Дмитро Романюк: «Хочеш позитивних змін — роби їх». (автора.)
— Дмитре, за час, що минув відтоді, твої власні оцінки того вчинку не змінилися?
— Якщо суб’єктивно оцінювати через призму десятиліття, то можна вважати його просто кумедним випадком, неорієнтованим на якісь суттєві наслідки. Та мені тоді було сімнадцять, я вболівав за свою державу і в тій загрозливій ситуації хотів хоч щось зробити задля неї. На той час я не знав інших способів протидії, тому за допомогою яйця спробував висловити свою незгоду з президентськими амбіціями людини, котра двічі сиділа у в’язниці і дії якої вже тоді мали диктаторські ознаки. Все сталося спонтанно. Звісно, якби Янукович не впав, то, мабуть, отримав би додатковий піар, нарощуючи свій рейтинг. Але сталося те, що сталося: той смішний вчинок набув серйозного суспільного резонансу й певною мірою посприяв Помаранчевій революції.
— Коли через п’ять років Янукович таки домігся свого, ставши Президентом, ти і твоя родина не зазнали переслідувань?
— Я не можу сказати, що зі сторони правоохоронних органів були якісь системні утиски, за винятком деяких обставин. Чиновники, котрі працювали у вертикалі Януковича, просто трималися певної дистанції. Хоча кримінальну справу, порушену щодо мене в 2004–му, закрили лише тоді, коли відбулася політична реформа і стало зрозуміло, що Президентом буде Віктор Ющенко.
— Якій кар’єрі — політичній чи науковій — упродовж цього часу ти віддавав перевагу і якими успіхами можеш похвалитися?
— І тим, й іншим шляхом ішов паралельно. Продовжував активно займатися громадською діяльністю. Долучився також до створення «Народного Союзу «Наша Україна», був обраний до керівних органів Івано–Франківської міської організації. Та, зрозумівши нездатність нової команди брати відповідальність за реформування країни, залишив лави партії. З того часу, попри неодноразові пропозиції від різних політичних сил, не входив до жодної, оскільки ставлюся до такого кроку з підвищеною відповідальністю. Уже в 2007–му разом з однодумцями ініціював створення громадського руху «Нова країна», до якого ми почали залучати з усіх куточків держави молодих патріотів–інтелектуалів з управлінським досвідом, здатних не тільки пропонувати свіжі ідеї, а й реалізувати їх. Ми не створювалися «під вибори» і працювали на засадах ідейності та щирих намірів змінити країну. Мушу визнати, що кінцевої мети проекту досягнути не вдалося. В активному ритмі ми пропрацювали два роки й нині підтримуємо тісні дружні стосунки. Чимало моїх колег–однодумців долучилися до подій на Євромайдані.
Щодо професійної діяльності, то, крім вищої економічної, ще здобув юридичну освіту в Київському Національному економічному університеті, там же закінчив аспірантуру. Захист кандидатської дисертації, тема якої пов’язана з проблемами формування середнього класу та розширення можливостей людського розвитку, планується на липень. Нині викладаю на кафедрі менеджменту і маркетингу Прикарпатського Національного університету. Кілька років тому з колегами заснував компанію, яка надає послуги у сфері бізнесу та політичного консалтингу.
— Одне з найактуальніших нині запитань — де ти був під час Євромайдану?
— У Київ їздив п’ять разів. Прибувши 24 листопада до столиці, я побачив десятки тисяч співвітчизників, які вийшли відстоювати своє право бути європейцями. Тоді ж зрозумів: кожний свідомий українець має бути на Євромайдані, оскільки саме там гартувалося нове громадянське суспільство й творилася історія. На жаль, 18—20 лютого, в найбільш драматичні миті протистояння з бандитською владою, у Києві мене не було, за що донині себе картаю.
— В особистому житті теж сталися зміни?
— Одружився понад два роки тому. Дружина Христина — аспірант, а ще — тренер зі спортивних танців. Синові Андрійкові — півтора року, справжній козак росте. До дітей я завжди мав симпатію, а тепер — ще й щасливий батько.
— Чи були за останні десять років події і вчинки, які хотілося б пошвидше забути?
— На жаль, так. Протягом усього часу я брав активну участь у політичних процесах. І останні вибори до Верховної Ради не стали винятком. Я очолив штаб кандидата в народні депутати від «Батьківщини» Володимира Купчака. За підсумками виборів–2012 він отримав мандат парламентарія, та в червні минулого року став «тушкою», зганьбивши себе і все Прикарпаття. Чесно кажучи, ніхто навіть з його найближчого оточення не міг передбачити такого розвитку подій. Це був шок для всіх нас. Раніше багато хто відзначав (і це відповідало дійсності) його інтелект, діловитість і менеджерські здібності, але, як тепер побачили, без морального стержня усі ці професійні якості втрачають будь–який сенс. Мені соромно, що долучився до обрання його народним депутатом.
— Купчак купився на великі гроші? Після зради він, як заявив один із народних депутатів, почав роз’їжджати на іномарці вартістю півтора мільйона гривень і придбав новий автомобіль дружині.
— Мені достеменно невідомо, які закупівельні ціни на депутатів діяли у Верховній Раді за попереднього режиму, але точно знаю, що представники Януковича намагалися купити всіх і все.
— Чи правда, що тобі пропонували якусь фінансову винагороду за підтримку Януковича на виборах Президента?
— Так, була така історія. Перед другим туром президентських виборів у 2010–му до мене звернувся впливовий «регіонал» із пропозицією записати ненав’язливе інтерв’ю на підтримку Віктора Федоровича або просто висловитися на тему, що обидва кандидати в другому турі «й так однакові». За відеозапис мені пропонували стартовий «гонорар» від 30 тисяч американських доларів, безумовне сприяння в бізнесі та захоплююче депутатське майбутнє. Звісно, я відмовився. Після тієї зустрічі зробив для себе ще один висновок: підкуп, шантаж, погрози — це засоби, які тодішній режим застосовував на всіх рівнях.
— Не важко здогадатися, що ти ретельно аналізував дії Януковича на посаді глави держави. А як оцінюєш його політичний фініш, зокрема нинішню емігрантську діяльність?
— Для громадян Заходу і Центру України його поведінка впродовж останніх місяців і втеча до Росії не стали несподіванкою. Натомість електорат Сходу і Півдня, який переважно своїми голосами й привів Януковича до перемоги на президентських виборах, як на мене, переживає глибоке розчарування. Багато хто з цих людей вірив, що головний «регіонал» — порядна людина, господарник, що він, як неодноразово стверджував, суттєво підвищить стандарти життя простих українців, забезпечить «покращення»... А що отримали — бачимо по залишених втікачами палацах і фінансових документах «чорної бухгалтерії». Для декого з мешканців східних і південних регіонів стрес виявився таким затяжним, що почав виливатися в стихійні протести проти нинішньої влади, інспіровані спецслужбами сусідньої держави.
Раніше Янукович асоціювався в мене з образом жорстокого боягуза. Тепер я сприймаю його як жалюгідну людину. Хіба легітимний Президент, котрий, на сміх усьому світу, продовжує себе таким вважати, може звертатися з проханням до керівництва сусідньої держави ввести війська й створювати хаос на території України, гарантом стабільності якої мав би бути за Конституцією? Це ж за посередництва маріонетки Януковича твориться сепаратистська вакханалія в Криму. Якби він виступив із заявою про неприпустимість посягань на суверенітет і цілісність України, то це засвідчило б хоч про якісь залишки совісті в цієї людини, а так він — політичний труп. І більше тут нічого коментувати.
— Що б ти як молодий науковець–економіст запропонував, хоч фрагментарно, для виходу України з нинішньої глибокої кризи?
— Нині, як і в 2004–му, для нас знову відкрилося історичне вікно можливостей. Це — другий шанс, який дарує нам доля за останні 10 років. Знову настав ключовий момент у державотровенні України. І цей склад уряду має великі можливості ввійти в історію як реформаторський. Час популізму минув. Настав момент хірургічного втручання у всі сфери державного життя. Або ми як держава починаємо рухатися шляхом реформ, непопулярних, таких, які змусять соціум попрощатися із старою системою, або втратимо час, довіру та сподівання мільйонів українців і форсовано наблизимося до прірви — соціальної, економічної, політичної. Таких шансів більше не буде. Нас очікує складний період модернізації економіки, але мусимо це пережити. Євромайдан дав потужний імпульс українському суспільству, передусім молоді: хочеш позитивних змін — роби їх. Майбутнє — у наших руках.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
