Місце пам’яті

27.02.2014
Місце пам’яті

Море квiтiв бiля «стiни плачу» на вулицi Інститутськiй. (Юрiя САПОЖНІКОВА.)

Можливо, писати про це ще не на часі. Надто гострий біль утрат. Надто багато треба зробити, аби елементарно відновити керованість державою й захистити її від зазіхань північно–східного сусіда.

І все ж треба говорити й про це. Адже колись барикади буде таки розібрано, рух по Хрещатику відновлено, а спалений Будинок профспілок відбудовано. Але сам Майдан уже ніколи не зможе бути таким, яким він був колись. На ньому вже не можна буде організовувати дитячі ялинки, будувати ковзанки й атракціони, проводити розважальні заходи з пивом. Він має стати Місцем Пам’яті. Пам’яті про тих, хто повалив ціною власного життя режим кривавого диктатора. І нагадуванням про те, що ми не маємо більше права віддати знову колись країну в руки бандитів і злочинців.

Вироблення образу майбутнього Майдану — справа тривалих дискусій із залученням наших найкращих митців, архітекторів, істориків, просто небайдужих людей. Але є речі, які слід робити негайно.

Найперше: має бути якомога точніше (де це взагалі можливо) зафіксовано місце, час і обставини загибелі кожного з героїв Небесної Сотні. Це — обов’язок Арсена Авакова. На кожному такому місці в тротуар чи в проїжджу частину в майбутньому має бути вмуровано невелику пам’ятну плиту, а по самому Майдану в місцях найбільших скупчень жертв встановлено строгі анотаційні таблиці з іменами полеглих героїв.

Друге. Уже сьогодні важливо зберегти максимальну кількість матеріальних свідчень не лише боротьби, а й побуту майданівців. Ідеться не лише про катапульту, шини, пляшки для коктейлів Молотова й розібрану тротуарну плитку. Йдеться й про намети, саморобні пічки для обігріву, польові кухні. І, звісно, про численні плакати, на яких упродовж трьох місяців люди висловлювали своє ставлення до режиму. Всім цим мусили б негайно зайнятися і громадські структури Майдану, й фахівці з Музею історії Києва. Бажано — разом.

Третє. На Майдані обов’язково має постати меморіал і музей, присвячений боротьбі українців проти диктатури. Бажаний взірець — Музей Повстання у Варшаві, де історію героїчної боротьби поляків подано день за днем. Це — справа неблизького часу, але починати відбудовувати Майдан можна, лише виходячи з такої концепції.

Можливе місце для музею — Будинок профспілок (при його відбудові для музею можуть бути зроблені підземні поверхи). Для меморіалу — схили в бік Інститутської.

Уже прозвучала пропозиція перейменувати на честь Героїв Небесної Сотні вулицю Інститутську. Ця назва на карті Києва обов’язково має бути — причому закріплена за об’єктом, масштаби якого співвимірні з масштабами подвигу полеглих. Питання лишень, як найкраще вибрати такий об’єкт, адже люди Майдану гинули на Грушевського, Інститутській, Городецького, вже цим роблячи самі назви меморіальними. До того ж назві Інститутська — понад 150 років, виникла вона від Інституту шляхетних дівчат (пізніше — Жовтневого палацу, теж одного з форпостів Майдану). І з цією назвою пов’язано багато важливих сюжетів київської та загальноукраїнської історії. Виходячи з цього, я Інститутську залишив би, бо сьогодні цю назву вже освячено й іменами загиблих.

На правах людини, якій належить авторство назви «вулиця Грушевського» (досі пишаюся тим, що у квітні 1991 року Верховна Рада ще УРСР опинилася замість вулиці Кірова на вулиці голови Центральної ради УНР), наважуся висловити іншу пропозицію.

Ми маємо фактично найдовшу (в межах міської забудови) магістраль, яка історично називалася Брест–Литовським (чи Берестейським) проспектом, але в 1985 була волюнтаристськи перейменована тодішнім партійним керівництвом на «Проспект Перемоги» (хоч однойменна площа в місті існувала й до того). Саме цим проспектом багато хто з активістів Майдану востаннє в’їхав до української столиці, щоб полягти в її серці. Відтак вважаю, що майбутня міська влада Києва має всі підстави перейменувати проспект Перемоги на проспект Небесної Сотні. Виникатиме в цьому й додаткова символіка: проспект Небесної Сотні вестиме до площі Перемоги.

Принагідно зауважу: міська влада нарешті зобов’язана очистити й усю топоніміку міста від огидних комуністичних реліктів, повернути вулицям старі київські назви або ж надати їм імена, гідні увічнення. Справу було розпочато нами, депутатами першої демократичної Київради, але потім її згорнули. А Ленін на табличці з назвою вулиці — вулиць Леніна в Києві є досі аж три! — анітрохи не кращий за Леніна в пам’ятнику.

І насамкінець. Усе, про що я написав, потребує найширшого громадського обговорення. Адже неминуче будуть й інші пропозиції. Але концепцію майбутнього Майдану як Місця Пам’яті ми повинні прийняти вже сьогодні.

ВТРАТИ

У Львові ховають ще одного загиблого на Майдані

Сьогодні у Львові прощаються з 59–річним Володимиром Бойківим, який 25 лютого помер від ран у київській лікарні №17. Львів’янин отримав важкі поранення 18 лютого, після атаки «Беркута» на мітингувальників.

Позаяк чоловік немолодий і мав певні проблеми зі здоров’ям, дружина певний час вважала, що в нього інсульт, саме тому чоловік від 18 лютого не відповідає на дзвінки. Принаймні сподівалася на це, бо знала, що Володимир поїхав до Києва протестувати. Трагічну звістку про смерть їй повідомили з лікарні.

Володимира Бойківа поховають на Алеї Героїв Личаківського цвинтаря.

 

ВШАНУВАННЯ

Вулиця Небесної Сотні

Топонімічні рішення приймають місцеві ради, проте за відсутності легітимної Київради народний депутат Андрій Пишний днями зареєстрував у Верховній Раді постанову про перейменування вулиці Інститутської у столиці на вулицю Героїв Небесної Сотні. Саме на цій вулиці загинули близько півсотні захисників Майдану. Таку ініціативу було висловлено на народному віче, що відбулося на Майдані 23 лютого, і її підтримує переважна більшість майданівців, про що свідчить одностайність думок користувачів соцмереж. Не чекаючи юридичних узгоджень, кияни самі переназвали Інститутську — на будинках, розташованих у районі боїв, та на парапетах уже вивішено роздруковані на аркушах паперу нові назви.

А першою в Україні офіційно таку назву отримала вулиця у селі Свидівок, що неподалік Черкас. Депутати сільради 24 лютого проголосували за перейменування вулиці Леніна на вулицю Небесної Сотні. Аналогічне рішення вже схвалили міськради Черкас та Львова. Активісти міста Лева також надіслали клопотання в міськраду з проханням розглянути можливість встановити меморіал Героям Небесної Сотні на площі Стефаника.

Тим часом у КМДА кажуть про намір встановити в районі Майдану пам’ятник загиблим, а також розбити парк імені Небесної Сотні. Головний архітектор Києва Сергій Целовальник водночас застерігає, що проект пам’ятника і загалом меморіалізація місць скорботи за загиблими не мусить відбуватися поспіхом. «Потрібно знайти правильне рішення, підібрати правильний художній образ для відображення цих трагічних подій. Зі свого досвіду можу сказати одне: поспіхом вирішувати ніколи нічого не можна. Дії мають бути зваженими, спокійними, погодженими з народом. Поспішність у створенні пам’ятника може знецінити подвиг людей», — сказав Целовальник в інтерв’ю інформагенції «Українські новини».

Максим СТРІХА,
киянин у четвертому поколінні, доктор фізико–математичних наук, депутат Київради у 1990—1994 рр.
  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>