Людина красивого жесту

«Мені наснився Параджанов на 40–й день після смерті. Прийшов до мене увi сні такий гарний, усміхнений. Я його питаю, як йому там. А він: «Добре, тільки робити нічого не можна», — згадує кінорежисера, художника, містифікатора, антиквара і генія дружина Леоніда Осики Світлана Князєва. А для Сергія Пара­джанова неможливість творити була гірше будь–якої покари. Він чого б не торкався — все перетворював на мистецтво, з повсякденних речей робив свято, з пересічних зустрічей — карнавал.

Коли Володимир Висоцький iз Мариною Владі приїхали в Тбілісі, грузини влаштували їм справжнє старовинне весілля. Параджанов запросив молодят на ніч до себе у будинок. Відчинивши двері, Висоцький і Владі завмерли від захоплення. Вся підлога будинку була щільно встелена яблуками та різнокольоровими фруктами. Молоде подружжя ледве добралося до ліжка по фруктовому килиму. А на постелі Марина Владі знайшла ще один сюрприз — розкішну шовкову шаль із запискою «Сергій Параджанов». На цьому сюрреалістичні постановки генія не закінчилися. Пізніше в Юрмалі в готельному номері Владі й Висоцького відключили воду, і вони попросилися в душ до Параджанова. «Увійшовши до кімнати, ми побачили на столі боржомі, фрукти, сигарети, лимонад. «Щось не схоже на Сергія, повинен бути підступ», — мовив Володимир. Я відчинила двері у ванну і радісно вигукнула. На душі Параджанов прикріпив букет — так, щоб вода лилася прямо з оберемка червоних троянд. Це була людина жесту, красивого жесту», — пише у своєму щоденнику Владі.

Подібна романтична історія, пов’язана з Параджановим, трапилася і з кінооператором Юрієм Гармашем («Вавилон ХХ», «Ізгой», «Новосілля», «Діамантова стежка», телесеріали «Бальзаківський вік, або Всі чоловіки сво...», «Адвокат»). Сергій Йосипович називав молодого оператора Аленом Делоном за його красу і вміння бути вишуканим. «Коли я тільки приїхав у Київ, мені ніде було жити, я мешкав у підвалі однієї вдови. А пізніше до Києва приїхала моя дружина. Спочатку ми жили у готелі, але нас виселили, бо приїхала якась делегація. І нам ніде було переночувати. Я розповів про це Параджанову під час вечірки — тоді я лише 15 хвилин із ним був знайомий. Він запросив нас до себе. Відлучився від гостей, узяв швабру, помив підлогу, постелив ідеально накрохмалену білизну на своєму ліжку, а поруч поставив свічку в срібному підсвічнику та вазу з фруктами і з розломленим гранатом. А коли я вийшов уночі в коридор — побачив, як він спав: у коридорі на розкладачцi вкрившись своїм пальто, бо більше нічого не мав», — розповідає Юрій Гармаш.

Заступник голови Вірменського товариства культурних зв’язків, куратор проекту «Параджанов–арт» Олена Оганесян ділиться спогадами, як Параджанов любив творчо відзначати Різдвяні свята, а особливо власний день народження. Бувало, що Майстер знайде десь дерево, нанизає на його гілки їжу і пригощає так гостей. А одного разу на день народження запросив стільки друзів, що вони не вміщалися в його київській двокімнатній квартині на проспекті Перемоги. Тоді Параджанов виволік із квартирі килими, розстелив їх по сходах із сьомого по перший поверх і там розсадив гостей. А сам розвозив на ліфті приготовані ним різноманітні страви і всіх частував.

А тим часом, поки Україна скромно, без килимів на сходах і вишуканих частунків, святкує 90–річчя Сергія Параджанова, Олена Оганесян разом зi співробітниками кіностудії ім. Довженка, Юрієм Гармашем і Спілкою кінематографістів мріє створити у Києві Музей Пара­джанова. Та поки що їхня ідея зависла в повітрі, а геній, який «відомстив Україні любов’ю», досі залишається без київської прописки, яку в 1973–му змінив на тюремну, надалi йому було заборонено мешкати в Україні.