Соло багатоверстатниці

«А селянки хіба не героїні?»

Із вікна багатоповерхівки на столичній вулиці Вишгородській частенько під акомпанемент баяна чути пісні — козацько–ліричну «Розпрягайте, хлопці, коней!», жартівливу «Ти ж мене підманула» або ж ностальгічні романси. Тут, у квартирі Софії Іванівни, ансамбль «Мрія» збирається на репетиції. «За оренду приміщення всюди вимагають неабиякі гроші, — каже Софія Іванівна. — Наймолодшому учаснику «Мрії» — 74 роки, найстаршій — 84. Всі підтягнуті, запальні. Наші пенсіонери насамперед відкладають гроші на поновлення сценічного гардеробу». Сама ж Дев’ятова відзначила нещодавно вісімдесятирічний ювілей. Цього року вона вже встигла організувати кілька концертів у військовому госпіталі і районних лікарнях. Згодом хоче навідатись на батьківщину, у село Савинці.

... Народилася Софія Іванівна на Хмельниччині. До початку війни закінчила три класи. «Пісня супроводжувала мене з дитинства, — згадує вона. — У поле і з поля жінки йшли, співаючи. А ввечері, після хатньої роботи, мати стелила рядно біля печі, і батько заводив жартівливу «Ой підемо, жінко, пшеницю в’язати». Найстрашніший, мабуть, був голодний 1947 рік. Корова здохла, ми залишилися без молока. Млинці з гнилої картоплі і борщ iз гичкою були повсякденною стравою. Хліб вважали делікатесом».

В обплітальний цех заводу «Укркабель», де працювало більшість її односельців, Софію спочатку брати відмовились — кістки від худорлявості аж випирали. Кабель бив струмом, адже тоді для його обплітання використовували гуму, а не пластик. Стискала зуби і терпіла. Спочатку обслуговувала десять верстатів, потім — тридцять. Згодом з’явилися свої учні, і її визнали кращим наставником Києва. А ще через деякий час присвоїли звання Героя соціалістичної праці. «Звістка розлетілася, дійшла до рідного села, — згадує Софія Іванівна. — Однак моя мати, коли я приїхала додому, особливої радості не виявила, лише запитала з подивом: «А наші жінки–селянки хіба не герої? Ти відпрацювала вісім годин, а вони від світанку до пізнього вечора у роботі та клопотах».

Тет–а тет — iз Генсеком

У 1976 році Софію Іванівну делегували на XXV з’їзд Компартії. «Щодня під час вечері в готелі «Росія», де нас оселили, давали різноманітні концерти, здебільшого звучала класична і камерна музика, — розповідає Дев’ятова. — Якось один артист заспівав, але так фальшиво, що я не витримала, вийшла на сцену і затягла улюблену пісню «Ромашки спрятались». Без скромності скажу — мене засипали оваціями й квiтами. Про мій «несанкціонований» виступ повідомили у київський міськком партії. Коли приїхала додому, влаштували добрий прочухан».

Самі засідання делегатка порівнювала з тортурами. «Тодішній Генсек Леонід Брежнєв розпорядився, щоб у першому ряду сиділи гарні жінки середнього віку, середньої статури, переважно білявки, — згадує вона. — Перед засіданнями на кріслах красувалися червоні троянди. Моє місце розташовувалося майже навпроти трибуни. Від монотонних речей Генсека очі заплющувалися — хоч сірники вставляй. А ще мені страшенно заважала перука — часу на щоденні зачіски не вистачало».

«Ось таке воно, моє кохання»

З односельцем Михайлом вони товаришували зі шкільних років. «Вчитися він пішов у мореходку аж у Новоросійську, — каже Софія Дев’ятова. — Ми листувалися, але, зізнаюся, потайки бігала на танці, де зустріла військового — мрія на той час кожної дівчини. Невдовзі він запропонував мені руку і серце. За кілька днів до весілля Михасик приїхав. Зустрілися — і в сльози. На душі так гірко: якось соромно втікати з власного весілля, та й перед батьками незручно, вони гроші витратили, гостей запросили. Словом, поїхав Михасик назавжди в інше місто, де, як я потім дізналася, через пару років помер. Він приходив у мої сни років iз десять, щось доводив, пояснював. Знайомі порадили свічку поставити. З того часу перша любов уже не снилася.

Із чоловіком, Федором Івановичем, ми прожили 48 років. Усяк бувало, але в останні роки стосунки виявилися найтеплішими. Ось таке воно, моє кохання...»

Саме чоловік і порадив створити Софії Іванівні ансамбль пісні. Така думка прийшла в Інституті геронтології, де вони «продовжували молодість». Сусіди по палаті виявилися співочими. Тож усе почалося з концертів, якими підбадьорювали хворих.

Відтоді її життя змінилося. Відчувала, що не вистачає музичної освіти. Тож пенсіонерка засіла за спеціалізовану літературу, брала уроки у професіоналів. «Кандидатів співати в ансамблі було вдосталь. Та відібрати мала кращих, — згадує вона. — А ще впевнилась, що життя — то бумеранг. Раніше, коли була депутатом райради, всі йшли до мене, просили зарадити у вирішенні своїх проб­лем. Тепер самій інколи доводиться ходити на поклін, щоб отримати дозвіл на концерт, або у пошуках спонсора. Так, нині готуємо програму до Дня Перемоги, яку покажемо в Києві на Співочому полі. На матеріальну винагороду не претендуємо. Та вже наперед знаю, що побігати, домовляючись про час виступу, узгоджуючи репертуар, доведеться добре! Однак мене це не лякає. Любов до пісні продовжує наше життя і наповнює його світлими фарбами».