Гуцульщина в упаковці для молоді

До великих екранів нарешті дістався вдосталь розрекламований ще півроку тому трилер «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького. Молодіжний фільм з елементами жахів та домішками комедії на відміну від сучасного українського кіно, що топчеться переважно на ґанку різноманітних фестивалів, не претендує на звання високоінтелектуального, а режисер сам зізнається, що у власному творінні бачить таке собі date movie (кіно для побачення), на якому можна поїсти поп–корн, посміятися, налякатися і забути.

У центрі сюжету — група студентів, що виявляється втягнутою в історію зі старовинною зґардою. Пробудивши древнє зло, вони знаходять мітки на тілі — знак того, що жити їм залишилось недовго. Восьмеро молодих людей вирушають до Карпат, аби знайти мольфара, який врятує їх від демона.

Знімаючи суто український продукт, Левицький заручився чи не найпитомішою фішкою нашої культури — карпатською міфологією. І не абиякою, а тим самим «Коцюбинівським містицизмом». Принаймні так аргументує назву фільму режисер. Утiм деяке лукавство тут неможливо не вловити, вже надто таке рішення нагадує простий піар. Зазначене в описі картини «молодіжна» тут спрацьовує на раз — картинка може скласти конкуренцію голлівудському кіно. В операторському кріслі попрацював американець Марк Еберлі, до роботи над постпродакшном також залучили спеціаліста з Голлівуду, а загальний бюджет картини становить 877 тис. доларiв. «У кожної країни є своя культура — питання в тому, як ти її підносиш. Фільмів, присвячених українській культурі, немало, але мені хотілося показати її інакше — існуючою з нами пліч–о–пліч у час високих технологій, так би мовити, загорнутою «в упаковку для молоді», — пояснює Любомир.

У гонитві за модою запозичення із західного кінематографа режисер, однак, трохи розгубив ідентичність картини — з комедії у жахи, з мелодрами у сороміцьке кіно в стилі «Американського пирога». Роботу зі спецефектами можна хвалити, — для українського кіно це високий рівень (чого варта сцена протистояння демона та мольфара, що відкриває фільм). Водночас деякі сценарні ходи, покликані бути серйозними у фільмі, викликали сміх, як–от ключова сцена з бійкою — древнє зло нокаутом не побореш, але спробувати можна, як–то кажуть.

Авжеж, закиди на тему кліше та банальності можна аргументувати особливостями жанру, «Тіні незабутих предків» — кіно перш за все комерційне, обумовлене жанром молодіжного жахастика. «Таких фільмів має виходити десяток на рік, — запевняє режисер, — а до нашого фільму така увага тому, що він поки такий один». Власне, у цьому з Левицьким не посперечаєшся. Критеріїв, за якими можна судити його дітище, просто немає. По суті, Любомир Левицький наразі конкурує лише сам із собою, більшість українських режисерів продовжують знімати «українське поетичне» або ж орієнтуються на європейський артхаус.

«Гроші на кіно в Україні дістати можна. Але ось що важливо: ти повинен розуміти, що ти робиш, і вірити в це. Тільки тоді вийде переконати інвесторів», — запевняє Любомир. Не забракло віри у режисера не лише у прибутковість даного кіна, а й у його достовірність: «Я ніколи не знімаю того, у що не вірю. Я виріс у Карпатах. Досить залишитися одному вночі в лісі — і ви самі відчуєте цю атмосферу. Наша історія заснована на легенді, яку я почув від карпатського старожила, їй більше 100 років».

Окремою темою для обговорення може стати акторський склад. Левицький iще від початку зйомок запевняє, що відкриває українських зірок, адже талантів у нас багато, однак знімати їх чомусь ніхто не хоче. Творча група озвучила число у 12 тисяч — саме стільки молоді прийшло на кастинг. У результаті вісім щасливчиків засвітилися у головних ролях. Серед них не всі заслуговують схвального відгуку, можливо, через те, що характери персонажів виявились глибиною з калюжу (особливість жанру, а ще — недолік сценарію). В цілому чоловічий склад фільму (Дмитро Ступка, Павло Лі, Владислав Нікітюк та Богдан Юсипчук) в акторстві виявився сильнішим за жіночий.

Картину повністю переозвучили українською. Реальних голосів акторів не чути. Лише Ольга Сумська (матір головного героя) сама себе продублювала. З чистою українською у виконавців, певно, були проблеми, однак Левицький це пояснює тим, що хотілося, аби фільм звучав так, як його звик чути сучасний глядач у кінотеатрі.

Чи піде скептичний українець на своє кіно — покаже час. Та вже зараз дистриб’ютор фільму випустив рекордну кількість копій для прокату — 100. Окрім України, де картина стартувала вчора, творці фільму планують прокат у Росії (на початку 2014 року), Казахстані та Польщі, а також серед української діаспори у Канаді та США.