався, якщо від нього ніяких доходів і самі клопоти!? Може, краще «красіво» повернути його Україні й одразу усунути всі санкції й усі проблеми?» За умови потужного і всеосяжного тиску повернення Криму вже не будуть вважати в Кремлі надмірною ціною за відновлення нормального життя і нормальних стосунків зі світом.

А з погляду подальшого розвитку Росії, яка має перехворіти на «рашизм» Путіна так, як Німеччина перехворіла на нацизм Гітлера, а Італія — на фашизм Муссоліні, необхідно, щоб саме В. Путін «віддав» Крим, а не його спадкоємці. Сам «взяв», сам і «повернув». Щоб потім знову не формувалися в Росії міфи про «сильного» Сталіна і «слабкого» Хрущова, «сильного» Путіна і «слабкого» (припустімо) Медведєва. Поразка в другій «Кримській війні» піде на користь і Росії, і російському народові, який, звільнившись від путінського «рашизму», нарешті отримає імунітет проти будь-яких форм ксенофобії, расизму та шовінізму.

Світ на роздоріжжі — як діяти і що робити. Єдність, рішучість, наполегливість, точкові санкції, дипломатична, економічна, військово-технічна, інформаційна ізоляція путінського режиму. Поступове нарощування тиску санкцій без збільшення вимог (вимога лише одна — відновлення статус-кво у Криму i припинення вiйни на сходi України. І все, бiльше нiяких вимог!

Важлива і незворотність санкцій, без відступів, пом’якшення. Якщо якась санкція може завдати відчутної шкоди самим, то краще її не запроваджувати, щоб потім не довелося «тихцем» скасовувати. Адже будь-яку поступку Путін сприйматиме як слабкість противників і «перемогу» Росії. Тому необхідна і рішуча наполегливість, і розумна гнучкість.

США і Європа, безумовно, не будуть запроваджувати тотальні обмеження на імпорт товарів із Росії, але ж і не будуть забороняти своїм громадянам бойкотувати російські товари. Ніхто не буде повністю забороняти імпорт нафти і газу з Росії, але ніхто не заборонить Європі активно впроваджувати енергозберігаючі технології та альтернативну енергетику. Ніхто не пропонує забороняти в’їзд усім росіянам до країн ЄС та США, але хіба уряди мають право заборонити своїм громадянам бойкотувати російських політиків, бізнесменів, журналістів, діячів культури — «трубадурів війни»?..

Уже сьогодні ясно, що ця друга «Кримська війна» (як і перша) — не на один день. Потрібні час, зусилля, витрати. Все необхідно рахувати і зважувати, але пам’ятати, що після підписання Мюнхенської угоди 1938 р. пройшло менше року і спалахнула Друга світова війна. Ті, хто рятував мир ціною зради в Мюнхені, отримали війну в набагато гірших умовах; війну, яку вони у 1939—1940 рр. програли; найстрашнішу війну в історії людства; війну, якої могло не бути...

Євген ШУЛЬГА, iсторик
Новомосковськ, Днiпропетровська область
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>