За національністю — росіянин, за переконаннями — бандерівець

Голод. Полон. Повстанці

На його долю вже в дитинстві і юності випало стільки випробувань, що для багатьох і на весь вік було б забагато. Народився він на російському Поволжі, під Саратовом. Батька більшовики вбили за спробу захистити своє майно на очах у сина, коли тому було всього шість. Дві сестрички померли від голоду, третя загинула потім під час війни. Тікаючи від того самого голоду, мати і тітка з маленьким Володею дісталися України, а згодом знайшли прихисток у Криму. Мальовничий Бахчисарай став для нього другою малою батьківщиною на все життя. Але глибоко і свідомо любити Україну навчив хлопця зовсім інший край, волинський, куди потрапив після ще одного жорстокого кульбіту долі. Під час фашистської окупації його, п’ятнадцятирічного, загнали в ешелон разом із сотнями інших людей, вибраних для примусових робіт у Німеччині. Та біля західного кордону України дивом вдалося втекти. Там, у західноукраїнських лісах, і зустрівся юний росіянин з українськими повстанцями. Спочатку вони дуже підозріло поставилися до російськомовного хлопця, який невідомо звідки взявся, і був момент, коли його життя висіло на волосині. Однак врешті-решт повірили його щиросердій розповіді… Спілкування з тими людьми і спільна боротьба здійснили справжній переворот у душі й світогляді юнака, і це залишилось із ним на все життя, незважаючи на генетичну приналежність до іншої нації і постійне проживання у ментально специфічному Криму.

Володимир Чермошенцев потрапив у Дубенську сотню УПА, очолювану легендарним командиром Юрієм (Георгієм) Чуйковським на псевдо «Юрко». Важко поранений, він помер фактично на руках у юного росіянина, який і досі, через десятки років, називає його «мій командир». Написану за спогадами Чермошенцева про тодішні події захоплюючий роман-хроніку «І бурею битва гриміла» видав у 2007 році відомий політичний діяч родом з Рівненщини, народний депутат кількох скликань Микола Поровський.

Хлопчик на псевдо «Джура»

«Хіба ж ми першими почали мучити вас, москалів? Ми почали оборонятися, коли ви нас захопили й замучили. Хіба ж це ми прийшли на вашу землю, щоб ваших батьків і матерів мордувати? І чи пожаліли ваші начальники наших дітей та старих? Сім’ями в Сибір сотні тисяч наших людей повезли на муки, щоб там вони й загинули! Скажи, де тепер моя жінка і малі діти? У кого за них мені спитати? Чи, може, ти скажеш, що наші люди досита хліб їдять, на який так тяжко працюють? Скільки ви, москалі, на Україні, стільки й помирають наші люди від голоду і холоду. Тож буде під вами горіти наша українська земля!...» Це — дещо скорочений емоційний монолог бійця УПА з тієї самої згаданої книги. Його юний Володя Чермошенцев почув чи не в найпершу свою зустріч з українськими повстанцями, коли, злякавшись, запитав, чого його зразу не вбили, бо мучити, мовляв, буде гріх. І саме з того монологу почалося його розуміння ідей української повстанської боротьби, до якої потім сам долучився і яку прийняв і розумом, і серцем. А віднедавна, коли завдяки цинічній російській політиці йому в похилому віці довелося вимушено залишити рідний дім і землю, на якій прожив усе життя, ті далекі слова зазвучали, як болюча луна.

Володимир Чермошенцев на псевдо «Джура» став повноцінним бійцем УПА ще навіть не досягши повноліття. Потрапивши в полон, пройшов через катівні НКВС, де йому ламали ребра і руки, виривали обценьками нігті. Втекти звідти вдалося тільки тому, що придумав, як обдурити мучителів. Під час одного з допитів начебто погодився показати одну з повстанських криївок (насправді точно знав, що нею давно вже не користуються). І як тільки двоє з трьох енкаведистів полізли в підземний отвір, а третій вирішив і собі туди зазирнути, хлопець щодуху кинувся в лісову гущавину. Йому вдалося втекти і дістатися Криму, де вже виплакала всі очі мама. Але паспорта він не мав, і признатися, де був так довго, нікому не міг, тож певний час жив нелегалом. Добре розумів, що довго так тривати не може, бо знаходиться під підозрою, і що йому можуть приписати все, що завгодно, а якщо дізнаються про участь в УПА, то розстріляють. Тому свідомо наважився вчинити дрібну крадіжку в надії відбути короткий строк і почати вже легальне життя. Однак за те, що поліз у колгоспний виноградник, раптом «впаяли» 10 років і відправили на лісоповал до Сибіру. Звільнитись із тієї каторги на три роки раніше вдалося лише тому, що помер Сталін.

І в страшних снах не снилося

Після повернення з ув’язнення Володимиру Чермошенцеву вдалося нарешті налагодити нормальне життя. Він влаштувався на роботу майстром з ремонту галантереї у Будинку побуту, одружився, народилися один за одним троє синів і дочка. Були роки відносного щастя і спокою, але своє повстанське минуле мусив тримати у великій таємниці, інакше життя знову полетіло б шкереберть. Воно і без того знову обернулося страшними випробуваннями. Так сталося, що трагічно загинули вже дорослими всі четверо дітей Володимира Олексійовича. Згодом померла дружина, і він залишився один. Єдина радість гріла душу — Україна, що вже давно стала рідною, таки здобула вистраждану незалежність, а він нарешті зміг відкрити свою таємницю і почав з гордістю називати себе бандерівцем. А найголовніше — одержав можливість займатися просвітницькою роботою, розповідати правду про ті непрості буремні роки в УПА, пояснювати землякам, особливо молоді, справжню суть подій, яка у свідомості переважної більшості з них так і залишилась потворно викривленою фальшивою радянською пропагандою. Літній чоловік став активним членом нечисленної, але «бойової» кримської організації Конгресу українських націоналістів. І навіть у страшних снах йому не снилося, що майже через чверть століття після того, як Україна офіційно стала незалежною державою, його на українській землі знову назвуть «ворогом народу» за те, що колись у боях відстоював цю незалежність. А ще — почнуть звинувачувати у зраді Росії, звідки він родом, і погрожувати «судити за законами воєнного часу».

Важко уявити собі ницість недолюдків, які взялися відкрито і наполегливо погрожувати 88-річному чоловікові, позбавивши його можливості спокійно дожити віку там, де провів усе життя. Але саме їхні жорстокість, цинізм і нахабство примусили Володимира Чермошенцева виїхати з окупованого Росією Криму. По допомогу звернувся до кримських кунівців, а вже ті зв’язалися з колегами із Західної України. В Тернополі Володимира Олексійовича прийняли, як рідного.

«Мені б спорядження та всюдихід»

Щоб поспілкуватися з незвичайним ветераном, я поїхала у відомий далеко за межами Тернопільщини санаторій «Медобори», що в мальовничому селі Конопківка Теребовлянського району. Саме він став тимчасовим домом для Володимира Чермошенцева, де взялися і підлікувати, і допомогти вийти зі стресового стану. Як на свій вік, Володимир Олексійович виглядає добре, от тільки в очах застигла невимовна туга… По-хорошому вразив мене і ясністю розуму, і обізнаністю в сучасних політичних подіях, і тверезою та мудрою їх оцінкою. А ще — чистотою української мови. Каже, що це в УПА його колись навчили, бо до того «ні слова не знав». Але це ж коли ще було, в Криму ж упродовж багатьох років йому навряд чи доводилось багато і постійно нею спілкуватися.

Погоджується зі мною, що так і не було впродовж усіх цих років в українців справжньої, повної незалежності. «І хто нас тільки не дурив! — гірко зітхає. — А комуняки он знову при владі, і Симоненко знову у президенти лізе...».

«Як вам тут, добре?» — запитую. — «Як у раю», — відповідає. Я думала, що продовжить про комфортні умови чи красу навколишньої природи, а він сказав зовсім інше: «Говорю, що хочу, що думаю, і ніхто не ганяє, не лякає. Тут особливий край, тут люди знають, що таке Україна». Як найдорожчі реліквії, показував численні грамоти і подяки за героїчну боротьбу та пропаганду національної ідеї, посвідчення голови Кримського братства ОУН-УПА і члена Всеукраїнського братства ветеранів ОУН-УПА імені Шухевича. В одному з таких посвідчень, до речі, написано, що Володимир Чермошенцев має право на пільги, однак насправді він не має ніяких. Колись було спробував поцікавитися у відповідних інстанціях, то йому прозоро натякнули, що не тієї армії він, мовляв, ветеран, не радянської…

«Володимире Олексійовичу, ви вірите, що Крим ще буде наш?» — цікавлюся. — «Так, якщо зберемо, як колись, з’їзд поневолених народів, і якщо всі держави об’єднаються проти Путіна, бо тоді йому нікуди буде дітися. Але треба піднімати народ!».

До речі, сам він зовсім не збирається спокійно відпочивати, хоч давно заслужив це у своєму поважному віці після такого нелегкого життя. «В мене часу вже мало лишилося, — каже, — то хотів би зайнятися пошуком тих хлопців-повстанців, що їх ще багато, знаю, в лісах волинських лежить. Треба. Щоб усі вони були поховані і вшановані, як належить. Мені б спорядження спеціальне, і всюдихід якийсь!…. А ще, якщо буде така потреба, то я б і на Майдан пішов! Краще героїчно померти, ніж жити в приниженні!».

А взагалі він твердо переконаний, що незабаром повернеться до свого Бахчисарая. «Скоро ось переїду в Дім ветеранів, перебуду там трохи, а потім виженемо окупантів, то повернуся в Крим», — поділився планами на прощання. А ще із сльозами на очах попросив (журналістської уваги до нього останнім часом таки було забагато): «Будь ласка, не присилайте вже більше нікого. Я всім радий, але коли починаю знову все те згадувати, то дуже вже душа болить. Україна — вона в мене ось тут!» — поклав руку на серце.