Ми не настільки багаті, щоб знімати кіносміття

Влада кинула на кіно великі бюджетні гроші — за три останні роки більше 400 мільйонів гривень. Такого грошового дощу український кінематограф не бачив ніколи. Але під час ток–шоу на «5–му каналі» 26 вересня досить підстаркуваті дебютанти–режисери, що взяли участь у розмові, скаржились на обмаль фінансування. Невже мало? Забагато! Бо y нас і на ці гроші немає достатньої кількості ані достойних сценаріїв, ані достатньої кількості кваліфікованих режисерів.

Голова Держагентства з питань кіно пані Копилова обіцяла побудувати на наших теренах потужну кіноіндустрію. Але неприбуткова кіноіндустрія — нонсенс, абсурд. Вона обов’язково повинна давати прибуток. Інакше це ніяка не індустрія. А про які прибутки може йтися, коли в конкуренції з американськими трилерами українські фільми гарантовано програють iз рахунком 0:100? На найприбутковіший наш фільм «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка було витрачено більше 14 мільйонів гривень, а одержали від його прокату неповний мільйон. На фільм «Ломбард» узагалі не прийшли глядачі. Кажуть, причиною був мізерний промоушн. Але це неправда. Фільм Іллєнка довго і вперто рекламувався. На телебаченні рекламуються тепер і опуси Левицького «Тіні незабутих предків» та «Ломбард», Андрієнка «Іван Сила» і Фетисової «Параджанов». Я кілька разів бачив на вулицях білборди з рекламою «Пара­джанова». Ці режисери заявляють, що треба, як в Америці, вкладати в промоушн третину грошей у порівнянні з тими, що йдуть на виробництво фільму. Я з цим цілком згодний. Але який сенс масовано рекламувати фільми, які апріорі не можуть конкурувати з подібними за жанром американськими? Нехай американські фільми в переважній більшості криваві та аморальні, однак те, що роблять, наприклад, пан Левицький («Тіні незабутих предків» і «Ломбард») та пан Тихий (фільми «Ангел смерті» і «Зелена кофта»), з точки зору моралі нічим не відрізняються від них. У США таке робиться винятково заради великих прибутків. Нехай це неморально, але хоча б зрозуміло. А навіщо нам робити цей непотріб, який до того ж гарантовано ніколи не буде прибутковим?

Переконаний, що варто рекламувати і всіляко просувати до глядача справді духовну та патріотичну кінопродукцію. Краще гроші витрачати саме на це, ніж на непотріб, який тепер ллється на голови глядачів. Яскравим прикладом войовничого неподобства є альманахи «Мудаки. Арабески» та «Україно, гудбай!», про які багато написано в пресі, і ще — «Зелена кофта» та переважна більшість продукції нашого кіноагентства.

До українського кінопрокату частіш за все доходять далеко не кращі взірці американського кіно. Так що по вiдношенню до такої американської продукції все виглядає, як у репризі Райкіна: «Заберіть свій брак і дайте нам інший!». Ну як може стати національним героєм Іван Сила в однойменному фільмі, коли стрічка примітивно знята, а виконавець головної ролі безпорадний як актор?! Значно цікавішим був би документальний фільм про виконавця цієї ролі Верестюка, який перетворив себе з інваліда 1–ї групи на найсильнішу людину у світі.

Зрозуміло, що за теорією великих чисел, як виняток, з’явиться й невелика кількість пристойних фільмів. Як, приміром, «Креденс» Валентина Васяновича. (Я вже не кажу про фільм Кіри Муратової «Вічне повернення».) Невже у нас така багата держава, що можна так безвідповідально розкидатися бюджетними грішми?

Мені здається, що і пані Копилова, і Асоціація продюсерів, яку очолює пан Ржавський, вже яскраво довели, що серйозні соціальні теми їм не під силу. Я кажу про ігрове кіно. Виходячи з цього, було б варто розділити функції між ними і Міністерством культури, яке буде спиратися на професійну Національну кіностудію художніх фільмів ім. Довженка, де є і творчий, і фінансовий контроль, і існують виробничі потужності для здійснення складних у постановочному сенсі проектів. Тобто було б доцільно залишити у віданні Державного агентства з питань кіно весь артхаус і спільні з іншими країнами постановки, а всі серйозні соцзамовлення віддати у відання Міністерство культури чи навіть безпосередньо національній кіностудії. Агентство буде надавати 50–відсоткову держпідтримку, а міністерство (чи кіностудія) — 100–відсоткове держзамовлення.

І ще: варто запускати до виробництва не таку кількість фільмів, на яку «вибито» з казни, як це робиться тепер, а рівно таку, яка забезпечена справді гарними сценаріями і якісною режисурою. Інакше це — дурне викидання грошей на вітер. Кількість вбиває якість. І необхідно, щоб те, чи гідна тема державного замовлення чи ні, визначала комісія , що складатиметься з провідних діячів української культури. Їй не треба буде оцінювати якість сценаріїв, а лише ступінь важливості тієї чи іншої теми. Тільки тоді не будуть видаватися всілякі малозрозумілі сюри та дрібні побутові історії за теми, що справді потрібні нації та державі.

Олександр МУРАТОВ,

кінорежисер