Ростислав Хотин: Треба все пропускати через українську призму

Ростислав Хотин — один iз небагатьох досвідчених українських журналістів, які подають глядацькій аудиторії новини безпосередньо з–за кордону. Наша розмова — про важливість міжнародної інформації для формування світогляду та минуле, реалії і перспективи.

«Брюссель вийшов на перше місце, відтіснивши навіть Вашингтон»

— Ростиславе, на вашу думку, чи був би іншим світогляд українців, якби з часів проголошення Незалежності в ефірі вітчизняних телеканалів було більше міжнародної інформації та аналітики?

— Не можна сказати, що «міжнародки» не було в українському ефірі зовсім. Були часи, пригадую, коли теленовини — аби уникнути зайвих проблем із владою на внутрішньо–політичному поприщі — тікали в «міжнародку», і випуски новин були калейдоскопом (неосмислених) міжнародних новин. Особливо популярними були народження чергового білого тигреняти в якому–небуть берлінському зоопарку чи одяг кінозірок на «Оскарах»... Але ніхто й ніколи не зробив аналітичної розвідки — а в чому секрет здобуття «Оскарів» та який рецепт успіху і чому українські стрічки наразі не здобули нагород Американської кіноакадемії? Це я так, для прикладу, але таких прикладів — дуже багато.

Ми також якось обговорювали з колегами, що часом міжнародні новини на телеканалах — це клуб кіноподорожей. На українському телеекрані були сюжети із Патагонії, Камбоджі, Шпіцбергена і Ботсвани, тобто журналісти подорожують свiтом не за свій рахунок. Але мало хто серйозно аналізував, як так сталося, що Польща споживає втричі менше газу, ніж Україна, а її ВВП утричі більший! Або чим живе російська нечорноземна глибинка?

«Міжнародка» — це добре. Але треба все пропускати через українську призму. І Україна, і її медіа–простір, як на мою скромну думку, втратили понад два десятиліття, тоді як її найближчі сусіди на Заході зробили якісний стрибок. І це залишилося непроаналізованим...

— Наскільки коректно казати, як це робили телеменеджери, що, зокрема, й міжнародні теми — це малорейтинговий продукт?

— Успіх, вочевидь, у поєднанні якісного висвітлення внутрішніх подій і міжнародних. Адже зовнішня політика є продовженням внутрішньої.  На телебаченні Бі–Бі–Сі міжнародні новини і аналіз стоять дуже високо. Можливо, це пов’язано з тим, що Британія правила половиною світу. Утiм i українці, незважаючи на стереотипне уявлення про те, що це провінціали, теж жили у багатьох імперіях: Російській, Австро–Угорській, Османській. Та і в СРСР теж цікавились світом, принаймні регіональними подіями, які, можливо, більш важливі, ніж класична «далека» «міжнародка». До речі, до революції пару одеських газет мали кореспондентів у Берліні, Парижі й Нью–Йорку.

— Останнім часом ви з’являєтесь в ефірі каналу «1+1». Вам ставлять завдання готувати ту чи іншу тему? Ви їх самі ініціюєте?

— Це взаємний процес. У Брюсселі стільки всього відбувається! Щось пропонує канал, з якоюсь пропозицією виходжу я. Але зазвичай тема на поверхні, переважно — це реакції ЄС на події в Україні. Якось так сталося, що через пріоритетність європейської інтеграції в українській зовнішній політиці Брюссель у плані реакції, ваги свого слова і залученості в українські справи вийшов на перше місце, відтіснивши навіть Вашингтон чи Москву, думка яких була більш важливою, наприклад, у 90–ті роки, коли було ядерне роззброєння. І вага Брюсселя буде лише наростати — Україна напевно порушить питання про членство в ЄС.

«На Бі–Бі–Сі була найширша у світі мережа україномовних кореспондентів»

— Чи не пропонували вам робити окрему програму?

— Ні, не пропонували. Але в мене є кілька ідей — як щодо програми, так і щодо документальних фільмів. Це наразі таємниця! Та й роботи нині вистачає. Але мріяти ніколи не зайве...

— Зважаючи на ваш багаторічний досвід роботи у міжнародній журналістиці, приблизно яка кількість тематичних проектів про політику й економіку зарубіжних країн з проекцією на розвиток України мала б бути в українському телеефірі? Які мовники у першу чергу мали б їх показувати?

— Усе залежить від днів, тижнів і ваги новин. Також залежить багато від аналітичного підходу до тих чи інших новин. Ну і від кореспондентської мережі. У нас на Бі–Бі–Сі була найширша у світі мережа україномовних кореспондентів: за кордоном було аж 30 кореспондентів і стільки ж в Україні. І все це були вишколені за стандартами Бі–Бі–Сі професіонали високого класу.

— Агентство УНІАН майже півроку тому заявило про плани розширити корпункт у Брюсселі, який займався Європейським союзом, НАТО і країнами Бенілюксу, створивши мережу кореспондентів  у Західній та Центральній Європі. Чи є початкові результати реалізації цих планів?

— Коли я приїхав до Брюсселя у жовтні минулого року, то спочатку була підготовка до саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі, потім реакції на непідписання Угоди про асоціацію і початок Майдану. Думали, з Нового року трохи більше часу й ресурсу буде, але події в Україні розвивались дуже дратаматично, і Брюссель і реагував, і діяв як посередник дуже активно. Тому роботи багато. І зараз — також через кримську кризу. Для розбудови корпунктів треба було мати 2–3 тижні спокійного розміреного брюссельського життя, якого я так і не пізнав. Але потроху якось зрушиться, сподіваюся.

—  Як ви оцінюєте кадровий потенціал журналістів в Україні, які могли б фахово займатися міжнародною тематикою?

— Дуже високо оцінюю потенціал — особливо молоді кадри, які вже і на Майдані, і на Грушевського попрацювали, і в Криму. Це дуже солідний початковий етап у кар’єрі. Хоча, коли дивишся Бі–Бі–Сі, то там дуже багато досвідчених, уже у віці, журналістів, а в Україні у кадрі багато молодих — така вікова революція. В Україні люди трохи старшого віку ідуть або у прес–служби, або відходять від активної журналістики взагалі. Немає спілкування поколінь.

Про легендарну Хелен Томас, яка майже 60 років ставила запитання одинадцяти американським лідерам

— В інтерв’ю у 1998 році ви казали: «Я ніби постійно для себе відповідаю на запитання: чий шлях нам доведеться пройти неминуче (більш розвинених суспільств), чийого ми можемо уникнути, а що б нам бажано у жодному випадку не повторювати». Україна зараз свій шлях проходить?

— Україні весь час дорікали, що незалежність на наші плечі звалилася згори на тарілочці і що вона не виборювалась. Це неправда, бо українці заплатили за незалежність та мрію про неї і Крутами, і Холодним Яром, і Голодомором, і жертвами у Другій світовій, і століттями сумарної відсидки у ГУЛАГах українських дисидентів. Тепер, після Майдану, ніхто вже не матиме права дорікати українцям — величезною ціною дісталася Україні свобода і незалежність.

Україна, звичайно, повторює шлях своїх посткомуністичних сусідів, але із запізненням на два десятиліття.

— Більше 15 років тому ви наводили приклад про те, що Клінтону — тодішньому президенту США — набагато цікавіше подорожувати з 35 журналістами, котрі платять за себе і які вільні, пишуть із самоповагою про те, що дійсно думають, аніж везти за собою залежних добровольців, котрим просто можна наказати, як і що писати. Наступний Президент України, на вашу думку, возитиме з собою «своїх» журналістів?

— Знаєте, була така легендарна американська журналістка Хелен Томас (я її бачив у Вашингтоні у 1990–х). Вона була кореспонденткою при Білому домі від президента Ейзенхауера і до Обами — за майже 60 років ставила непрості, але неупереджені запитання аж одинадцяти американським лідерам. Вона була в пулі Білого дому, і це не залежало від того, чи хороший, чи поганий президент США при владі. Так і в Україні має бути. На мою скромну думку, президентський пул — це нормально, але мас–медіа мають самі платити за переліт і проживання своїх кореспондентів. Пул має бути відкритим, і за нього не повинні платити українські платники податків. Як правило, на Заході кореспонденти, які працюють iз лідерами, — це журналісти топ–класу!