Чиста робота

05.06.2014
Чиста робота

Знаряддя працi Станiслава Скамана. (Миколи КИГИМА.)

Робочий день Лідії та Станіслава Скаманів (обом невдовзі виповниться по 70 років) починається о шостій ранку. Подружжя робить Полтаву ошатною не одне десятиліття: загальний стаж роботи в комунальних підприємствах «Зеленбуд» і «Декоративні культури» в Лідії Олександрівни — 43 роки, а у Станіслава Арвідовича — 38. Вийшовши на пенсію, не відпочивали жодного дня.

— Стараюся прибрати все, до сірника й недопалка. На моїй ділянці дуже багато роботи, адже тут, у центрі міста, кафе на кафе. От, здавалося б, ідеально вимела свою територію, а наступного ранку приходиш — знову скрізь валяються папірці, пляшки, банки з-під напоїв, багато лушпиння навколо лавок. При цьому урни для сміття порожні. Прибираю на совість, бо, як кажуть, узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Але інколи буває образливо, — зізнається пані Лідія, за якою закріплена алея біля пам’ятника Миколі Гоголю.

Станіслав Арвідович прибирає сусідню ділянку навколо Музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя. Тож щоранку цього чоловіка можна зустріти на Театральній площі, а впізнати — за двометровим візком, який він штовхає поперед себе. Сам пан Станіслав розповідає, що змайстрував пристосування, аби не носити в руках інвентар, сміття, опале листя тощо. Причому постійно його вдосконалював. Спочатку використав для цього дитячий візок. Потім у хід пішли два велосипеди. Проте й це «ноу-хау» було недосконалим, бо мало незначну вантажопідйомність, до того ж у ньому доводилося часто міняти колеса. Тож у черговий раз винахідливий чоловік подовжив з підручного матеріалу двоколісний візок й обвішав мішками, пакетами: тепер на нього можна нагромадити побільше всілякого причандалля. Життя, каже, навчило його до всього пристосовуватися.

— На своїй ділянці стежу й за тим, щоб баки для сміття не були переповненими. Аби містяни мали можливість безперешкодно викидати непотріб. Бо буває, що хтось позбудеться трьох картонних ящиків — і все, бак повен. Отак почав ще й макулатуру збирати. А куди її складати? Звісно ж, до одного з відсіків візка, — пояснює пан Станіслав.

Сортує окремо не лише папір, а й пляшки, потім здає їх до приймальних пунктів. Хоча цей «бізнес» і не виручає, коли затримують зарплату. Чогось цінного в баках пан Станіслав не знаходив. Хіба що побиту «мобілку». Хоч недавно, говорить, йому до рук потрапив сімейний альбом, у ньому — історія у фотографіях однієї родини: глава її був військовим льотчиком, його дружина — заслуженою вчителькою. Видно, що і їхні вже дорослі діти — освічені, а, за словами пана Станіслава, без душі, раз позбулися такої цінної речі. У нього ж не піднялася рука викинути її в макулатуру.

Станіслав Арвідович пригадує: пішов у двірники, бо життя змусило. До навчання ніколи не мав хисту, свого часу три роки просидів у шостому класі: каменем спотикання стали дроби. Після школи вчився на коваля, та не довчився, після армії працював вантажником на кондитерській фабриці. Пройшов крізь випробування. Лихий поплутав: пристрастився до алкоголю, довелося навіть лікуватися. Відтоді не бере і краплі спиртного до рота. Пізніше влаштувався різноробом у «Зеленбуд», там і познайомився з квітникаркою Лідією...

Те, що люди смітять, пана Станіслава не засмучує. Двірники, мовляв, на те й існують, аби прибирати. Нарікає ж лише на те, що от він старається підтримувати свою територію в чистоті, але досконало прибрати її просто неможливо. Адже закріплені за кожним двірником ділянки збільшили вдвічі.

— А зарплата та ж сама? — цікавлюся.

— Та трохи добавили, — констатує Станіслав Арвідович. — От чому раніше місто було чистим? Бо двірник прибирав меншу територію. Нині ж просто фізично не встигаєш. І так стругаю той лід цілу зиму.

— Хоча б гідно оцінювали вашу роботу.

— На цю тему взагалі не хочу балакати, — махає рукою майстер із чистоти. — Буває, місяць немає зарплати, неначе так і треба. Ми вже до цього навіть звикли.

А виходити на роботу пан Станіслав має щодня. І в будні, і у свята. Бо якщо хоча б раз не вийде, це одразу ж позначиться на обличчі міста.

— От селищний голова Нових Санжар Андрій Река придбав для комунальників велокарети. Ви не відмовилися б від такої?

— Так у мене ж вона вже є. Може, й не надто приваблива, проте в роботі незамінна, дуже зручна, — стверджує чоловік. — А що на ній, може, забагато мішків навішано, так це тому, що приходиш iз роботи настільки стомленим — немає сил уже навіть зняти зайве.