Останнім шляхом Кобзаря

27.03.2014
Останнім шляхом Кобзаря

Юрій Даниленко. (автора.)

Далекого травня 1991 року на 130–річчя перепоховання останків Тараса Шевченка майже півсотні українців пройшли шляхом, яким везли Кобзаря до Канева. Учасники походу взяли з собою освячену землю, посмертну маску Тараса Шевченка та портрет поета. На маршруті встановили 12 пам’ятних стел, капличок і бронзових дощок. Тепер ця історична подія згадується як цілком звичайна річ на початку незалежності. Але тоді її учасники під пильним наглядом КДБ зробили справжній подвиг, вшанувавши пам’ять поета. Нагадаємо, що Шевченко був похований на Смоленському цвинтарі в Санкт–Петербурзі. А 8 травня 1861 року друзі поета Григорій Честахівський та Олександр Лазаревський, виконуючи останню волю Кобзаря, перевезли його домовину в Україну та перепоховали на Дніпрових кручах у Каневі. Через 130 років тим же шляхом рушили й учасники походу–реквієму.

  «Уперше така ідея спала мені на думку, коли українці з Петербурга розповіли мені про могилу, де вперше поховали тіло Тараса Шевченка. Тоді я тільки почав детально досліджувати його творчість, адже лише на початку 90–х це стало дозволеним, — розповідає «УМ» Юрій Даниленко, голова Шевченкового братства України. — Адже Шевченко завжди був нашим духовним лідером. Тож я розіслав запрошення по всій Україні. Правда, займаючись організаційними питаннями, і сам до кінця не вірив, що похід дійсно відбудеться і що КДБ його не зупинить».

  9 березня голова Шевченкового братства взяв землю з садиби в селі Моринці, де народився Тарас Грирорович, і її двічі освятили — спочатку в Україні, а потім на кладовищі в Санкт–Петербурзі. Скринька з землею пролежала на першій могилі Тараса Шевченка 58 днів...

«На мій заклик відгукнулися багато львів’ян, — розповідає пан Даниленко. — Це був той час, коли багато колишніх політв’язнів поверталися додому, і похід останнім шляхом Кобзаря став для них символом відродження нації. На жаль, таємно участь у поході брали і «кедебешники».  

  За словами організатора походу, спецслужби зробили дуже багато, аби завадити події: вони ширили брудні чутки, були навіть погрози вбивством... «Ось цим нас намагалися зупинити, — показує пан Даниленко надруковану постанову від чиновників міста Глухів. Зміст розібрати важко, адже чорнила від друкарської машинки вже почали вицвітати, проте про заборону проведення масових заходів на території міста добре видно. — В нас тоді була серйозна розмова з виконавцями припису, але колону вони наздогнали вже на виході з міста, тож ми всі просто пішли далі».

За час ходи її учасники подолали майже дві тисячі кілометрів. Похід пройшов Москву, Серпухів, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Упорой, Севськ, Глухів, Кролевець, Борзну, Оленівку, Батурин, Ніжин, Носівку, Козелець, Бровари, Київ. Люди їхали автобусами, поїздами, йшли пішки і пливли пароплавом. Останній навіть спеціально облаштували для почесної місії. Пароплав «Кременчук», який уперше спустився на воду після реставрації, переправив учасників походу через Дніпро. За час ходи отець Петро Бойко, представник Української автокефальної православної церкви, відслужив майже 40 відправ. Долучився до події однією з відправ і митрополит УАПЦ Мстислав, якому тоді було вже за дев’яносто. 

  За можливість вшанувати Тараса Шевченка довелося поборотися навіть за 50 метрів до його могили. Після того, як люди пройшли 18 кілометрів пішки, довелося сперечатися з мером Канева та протоiєреєм місцевого Успенського собору, аби ті дозволили людям відправити молебень біля самої могили Кобзаря. «Територію буквально окупували священики Російської православної церкви і правили там майже весь день, — пригадує Юрій Даниленко. — Нам вдалося підступитися до могили тільки надвечір, але свою місію ми таки виконали...»

До походу долучилися люди з усієї України. Свої враження й побажання очевидці та учасники походу занотовували в «Книгу почесних добродіїв», яку організатор походу ще збирається видати. Наприклад, пан Пономаренко В. записав: «Від українців Якутії: щиро й від усього серця приєднуємось до голосу України, до голосу Великого Кобзаря. Україно! Пам’ятай: ми хоч і далеко, але поруч». А В. Зайцев із Донецька залишив про Кобзаря такі слова: «Такой не будет лицемерить и продавать тебя за грош, такому нужно верить, с таким нигде не пропадешь!».  

«Я дуже боявся, що мені ще доведеться розплачуватись за організацію походу, — додає голова Шевченкового братства. — Так і сталося: мене заклеймили в комуністичній пресі, але найгірше, що після походу «кедебешники» погрожували мені вбивством і заборонили писати про похід. Тож книжка «Останнім шляхом Кобзаря» вийшла не під моїм прізвищем і з викривленою згадкою про мене...».