«Це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули»

15.04.2014
«Це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули»

Ася з Русланою на Майдані.

...На стіні її кімнати — портрети красивих жінок. Тут і француженка Мірей Матьє, і всесвітньо відома скрипалька Ванесса Мей, ще якісь невідомі панянки, схожі на моделей. І тільки добре придивившись, розумію, що на всіх цих різних світлинах — одна й та сама жінка. На запитання, хто знімав, чую від Асі: «Це я. Сама себе знімала. Експериментувала. Це я зараз така, а коли марафет наведу — то геть ще нічого». Біля вікна стоїть мольберт із портретом чоловіка. Це теж її робота. Дізнаюся, що моя героїня має вищу художню освіту, свого часу викладала у школі образотворче мистецтво. А малювати вчилася сама, бо про художню школу вона, сирота, вихованка Володимир–Волинської школи–інтернату, і мріяти не могла. Вчителі малювання просто приділяли їй більше уваги, ніж іншим, допомагали, чим могли, а далі дівчина вже сама штудіювала малюнок.
— Не хочеться пережите на Майдані передати на полотні? — запитую.
— Ні. Хочу все забути. Все. Уже немає сили згадувати. Ще жодної ночі не спала. Подивіться, скільки ліків у шафі. Ввечері, втомлена, ніби провалюєшся у сон, спиш години дві, а потім прокидаєшся і до ранку вже очей не стуляєш. Удень відпочивати теж немає коли. Як приїхала з Києва, двері квартири не зачиняються. Комусь немає де жити, то в мене цілий місяць ночує, комусь кошти на лікування треба, у когось дитинка має народитися, а грошей немає навіть на вiзочок. Шукаю фонди, благодійників, вирішую партійні справи — і так цілими днями. Якби хто знав, як я втомилася...

«Я пишаюся тим, що є українською націоналісткою»

Друзі називають її Ася. Насправді вона Оля Нечитайло. Звичайна волинська дівчина з княжого Володимира–Волинського, яка не змогла сидіти вдома у той час, коли її побратими мерзли у Києві на Майдані, відстоюючи гідність українців та право на свободу. Її гламурний рожевий комбінезон не можна було не помітити у майданівській гущі. Красива дівчина–амазонка впадала в око. Нарівні з іншими бійцями Волинської сотні вона ходила на чергування, стояла на варті, охороняючи барикади, склади, штаб, робила коктейлі Молотова й була єдиною жінкою–десятником у складній майданівській структурі самооборони. 18 лютого разом з іншими потрапила під наступ «Беркута» в Маріїнському парку, отримавши пошкодження ніг та добру порцію кийків по всьому тілу. Але вціліла. Сьогодні Ася, згадуючи ті дні, не може собі пробачити, що вижила. Бо їй, каже, не було чого втрачати. Неодружена, сирота, хоч є у неї менші брат з сестрою, але вони вже дають собі раду самі. А багатьом хлопцям із Небесної сотні було що втрачати. Хтось із них тільки–но одружився, у когось народилося дитятко, а в когось сиротами залишилися четверо дітей. Я намагаюся переконати її, що вона ні в чому не винна, що Бог інколи забирає найкращих, бо там теж потрібні чисті душі. Ася плаче і все одно не погоджується зі мною, повторюючи одне й те саме: «Я повинна була бути на їхньому місці...»

Та коли починаємо знову й знову говорити про Майдан, вона оживає, хоч iще кілька хвилин тому казала, що хоче все забути. Той місяць, який провела у засніженому Києві, був найщасливішим у її житті. Але дні, коли на її очах гинули друзі, стали водночас і найстрашнішими...

— Я пишаюся тим, що є українською націоналісткою. Хоча в моїх жилах тече не лише українська кров. Мій тато — киргиз. Ось звідки цей розріз очей, задерикуватий ніс. Але я народилася на цій землі, виросла, всотала з неї все українське і вважаю себе українкою до кінчиків волосся. До політики не мала взагалі ніякого відношення до того моменту, поки не був прийнятий мовний закон Ківалова—Колесніченка. Отоді мене заїло! Яка ще друга може бути державна мова, коли ми маємо чудову, одну з найкрасивіших у світі мов? У мені відбувся внутрішній бунт і я зацікавилася політикою. Так прийшла у «Свободу». Перечитала програму цієї партії, у багатьох моментах мені вона імпонує, — розповідає дівчина. — Хоча з деякими моментами не погоджуюся. Як і деяких нардепів не хотілося б бачити у парламенті у «свободівській» фракції. Але то десяте. У Київ я поїхала вже десь у середині січня, раніше не пускали, бо тут треба було комусь працювати. Якраз починалися морози. У Володимирі–Волинському залишатися вже було ніяк, бо світила кримінальна справа й тюрма. Я була «терористкою». На мітингу видерлася на драбину й здерла вивіску з офісу місцевої організації Партії регіонів та скинула прапор із офісу КПУ. Уявляєте, як мені було лізти тією драбиною, коли я страшенно боюся висоти? Навіть стоячи на табуреті, ноги трусяться від страху! Відпросилася у своїх на Майдан. Привезла чотири сумки, теплу ковдру, рожевий гірськолижний комбінезон, масу всіляких необхідних речей. А додому повернулася в одній майці — після захоплення «беркутівцями» Жовтневого палацу, де ми жили, не вціліло нічого. Найдужче жаль своїх срібних сережок у формі тризуба. Треба буде нові виготовити», — Ася на мить замовкає.

Росіянам цього не зрозуміти...

Вона знову думками там, на засніженому Майдані. Гріється біля палаючої бочки, сьорбає волонтерський чай, що варився день і ніч і розливався ріками. Напевне, за все життя вона не випила його стільки, як у ті морозні дні й ночі.

— Дивовижна річ: холодно було надзвичайно, але ми чомусь не мерзли. Відкритий вогонь палаючих бочок і чай — весь порятунок. До речі, мій комбінезон таки згорів біля вогню. А ще зігрівало якесь внутрішнє тепло. Одягалася, звичайно, як цибулина. Від одягу нило все тіло, боліли м’язи. Нестерпно боліли, мусили розтиратися мазями, гелями. Відразу, як приїхала, сказала, що на кухню не піду, бо я не кісейна баришня і не приїхала сюди свою гепу на кухні від’їдати. Зараховуйте мене бойовою одиницею. Призначили десятником у нашій Волинській сотні. У моєму підпорядкуванні було десятеро чоловіків, причому різного віку, були навіть ті, кому під 50. Та коли шикувала їх, то ще дві сотні ставали у стрій — голос маю командний! Хоча там була така самоорганізація, що командування, звичайно, було умовним. Я виконувала, радше, координаційні функції. Мала знати, де мої хлопці, що з ними, бути постійно на зв’язку. Переживала за них, ночами не спала, коли були на чергуванні. Сама теж ходила чергувати на барикади, охороняти склади, штаб. Одного разу мій однопартієць, народний депутат Ігор Швайка на мене образився, бо не пустила його у склад. У мене був список людей, яких дозволено було пускати, а його в тому списку не було. Сказала, що хіба через мій труп. Змирився. Більш як за місяць лише два рази випало чергування в приміщенні, решта всі — на вулиці. Змінювалися кожні дві години. Бувало, що за день по десять змін доводилося відстояти. Приходила в Жовтневий, падала на каремат і вже не мала сили стягнути взуття і верхній комбінезон. Просила побратимів роздягнути мене, бо не могла поворухнути ні ногою, ні рукою. Зате у нас була найчистіша казарма. Мили підлогу з хлоркою і навіть начальника охорони примушували роззуватися. Це був найщасливіший місяць мого життя... Розумієте, це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули. Росіянам цього ніяк не зрозуміти: як це, коли привозять ящик пива на Майдан, чоловіки виливають його на землю і заливають у порожні пляшки коктейлі Молотова. Невтямки, як чоловіки, які на рибалку ніколи не їздили без пляшки горілки, на Майдані забули смак спиртного. А який кайф, коли з тобою поруч їсть гречку з пластикової тарілки народний депутат! Або коли зупиняється дорогезна BMW, з неї виходить стильно одягнута жінка, відкриває багажник, дістає шини й на височенних підборах несе їх на барикади! Ми вистояли ще й тому, що була дивовижна підтримка киян. Коли «Беркут» пішов у наступ і в нас закінчувалося пальне для коктейлів Молотова, київські водії зупинялися й зціджували його зі своїх машин. Кияни переховували нас, поранених, у своїх квартирах. Після газової атаки ми не могли по сім годин дихнути на повні груди. І раптом на Майдані взялося не відомо скільки молока... Ці відчуття неможливо передати словами. Це було щастя. І цього не можна забути.

«Хіба це люди, хіба у них є серце?»

Як не можна забути іншої України. Тієї, яка стояла по другий бік палаючих барикад. Обличчя тієї України лякає і досі. 18 лютого після мирної ходи до Верховної Ради Ася разом із побратимами потрапила у пастку, влаштовану «Беркутом». Їх гнали з Маріїнського парку до Майдану, як худобу. Коли «беркутівець» укотре вдарив дівчину, з–під шлема вислизнуло її волосся. Він зупинився на мить і завмер. Не чекав, напевне. Вона вже не боялася, лише презирливо подивилася йому в очі й сказала: «Бий!» Те, що ноги покалічені, відчула, коли добігла до Майдану.

— У нас горять намети, а вони стоять зверху і кидають гранати. У наметах пальне, ми витягуємо, що можна, кричимо: «Що ви робите?!», а вони регочуть. Я такого сміху навіть у фільмі жахів не чула. Ми не могли до кінця повірити, що вони можуть таке чинити. Майданівці — це ж не бойовики, це були люди, у руках яких не було ні пістолетів, ні рушниць, а лише дерев’яні палиці. А їх тупо вбивали. У Маріїнському парку хлопці, збиті з ніг спецпризначенцями, падали, а добивали їх «тітушки». Пораненого, лежачого били арматурою в груди, ще й піднімали... Ми просили, щоб дозволили забрати тіла вбитих, а вони робили вигляд, що не чують. Де ті тіла — досі невідомо. Кажуть, їх згортали бульдозером на машину, — плаче Ася. — У розгромленому Жовтневому — там же катівня була, там усе залите кров’ю. Звідти виносили хлопців із зашитими ротами, відрубаними головами. Вони вбили, знищили цвіт нації. Господи, як можна забути таке й простити? Хіба це люди, хіба у них є серце?

Ми плачемо разом. Як змиритися з тим, що ще вчора ти з цими хлопцями ділила тарілку супу, дихала одним згарищем, жартувала, один із них запрошував тебе на побачення — а їх уже немає?! У них залишилися дружини, діти, батьки. Побиту, із покаліченими ногами, її разом iз побратимами переховували на київській квартирі, а 19 лютого вивезли на Волинь. Спину й нирки від міліцейських кийків їй уберегла байкерська черепаха — спеціальний протиударний корсет, який подарували їй друзі. Синцi з побитого тіла зійшли, зажили й покалічені ноги, а рани душі — такі ж свіжі й болючі. Вона вже відчула, що таке окопний синдром. Коли тебе накриває хвиля люті при одному вигляді людини у міліцейській формі, коли з кулаками хочеться накинутися на міліцейську машину, яка просто проїжджає вулицею. Вона хоче простити, але поки що не може. Вона усвідомлює, що треба було б звернутися до психотерапевта, але ніколи собою займатися. Треба допомагати іншим, кому ще важче.

— Багато хто з наших не постраждав фізично, але має психічні травми. Хлопці соромляться і відмовляються від допомоги. Один утік із контузією з лікарні і знову вештається по барикадах. Посилаю своїх до Києва, щоб виловили його, дали снодійне і силою привезли додому. А скільки сімей на грані розриву! Думаєте, всіх чоловіків, які возили активістів на Майдан, розуміли дружини? Далеко не всі схвалювали ці поїздки. Ось, наприклад, у Андрія «Беркут» спалив мікроавтобус 18 лютого біля Будинку профспілок. Як йому тепер повернути збитки? Нічого не можемо зробити, хоч і обіцяли. Дружина незадоволена, проблеми у стосунках. І таких ситуацій багато. Революція тільки починається. На Майдані був лише її початок. Найважче — попереду. На Майдані було легко, бо відчував підтримку десятків, сотень, тисяч однодумців. І від того виростали крила, — світліє обличчя Асі. — Повернулася додому — і вже часом опускаються руки. Стільки роботи, а людей, готових до змін у країні, негусто. Багато байдужих, пристосуванців. І якщо попустити — ніщо не зміниться. Тоді для чого були такі жертви? Для чого загинула Небесна сотня? Хоча загиблих не одна, а кілька сотень. Ми маємо завершити те, заради чого вони померли. І ті, хто був на Майдані та вижив, і ті, хто не був, але хоче жити у новій європейській країні.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>