У черзі по грант

До 15 лютого молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії, а також молодим письменникам для створення і реалізації творчих проектів можна подавати заявки на грант Президента України. До відома, з державної казни творчу молодь підтримують з 1999 року. На реалізацію проектів виділяють досить солідні суми. Візьмемо за приклад минулорічних щасливчиків. На видання книжок початківців надавали 30—40 тисяч гривень, а на написання та організацію постановки дитячого мюзиклу — майже 100 тисяч гривень. Якщо в будь–якій компанії завести мову про грант чи то Президента, чи Мінкульту, відразу можна наштовхнутися на низку стереотипів щодо того, що виграють наближені до певної групи людей, які визначають переможців, і щодо підозр про «відкат» та «відмивання грошей».

Без патронату нема гранту

Щоб переконатися, чи умови подання є прозорими і наскільки вірогідно виграти грант Президента, «УМ» зателефонувала в Міністерство культури за номерами телефонів, які вказані на сайті установи у новині про оголошення конкурсу. За ними, кожен із зацікавлених щодо умов гранту може отримати додаткову інформацію про те, як заповнити заявку і скласти кошторис. Спершу у відділі для митців у галузі образотворчого мистецтва нам сказали, що художник не може «просто так подаватися». «Згідно із законодавством, ви вибираєте підприємство. Є обмеження. Ви не можете вибрати приватну структуру. Це державні кошти», — пояснює головний спеціаліст відділу монументального та образотворчого мистецтва Ніна Бєлоусова. Цікавлюся, чи є фінансове обмеження і чи можу я розробити кошторис на скульптурний проект на півмільйона гривень. На що представниця Мінкульту відповіла: «Я не володію цією інформацією», — і порадила звернутися до своєї колеги Наталії Кіреєвої. Хто буде мою заявку, як молодого художника, оцінювати, Ніна Леонівна теж не сказала: «Зараз наказ про експертну комісію тільки готується. Раз на три роки розробляється новий склад комісії. Спочатку зберемо всі заявки».

Переглянувши, умовно кажучи, моїх попередників–художників, які у 2013–му реалізовували свої проекти за грантові кошти, я помітила одну деталь. Молоді митці Назар Білик iз його скульптурним проектом «Контрформи» та Юлія Твєрітінова з серією офортів на тканині «Українські релігійні міфи» співпрацювали з державним підприємством «Творчо–виробничий та навчально–дослідний Центр розвитку сучасного мистецтва». Зателефонувавши директору Андрію Зяблюку, який за сумісництвом є художником та головою «Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–АРТ», з’ясувала, що «художники подаються самі, а державне підприємство гарантує перед Президентом, що грант буде повністю реалізований. Навіть якщо гроші не прийдуть вчасно. Така гарантія є обов’язковою складовою пакета документів який художник подає на конкурс». Отож, митці відповідають за творчу складову, а державне підприємство, як зазначив Зяблюк, «за юридичні та фінансові питання, а також займається організацією реалізації творчого проекту».

«Творчо–виробничий та навчально–дослідний центр розвитку сучасного мистецтва» існує вже сьомий рік і є певною ланкою, яка об’єднує державні інституції і митців. «Займаємося створенням та реалізацією творчих проектів, їх юридичними супроводом та фінансовим забезпеченням. У 2013–му займались реалізацією багатьох фестивалів та проектів, зокрема Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев» та Міжнародного фестивалю жіночих монодрам «Марія», концепція якого належить народній артистці України Ларисі Кадировій», — розповідає пан Андрій.

Минулого року підприємство та спілка «БЖ–АРТ» рекомендувала на грант Президента12 творчих проектів. «Наше підприємство збирає художню раду, до складу якої входять відомі митці, викладачі художніх вишів. Ми визначаємо, реалізацію яких творчих проектів молодих митців можемо гарантувати. Разом узгоджуємо рекомендований розмір авторського гонорару художнику за реалізований проект, обговорюємо організаційні питання, як–то: обсяг потрібних художніх матеріалів, потребу в майстерні, випуск каталогу робіт, транспорт», — ділиться секретами Зяблюк. Директор Центру розвитку мистецтв запевняє, що на гранті Президента грошей не заробляє: «Наша мета — допомогти молодим художникам у створенні творчих проектів. Фінансово грант для підприємства взагалі не вигідний». Щодо того, наскільки об’єктивно Міністерство культури визначає переможців, каже, що «машина» працює правильно. Тільки треба знати, як вона працює».

Наприкінці лютого в Академії мистецтв на Смирнова–Ласточкіна запланована звітна виставка володарів гранту. Андрій Зяблюк запрошує всіх відвідати виставку, щоб на власні очі переконатися, що кошти з державної казни художниками використані за призначенням.

Поетка відмовилася від гранту

Уявивши себе володарем золотого пера, я з великими сподіваннями в очах і жмутком думок про геніальний рукопис нового роману набрала номер для молодих письменників. Працівник Мінкульту відразу порадив: «Письменники подаються через Спілку письменників. По грантах усе передається через Спілку. Така процедура. Я думаю, вам варто звернутися до того, хто працює з молоддю».

Два роки поспіль авторів видавало тернопільське видавництво «Терно–граф», яке на книжковому ринку мало кому відоме, а в інтернеті навіть сайту власного не має. Співробітник Мінкульту Віктор, який відмовився назвати своє прізвище, розповів, що установа проводить тендер. Чому саме «Терно–граф» удостоїлося співпраці з грантом Президента, чиновник не зміг дати відповідь: «Не можу коментувати рішення керівництва. Керівництво обрало видавництво за собівартiстю книжки, за іншими мотивами співпраці тощо. Вони обрали це як оптимальний варіант».

У 2013–му поетка Олена Герасим’юк стала цвяхом скандалу, пов’язаного із грантом Президента. Вона публічно відмовилася видавати у «Терно–граф» свою поезію і заявила, що їй «не надіслали чинного контракту про видання збірки, а крім того, не показали кошторису, а запитання про будь–які деталі залишилися проігнорованими». Чи буде цього року «Терно–граф» знову видавати переможців, Віктор з Мінкульту сумнівається. «Був інцидент з Оленою, яка відмовилася від гранту і розірвала угоду. Ми підписували додаткову угоду про відміну. Книжку не видадуть», — переконує він. Мовляв, видавництво буде обиратися на колегіальному засіданні, коли визначатиметься і лауреат.

Засновник видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич пояснив, що конфлікт між автором і видавництвом виникає не просто так. «Такі ситуації можуть виникати лише у випадку, коли видавця «призначають», а автор погоджується на це без попередньої зустрічі з видавцем і без обговорення всіх деталей співпраці. Якщо ви купуєте «кота в мішку», то мусите бути готові до того, що замість кота там виявиться щур або якась інша «морська сволота». Продуктивна співпраця автора і видавця можлива лише за умови, коли між ними існує повна довіра, підкріплена письмовими угодами, які у цьому випадку відіграють роль шлюбного контракту, де передбачено не лише умови щасливого «сімейного» життя, а й умови «розлучення», — розповів Мацкевич.

Навіщо обманюють молодих письменників?

У 2008 році «Кальварія» видала збірки поезії «Зимописи» Катерині Міщук і два романи «Ми» та «Ілюзія» Тетяни Садиченко–Винокурової як володарів гранту Президента. Петро Мацкевич каже, що нічого не чув про тендер Мінкульту, не бачив жодної інформації про це, а вона, як відомо, має бути оприлюднена, а коли цікавився умовами проведення гранту, ніяких змін не почув. За його часів все відбувалося просто і зрозуміло. «Мінкульт не обирає видавця! Це повинен зробити сам автор, який подає анкету на грант. І у цій анкеті вже повинен бути вказаний видавець. А для того щоб зробити це, автор ще до подачі заявки повинен домовитись з цим видавцем або й підписати з ним авторську угоду», — пояснив Мацкевич. За його словами, «молодому авторові, який подає заявку через якусь бюрократичну структуру (ту ж Спілку, наприклад), можуть наполегливо «порадити» того чи іншого видавця».

Видавець має підозру, що «Мінкульт може відхилити заявку зовсім не з огляду на літературні якості твору (навряд чи там узагалі читають тексти), а, передовсім, з огляду на ставлення до видавця, вибраного автором. І тут не йдеться про якісь корупційні схеми — суми грантів настільки малі у порівнянні з бюджетами інших програм Мінкульту, що чиновники, які цим опікуються, навряд чи ризикуватимуть своїми посадами заради тих крихт, які можуть їм від цього перепасти.

А от за невиконання грантової програми цих чиновників можуть покарати. Тому нічого дивного, що чиновники Мінкульту воліють працювати з одним видавцем «на всі випадки життя», особливо, якщо цей видавець показав, що в змозі забезпечити виконання своїх зобов’язань і готовий чекати на державні гроші, які регулярно затримуються (інколи на доволі значні терміни).

Тобто автор має повне право обирати те видавництво, яке йому подобається, але він повинен бути готовий до того, що це видавництво може «не сподобатись» Мінкульту, і тоді заявку на грант буде відхилено. Це як у байці про бліду поганку: «Чи можна її їсти? — Звичайно ж можна, от тільки помреш...».

Мацкевич відзначив, що видавцеві з молодим письменником вигідно подаватися на грант. «Якщо грант отримує автор, з яким видавництво вже працює або планує довготривалу співпрацю, то видавництву цей грант дає можливість додаткової промоції автора без витрат на видання ще однієї його книжки. У цьому випадку це вигідно видавцеві навіть без суттєвого заробітку на цьому гранті, адже книжки, видані в рамках такого проекту, видавець не має права продавати далі. Окрім того, видавець у цьому випадку зацікавлений зробити це видання якомога якіснішим, оскільки таке видання спрямоване передовсім на підтримку репутації і автора, і видавця».