Орган як Всесвіт

04.08.2004
Орган як Всесвіт

      Де зникає межа між рухом і спокоєм, між забуттям і прозрінням, між віддаленістю і близькістю,  між пристрастю і байдужістю? Звідки приходить відчуття вічності — з повноти всепроникаючих тембрів, чи з відлуння несказанної тиші, з океану, що живописує барвами, чи з прозорості найтоншого струменя Світової Душі. Ці питання визрівали в моїй свідомості під час спілкування з чарівною жінкою, яка захопила мене своєю грою, ввела у надзвичайний світ музичних перевтілень, містичних зв'язків, несподіваних емоційних станів, відомою органісткою Євгенією Лісициною.

 

      — Уже мало хто сперечається з тим, що людина отримує душу ще до моменту свого народження. І всі події в нашому житті мають свою першопричину. Де  криється загадка вашого потягу саме до органа?

      — Мабуть, на це запитання неможливо відповісти однозначно. Так само, як неможливо спрогнозувати час, коли прийде натхнення. Людське життя — це таємниця. Але ж я спробую хоч якось задовольнити вашу цікавість. Величезний потяг до музики в мене від батька. Він, будучи військовослужбовцем,  музикою професійно  не займався, але дуже її любив. Батько самостійно вивчав нотну грамоту, розучував п'єски. Він якраз і відвів мене до музичної школи, бажаючи зробити з мене піаністку. Але якось так складалося, що в кінострічках, які я дивилася, найбільш запам'ятовувалися саме ті епізоди, де був присутній чи звучав орган. І коли я чула його звуки, вмить забувала про саму кінострічку. Тому після закінчення музичного училища по класу фортепіано я мріяла лише про те, щоб вступити до консерваторії на фортепіанно-органне відділення. І моя мрія здійснилася. Вступивши до Ризької консерваторії, я займалася цілими днями, так що мій учитель Микола Карлович Ванедзинь нерідко чи то серйозно, чи то жартома питав мене: «Євгеніє, ви що, тут ночуєте?». Бо ж коли він йшов із консерваторії, я ще грала, коли вранці приходив, я вже грала, прибігаючи до органного класу о сьомій годині ранку.

      — А чи не відчували ви перенапруження — фізичного та емоційного — від такої кількості годин, проведених за інструментом?

      — Звичайно, я втомлювалась, але це була більше інтелектуальна втома. Фізичної втоми я зовсім не відчувала.

      — Неймовірно, про це мріють майже всі музиканти, і особливо ті, які стикалися з проблемою професійної хвороби рук, яка так жорстоко перекреслювала їхнi творчі плани.

      — Дійсно, мені з цим пощастило. Мабуть, від батька передались мені у спадок не тільки музичні здібності та любов до музики, а ще й сила і витривалість рук.

      — Пані Євгеніє, чи існують якісь принципові відмінності органа від інших інструментів?

      — Так, відмінності справді існують. Граючи на фортепіано, скрипці або на будь-якому іншому інструменті, можна керувати звуком: підсилювати або, навпаки, послаблювати його гучність. Для органіста ж основним засобом виразності є час: тривалість ноти, тривалість паузи, керування якими становить основу мистецтва гри на органі. І наскільки майстерно ти володієш ним — настільки виразним і переконливим буде твоє виконання.

      — Як вам спало на думку зробити переклад фортепіанної п'єси Мусоргського «Баба-Яга» для органа?

      — Взагалі, це ціла історія. Якось у Західному Берліні, де я виступала з концертами, мене попросили зіграти щось зi слов'янської музики. І я стала розмірковувати, чиї ж твори виконати: Глазунов — геніальний симфоніст, але в незначній кількості творів, написаних ним для органа, відчувається якась скутість. Танєєв — у нього теж є декілька композицій, призначених для цього інструмента, але їх важко назвати органними. 

      — Що ви маєте на увазі?

      — Щоб створювати музику для органа, треба досконало знати цей інструмент. Орган вимагає особливої системи мислення. Його голос — це голос  безпристрасних почуттів, які відтворюються в іншій системі чуття звуку. Тож щоб вільно почуватися за органом, треба присвятити цьому життя. Коли ж я замислилась над тим, що мені зіграти, і ні на чому не зупинилася, раптом, не знаю звідки, пролунало в голові: Мусоргський. І я почала працювати над перекладом його фортепіанного циклу «Картинки з виставки» (до складу його входить твір «Баба-Яга»). Якось, граючи в італійському залі, я несподівано почула звук дзвонів, який долітав із дзвіниці. Ми відчинили всі двері, щоб краще його чути, і тоді я подумала: якщо є дзвони на дзвіниці, чому б їх не використати. Мій асистент піднявся на дзвіницю і, вдаряючи у дзвони, виконав звідти партію ударних. Це було вражаюче! З того моменту я почала ще натхненніше експериментувати з ударними. Згодом до їх групи увійшло 14 інструментів, в тому числі гонг. Тобто існує така музика, яка в органному заломленні нічого не втрачає і тільки виграє новими відтінками, збагачує відчуття образу.   

      — Справді, «Баба-Яга» у вашій обробці стає ще колоритнішою,  і від того хочеться глибше поміркувати  над цим образом. А які почуття у вас виникають під час концертів?

      — Взагалі концертне програвання — це стрес. Ти можеш часами займатися, але винести у той єдиний раз усе те, над чим працював, і щоб усе вдалось ідеально, неймовірно важко. Треба зібрати всю волю, не розвалити саму форму твору. Крім того, щоб висловитись і тебе зрозуміли, треба внутрішньо бути сповненою музикою, її змістом, її вібраціями. До речі, чим глибше ти сама сприймаєш твір, тим глибшим буде сприйняття його слухачем.  До того ж, крім музики, треба ще утримувати в голові багато суто технічних моментів. Кожний орган має свої особливості. Бувають моменти, хоча вони дуже рідкісні, коли я відчуваю блаженство від того, що граю, думаючи: Боже, яка я щаслива, завдяки цій музиці, яка звучить на такому інструменті  і стільки людей її чують! А загалом, гра на публіці — це суворий, неймовірно важкий труд. Після концерту я знесилена, немов мішки з вугіллям тягала. І не тільки органіст, будь-який музикант відчуває теж саме.

      — Як ви відновлюєте свої сили після концерту?

      — Найкращий спосіб — це поспати. Я сплю, як камінь. А вранці — наче новонароджена.

      — Яка з музичних форм вам найбільш імпонує?

      — Фуга. Тому що вона — як саме життя. В ній народження, розвиток голосів, співбесіда, боротьба, кульмінаційні моменти, подібні до визначних подій у житті людини. Фуга глибока за своєю суттю. Вона заспокоює емоційні сплески токати, водночас підносить людину до стану духовного прозріння.   

      — А траплялися пов’язанi з музикою містичні випадки у вашому житті?   

      — Було і таке. Перший стався в Німеччині. І пов'язаний був із факсиміле органної книжечки Баха, яку мені пощастило отримати в Лейпцизькій бібліотеці. До речі, завдяки їй з’ясувалoся, що хорали, які складають цю збірочку, були створені з метою виконання їх під час богослужіння. На кожний календарний день року задумувався свій хорал. Тобто таких хоралів повинно було бути 365. Але написано всього 45. Причому розташовані вони в рукописі не підряд, як у друкованій збірці, а з пропусками багатьох сторінок, призначених для ще не написаних хоралів. Тобто задум був грандіозний, але в ідеалі його Бах так і не реалізуав. Тож я  як книжковий хробак  усе це вивчала, вдивлялася в кожну ноту, в кожний рух його пера. Для мене факсиміле було, наче Біблія, в яку я прагнула врости і розумом, і серцем. Бо ж у цих пожовклих від часу листках — цілий мікрокосм, відчувається навіть стан душі Баха у той момент, коли він створював цю музику. А манера написання нот, коли вони немов наштовхуються одна на одну, створює враження якогось містичного вихору. І ось якось під час програвання хоралів по факсимiле  я раптом відчула, що за моєю спиною хтось дихає. Але, як не дивно, страху ніякого не було. Навпаки,  було відчуття блаженства, відчуття якоїсь співучасті.

      Друга історія сталася зі мною в Італії. Італію дуже любив Бах. І нарешті я поринула в її атмосферу, до того ж гостювала в домі мого давнього приятеля, а точніше в домі-музеї, де розташовані велика колекція антикварних картин і надзвичайно цікава колекційна бібліотека. І я грала твори, з якими доти не була знайома. Під час одного з таких занять несподівано відчула, що замість усієї тієї розкоші перебуваю у  побіленій кімнаті скромного будинку з маленькими віконцями у свинцевих рамах. Стіл дерев'яний, простий. Одяг на мені старовинний, такий, як носили, мабуть, ще за часів Баха. Відчуття — наче на руках широкі зеленого кольору манжети з грубого сукна. І я вся там, у тій епосі, але  що я там роблю — не знаю. У моїй душі — мир і спокій. Видіння тривало недовго. Але було таке відчуття, що я там жила тривалий час.

      — Ким ви себе відчували?

      — І не жінкою, і не чоловіком. Я відчувала себе єством того дому. Цікавим було, що звуки в той момент сприймалися не як звуки, а як атмосфера. Так, я грала, але не відчувала себе граючою. Я усвідомлювала лише свою присутність, розчиняючись в атмосфері, в якій створювалась ця музика. Може, на мене ще так вплинуло і те, що напередодні, відшукавши у Маріо в бібліотеці книжечку про Баха і його сім'ю, я вперше побачила портрет його сина, написаний фарбами. І, вдивляючись у нього, мені здалося, що Бах-молодший глянув прямо в моє серце. Тобто все переплелось: саме місце, погляд, музика...Справді, музика — це моє багатство, мої глибини, моє надбання.

      — Якими ви бачите завдання музики?

      — Облагороджувати життя людини, підбадьорювати її. Достатньо почути той же самий «МАГНІФІКОС» Баха, щоб  стріпонутися, вийти з відчаю. Підйом людського духу — в цьому мені бачиться призначення музики.

      — Чи є у вас шалена мрія?

      — Так, є. Ідеальна моя мрія — це виконати всі оркестрові кантати Баха на органі. Може, це і неможливо, бо їх аж 222! Ідея справді шалена! Але мені дуже хочеться, щоб ця мрія здійснилася.

Розмову вела Юлія ПОЛІЩУК.