Накрити «амбразуру» кожної дільниці

      Про Вінницький обласний осередок громадського об'єднання «За Україну! За Ющенка!» ми розповідали ще до його організаційної конференції, яка відбулася на початку грудня минулого року. І в цьому не було нічого дивного, адже подоляни почали створювати організацію прихильників Віктора Ющенка ще задовго до всеукраїнських установчих зборів і заздалегідь готували документи для її офіційної реєстрації. На момент проведення конференції вінницький осередок нараховував уже дві з половиною тисячі членів, а за наступні вісім місяців істотно зріс у кількісному складі — нині «ЗУЗЮ» на Вінниччині об'єднує п'ять з половиною тисяч членів. Однак, за даними голови обласної організації «зающенківців»Івана Гамрецького, ця цифра виведена тільки на підставі тих заяв «вступників», які передали в область, але значна частина їх ще перебуває в місцевих осередках і надійде пізніше. Крім того, при «ЗУЗЮ» створено молодіжну організацію, розбудовано структури в усіх сільських районах та містах обласного значення, і деякі з них відразу запрацювали досить потужно.

      Скажімо, після Вінницької міської найчисленнішою організацією (до речі, однією з найактивніших) вважається Бершадська районна. «Мені здається, що Бершадський район забезпечить 50—60 відсотків голосів за нашого лідера в першому турі. Якби так працювали всі організації, то ми мали б значно вищий результат, на порядок більше мали б і членів», — так оцінює діяльність бершадчан Гамрецький. Сказане підштовхнуло для детальнішої розповіді обрати осередок об'єднання «За Україну! За Ющенка!» в цьому районі, який до того ж традиційно має репутацію економічно сильного.

      Висока оцінка, дана обласним лідером, у першу чергу стосується голови районного осередку «ЗУЗЮ» Миколи Морочинського. За плечима цього чоловіка неординарна біографія, цікаві повороти долі, з яких він виніс і відстояв свої нинішні переконання.

      — Миколо Климовичу, свого часу вас, рядового вчителя історії сільської школи, «компетентні органи» занесли до розряду політично неблагонадійних із відповідними висновками. З чого це почалося?

      — Потрапив я до цього розряду не одразу, спочатку був довгий процес визрівання, і почався він із військової служби в 1969—1971 роках. Можливо, комусь це здасться дивним, але національно свідомим я став у Радянській армії. Мені довелося служити на Західній Україні, в Івано-Франківську, і зі мною багато хлопців було якраз із західних областей. Там я з ними близько познайомився, вони багато розповідали про себе, про своє життя, і я почав робити деякі висновки. Я ще не мав вищої освіти, був простим хлопцем із села Мізякове за 20 кілометрів від Вінниці, але мене зацікавила тема «бандерівщини», чи, як там казали, «партизанка». Після служби друзі підібралися з такими ж інтересами, а особливо мій однокласник Степан Олексієнко — ми з ним постійно цю тему обговорювали, скуповували літературу, яку на той час могли знайти. Степан опрацьовував товсті журнали і все, що стосувалося українського національного питання, української історії, етнографії, зв'язків з українцями за кордоном, акуратно вирізав, брошурував, і виходили цілі збірки. З них можна було дуже багато для себе взяти.

      — Ваша оцінка українського партизанського руху не збігалася з офіційною?

      — Безумовно. Вже в 1970 році я зрозумів, що це була дійсно національно-визвольна боротьба. І пропагандистські кліше, які чіпляли на неї наші партійні органи, мене вже абсолютно не зачіпали — я мав зовсім протилежну думку. Потім я з відзнакою закінчив Вінницький кооперативний технікум, і це дозволило вступити після одного екзамену на історичний факультет Київського університету. Там я не тільки отримав додаткові знання, а й знайшов однодумців. А після закінчення університету в 1982 році став учителювати в рідному селі. Національних студій ми не припиняли. Так і потрапили на гачок до КДБ. Це сталося в 1986 році, коли ми втрьох, з Олексієнком і ще одним чоловіком, який працював у нашій школі вчителем математики, вирішили в травні поїхати до Канева на могилу Шевченка. Ми не знали, що за нами вже стежать, і коли завели розмову з іноземцями — а там було багато українців з Франції, Канади, Німеччини, — кадебісти затримали нас просто на Чернечій горі. Взяли під руки, відвели в приміщення, обшукали, щоб випадково ніякої літератури нам не передали. Потім провели профілактичну бесіду. А вже після того, як ми повернулись додому, за нас по-серйозному взялися. Затягли в районне відділення КДБ і влаштували перехресний допит, який тривав цілий день. А потім влаштували в шкільному колективі судилище, на якому змусили визнати помилки й покаятись. Інакше довелося б диплом закинути на грубу та шукати іншу роботу, і для дітей закрилися б будь-які перспективи. Погрози були цілком конкретні. Це була одна з причин, чому я наступного року вирішив переїхати в Бершадь, у віддалений район.

      На превеликий подив мене, «нелояльного» й безпартійного, взяли працювати відповідальним секретарем районної організації товариства «Знання». Можливо, вплинула перебудова. Але я від своїх поглядів не відмовився: ми мусимо в цій країні щось міняти, мусимо боротися за незалежну Україну. І я це робив, організовуючи в районі лекційну пропаганду, запрошував науковців із Вінниці, з Києва, з Інституту літератури, який став одним з осередків створення Народного руху. А після 1991-го ставлення до українського питання змінилося в держави загалом.

      — Я так розумію, що ви й після залишалися політично активним...

      — Звичайно. З 1994 року я головую в районній «Просвіті», дванадцять років очолюю районну профспілкову організацію освітян. Коли створювався Народний рух України, я був серед активістів із самого початку. Хоча формально членом будь-якої політичної партії ніколи не значився, бо формальне членство не є запорукою національних переконань. А от «За Україну! За Ющенка!»— громадська організація, що об'єднує і членів різних партій, і далеких від політики людей.

      — Яка чисельність у районного осередку об'єднання «За Україну! За Ющенка!»?

      — Сьогодні в нас 214 чоловік. Усе це люди зі спільними поглядами на перспективи України, на українську державність, на статус української мови. Вони бачать Віктора Ющенка основним претендентом на посаду Президента й прийшли в наше громадське об'єднання свідомо. Звичайно, кількість членів осередку можна було б і розширити, але ми не ставимо собі такої мети, бо є багато людей, які з різних міркувань не хочуть декларувати формальне членство, але водночас активно працюють. Так що всіх разом у нас набереться до п'ятсот «багнетів». Первинні осередки створено майже в кожному селі. Активісти «ЗУЗЮ»— це в основному ті, хто працюватиме на виборчих дільницях, як члени виборчих комісій, спостерігачі, а також як агітатори.

      — Вам вдасться «накрити» своїми людьми всі виборчі дільниці?

      — Авжеж. У районі 52 виборчі дільниці, і на кожній з них будуть наші люди. До того ж із нами працює «Наша Україна», і мета в нас спільна.

      — Як складаються взаємини з владою?

      — Я б не сказав, що в нашому регіоні існують якісь моменти напруження, хоча влада, звичайно, пропонує своє, а ми — своє. Загалом, наша діяльність в районі не має характеру винятково агітації за Ющенка — це такий загальнодемократичний процес, який охоплює і відстоювання української національної церкви, і боротьбу за сфери вживання української мови тощо.

      Загалом, рейтинг Віктора Ющенка є найвищим у районі —за моїми оцінками, відсотків 40—45 виборців проголосували б за нього вже зараз. А от головним противником я назвав би не Віктора Януковича, а Олександра Мороза. Це популярний політик у районі, і в першому турі він, мабуть, вийде на друге місце. Думаю, на Бершадщині Янукович у другий тур не пройде.

      — А в другому турі?

      — А в другому — симпатики Мороза на сімдесят п'ять відсотків стануть симпатиками Ющенка. Я спілкуюся з багатьма прихильниками Олександра Олександровича, і вони мені відкрито кажуть: у другому турі ми будемо за Віктора Ющенка.