Григорій Книш.
«Студент, додому йду»
Його життя — втілення буремної історії Західної України. Він народився далекого 1921 року в селі Острів на Львівщині. Батьки були звичайними селянами і, крім сина Григорія, мали ще двох доньок. Григорій Петрович навчався у Львові й саме тут став членом організації «Юнацтво ОУН». «Ми розносили листівки з агітаційною інформацією, — пригадує Григорій Книш. — Усе робили таємно, ходили по двоє і тільки вночі. Одного разу мене ледь не впіймали. Я вийшов iз пачкою листівок, аж раптом чую — хтось наближається, я їх кинув так далеко, як тільки міг, і стою спокійно. А це енкаведисти облаву проводили — і до мене: мовляв, що я вночі на вулиці роблю і чим займаюся. Я прикинувся дитиною, кажу: «Студент, додому йду». Мене й відпустили».
Після закінчення університету до радянської армії хлопець не пішов, одразу подався в ліс, в УПА. Розповідає, що проходив вишкіл на Франківщині, поблизу Яремче. «Нас було чотири сотні, — розповідає чоловік. — Усіх вчили не лише військової справи, а й розповідали про нашу ідею, за що і з ким ми воюємо. Коли розвідка доносила, що енкаведистів нема, то ми жили по хатах у людей, а коли вороги підходили ближче — ховалися по криївках і жили там. Їх нам спеціально робили надійні люди. А які в цій справі вони були умільці! Входу до криївки ніхто сторонній не знав, так добре він був замаскований. Узагалі, кадебісти знаходили криївки тільки тоді, коли на них хтось вказував, самі знайти не могли».
«Били німців, били і «совєтів»
Пам’ятає Григорій Петрович і «перше пришестя» Радянської армії, і те, як у Львів прийшли німці. «Німці перше, що зробили, — відкрили тюрми, і всі побачили трупи, які там були, — розповідає чоловік. — Люди були закатовані, страшною смертю загинули». Через побачене прихід німецької армії на заході сприйняли позитивно. Але не надовго, адже довелося воювати і з ними.
«Били ми німців, били і «совєтів», — продовжує Григорій Книш. — Траплялося, що й проти поляків виступали. Пам’ятаю, на Холмщині, коли ми прийшли в українські села, побачили, як поляки над людьми знущалися. Вони підпалили штахети паркану, схопили хлопчину-підлітка і його голову між тими штахетами запхали. Паркан горить, дитина кричить... Мусили боронити».
«А як можна рівнятись на п’яницю?»
Дідусь і досі дотримується старих звичок. Він переконує, що дожив до таких років і має світлу пам’ять через те, що ніколи не пив і не курив. «Я давав присягу бути вірним моєму народу і Батьківщині, — каже чоловік. — Обіцяв бути націоналістом. Отже, треба було бути зразком. А як можна рівнятись на п’яницю? Такий за горілку може і Батьківщину продати...»
Певно, за тією ж звичкою пан Григорій кілька разів уникав відповіді на запитання про його псевдо. То історію іншу пригадає, то «не пам’ятає, бо їх багато було». Усміхається, але псевдо не виказує, мабуть, тому, що в УПА так було заведено. Але «УМ» таки довідалася, що його називали «Летуном».
А от про те, що керував розвідкою УПА, чоловік не приховує, бо впевнений: головне в партизанщині — мати хорошу розвідку. «У нас у кожному селі були свої люди, — розповідає «Летун». — Вони не лише повідомляли про те, що в їхньому населеному пункті є енкаведисти, а й багато з них були подвійними агентами. Тому ми знали про ворожі плани заздалегідь. Навіть не можу порахувати, скільки засідок вони нам готували, а ми їх уникли».
Саме через уміння молодого чоловіка організовувати розвідку Роман Шухевич і взяв його в помічники. «Одна голова — добре, а дві — ще краще, — розповідає упівець. — Я мав свою думку, і Шухевич до неї прислухався. Пам’ятаю, як ми вперше зустрілися в лісі. Нас було тільки двоє і розпізнали одне одного по псевдо. Він був дуже розумним чоловіком, мав вищу освіту. А про те, що він був патріотом, зайвий раз наголошувати не треба».
«Енкаведисти тоді в сорочках від нас тікали»
Час від часу з агентами зустрічалися в лісі, тож аби знайти одне одного, упівці вигадали цілу систему знаків. Щоб можна було знайти місце зустрічі, дорогою повстанці заламували гілки дерев. З першого погляду побачити такий знак було неможливо, але досвідчені агенти в знаках добре орієнтувалися.
«Одного разу агенти донесли, що багато енкаведистів збираються у Великому Любіні, — розповідає пан Григорій. — Мали там радитися, як нас побороти. Вони ще на місце не виїхали, а ми вже готували засідку. Напали на червоних карателів, нас було людей iз 200. Енкаведисти тоді в сорочках від нас тікали».
Хоча не лише упівська агентура добре працювала. Часто агенти НКВС, у які завербовували мешканців Західної України, засилали на розвідку в УПА. Багато з них проходили «співбесіду» в Григорія Петровича. «Треба було добре знати психологію, щоб їх «розкусити», — говорить упівець. — Бувало й таке, що вони зізнавалися, що прийшли шпигувати, і розповідали про плани ворога».
У підвалах КДБ
Утім самого «Летуна» зрадив його найкращий друг, який виявився ворожим агентом. Схопили чоловіка у Львові, після війни, коли він прибув до міста у справах розвідки. «До мене підійшли двоє чоловіків і кажуть: «Йдемо з нами, буквально на 5 хвилин», — пригадує Григорій Книш. — Я вже знав, хто то і на які «п’ять хвилин» мене ведуть. Вони взяли мене попід руки, бо думали, що я маю зброю, але я тоді нічого при собі не мав. Так я опинився в підвалах КДБ, там тепер СБУ розташовується. Тримали там мене тиждень. І постійно вмовляли розказати все, що знаю. У них був донос на мене і з того, що там було написано, я точно знав, хто мене зрадив. Там були написані такі факти, про які знав тільки мій друг».
Але упівець мовчав і вперто доводив, що нічого не знає і що все, що написано в доносі, — брехня. На допитах чоловіка не били, але вмовляли, обіцяючи «золоті гори». «Їх було двоє, і навіть здавалося, що вони мені симпатизували, — продовжує пан Григорій. — Слідчий спокушав мене квартирою, роботою і навіть одруженням. Навіть доньку свою приводив до мене на оглядини, чи принаймні казав, що то його донька. Дівчина зайшла в кабінет, аби на мене подивитися, а потім вийшла на розмову з батьком. Вони розмовляли в сусідній кімнаті, але так, що я все чув. Доньці я ніби сподобався і слідчий обіцяв узяти мене за зятя. Проте, коли я нічого не розповів, мене кинули в тюрму на Лонцького».
Там методи слідства були вже зовсім іншими. Націоналіста жорстоко били та вимагали зізнання. «Вже коли не міг терпіти, то кричав, що буду говорити, і мене волокли до кабінету, — розповідає чоловік. — Я віддихався і далі своєї: «Нічого не знаю».
Повстання в Кінгірському таборі
Незговірливого Григорія Книша засудили до 15 років таборів i відправили етапом у табір без жодного документа. «Мене через те навіть до табору брати не хотіли, — каже Григорій Петрович. — Я тоді трохи зрадів і кажу: то відпустіть, як не маєте за що саджати. А начальник і каже: «Хай тебе ті відпускають, хто судив». Протримав дві години і таки забрав у табір».
Усю сім’ю українського націоналіста відправили до Сибіру. Чоловік досі не знає долі своїх близьких, бо коли повернувся в рідні краї, нікого з родини так і не знайшов. «Пам’ятаю, як мама до мене «прийшла» уві сні. Я її дуже любив, — розповідає дідусь тремтячим голосом, а з очей капає скупа чоловіча сльоза. — То не є плачу, то душа моя плаче. От сниться мені мати і каже: «Більше я до тебе не прийду». Таке в нас було прощання».
Кінгірський табір, куди відправили пана Книша, був повністю «політичний» (тобто покарання там відбували лише ті в’язні, яких судили за «політичними» статтями), і там було дуже багато українців. Людей виганяли на роботу на мідні копальні й практично не годували: «Боже, як же їсти хотілося», — пригадує чоловік і далі розповідати не може, махає рукою і замовкає.
Нелюдські умови спонукали людей до повстання. І Григорій Книш був одним iз тих, хто його організовував. «Нас (українців. — Авт.) було багато і нас слухали всі інші, — розповідає чоловік. — Сказали, що не йдемо на роботу, і весь табір нас підтримав. Ми викопали могилу посеред двору, поставили хрест, на якому написали «Воля або смерть». Ніколи в історії радянських таборів не було такого повстання, яке українці організували в Кінгірі. До нас кілька разів приїздили високі начальники, просили йти на роботу, але ми не погоджувалися».
Після кривавого придушення повстання Григорія Книша відправили у Верхньоуральську тюрму №5. Там, за словами чоловіка, навіть розмовляти можна було лише пошепки, бо за кожну, навіть найменшу, провину, кидали до ізолятора. «Знаєте, що таке ізолятор? — запитує пан Григорій. — Це коли склянка води і черствий кавальчик хліба на весь день».
Після таборів i заслання Григорій Книш повернувся в рідні краї, але пильне око спецслужб слідкувало за ним упродовж усього існування СРСР. Тепер він мешкає у Львові, за іронією долі на вулиці Героїв УПА...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
