Казка про Великий голод

26.09.2013
Казка про Великий голод

Музей голодоморів. Третьокласниця Леся ставить свічечку в пам’ять про дітей, життя яких обірвалося в 1933–му.

Напередодні 80–х роковин Голодомору в усіх школах заплановані уроки пам’яті, присвячені цій болючій темі. Про Великий голод усе частіше починають розмову з молодших класів — розповідають, що таке було, вчать цінувати шматок хліба та людську працю. Все більше дітей беруть участь і в традиційній Скорботній ході в останню суботу листопада. І все ж у суспільстві не вщухає дискусія: чи варто розповідати маленьким дітям про всі жахи тих часів і як це потрібно робити, щоб не травмувати дитячу душу?

Про Голодомор — із надією

Одна знайома розповіла, що в школі, де навчається її донька, третьокласникам організували поїздку до Національного Меморіалу пам’яті жертв голодоморів. Але напередодні екскурсії одна з учениць підійшла до вчительки і сказала, що батьки не дозволяють їй іти в цей музей, бо «там дуже страшно і потім будуть снитися жахи». Вчителька все ж переконала і батьків, і дівчинку, що екскурсія буде більш пізнавальною, ніж трагічною, і, зрештою, дівчинці справді було цікаво з однокласниками побувати в музеї. Але питання залишається відкритим: коли і як варто починати розмову про ту трагедію?

«Починати говорити з дитиною про Голодомор можна змалку, але без зайвої деталізації та агресивних коментарів, на рівні казки, довірливої розмови, — переконана відомий психолог Людмила Гридковець. — Мама тут була не права, бо вже наперед дала дитині негативну установку на сприйняття цієї ситуації. Не можна уникати жодної теми, яка стосується наших дітей, нас самих, нашої держави. Треба говорити дітям правду, але не фіксувати дитину на трагедії, а навпаки — через трагедію дати надію, навчити співпереживанню. Наприклад, після розмови можна запропонувати дитині зробити власноруч подарунок своїм ровесникам із тих часів, щоб їх утішити (це може бути малюнок, саморобка, випічка), а потім запропонувати подарувати комусь, хто, на їхню думку, зараз потребує підтримки. Це допоможе дитині виробити власну позитивну стратегію в житті».

Пані Людмила була одним із консультантів книжечки «Зернятко надії» — єдиної поки що збірки віршів та оповідань про Голодомор для наймолодших, яка побачила світ у 2011 році у видавництві «Свічадо». Її упорядкувала активіст Спілки української молоді, редактор дитячого журналу «Крилаті» і мама чотирьох дітей Людмила Юрченко. Більшість творів, зібраних тут, побудовані на принципах казкотерапії, вчать допомагати тим, хто потребує, співпереживати, любити. Видання схвалило Міністерство освіти і науки для використання у школах, однак досі мало хто з учителів знає про існування такої збірки.

Проте цю книжку варто читати не лише в школі, але і всією родиною. Так само, як і не боятися відверто обговорювати з дітьми найгостріші питання. Замовчування лише поглиблює психологічні комплекси — і на рівні особистості, і на рівні нації, кажуть психологи. «Тема Голодомору є дуже складною не тільки для дітей, а й для дорослих. Вона тяжка і болюча, але водночас є дуже важливою у віднаходженні власної національної ідентичності українця. Якщо її замовчувати, то активізованим є лише колективне несвідоме (генетично переданий історичний та релігійний досвід народу), що посилює найпотаємніші страхи як окремого індивіда, так і нації в цілому. Осмислення ж цього досвіду дозволяє послабити неусвідомлені невротичні реакції і спрямувати розвиток нових поколінь у конструктивному руслі», — пише Людмила Гридковець у післямові до «Зернятка надії».

«Діти мають змалку знати правду»

Валентина Павлівна Соколенко, вчителька молодших класів Київської спеціалізованої школи № 200 імені Василя Стуса, розповідає дітям про Великий голод більше десяти років. «Ото як за Ющенка з’явилося в суспільстві більше інформації на цю тему, коли почалися акції «Запали свічку», коли люди почали говорити про це — тоді і я стала розповідати діткам про ту велику трагедію», — розповідає учителька.

Мама Валентини Павлівни з села Старий Білоус на Чернігівщині теж пережила Голодомор. «Чоловіка забрали, бо не хотів вступати в колгосп, кілька днів тримали. Прийшов блідий і каже: «Віддавайте все, що скажуть, бо інакше — смерть: що так, що так». В останній раз як прийшли, то взагалі не було що давати — ні картоплини, нічого. Полізли в піч, а там мама зварила похльобку, вже невідомо навіть із чого. Вони витягли ту похльобку, понюхали, і один взяв горщик, поніс надвір і все вилив. Знайшли закопану діжечку з останнім просом — і ту перевернули у свій мішок. А хто це робив? Робили Морози — були у нас в селі такі найбільші ледарі, які нічого робити не хотіли. Їздили по селу підводою з гармошкою: понапиваються, їдуть, співають. Але кому й куди на них жалітися?.. Забрали все до крихти. Мама старалася, як могла. Виміняла все, що було: де яка хустка, де яке рядно краще. Лишилося тільки зовсім уже благеньке. Чоловік помер. Діти померли — спочатку одне, потім друге», — згадує вчителька.

Зі своїм класом Валентина Павлівна теж побувала днями в Меморіалі пам’яті жертв голодоморів. «Були певні побоювання, — зізнається вона. — Ми відмовилися від екскурсовода, щоб не загострювати увагу дітей на трагічних моментах. Показали їм старовинні предмети побуту, розповіли про те, якою ціною давався людям хліб, як важко було без нього. Загалом, я вважаю, діти мають змалку знати правду про історію свого народу. А свої висновки вони зроблять у старших класах».

«Сталин кушает и пьёт, детям кушать не даёт»

З наближенням трагічної дати до Меморіалу пам’яті жертв голодоморів приходить усе більше школярів. Серед них нерідко трапляються і наймолодші. У співробітників музею є розробки «Уроків пам’яті» для різних класів та вікових категорій, стверджує завідувач культурно–освітнього відділу музею Світлана Кравець. Зокрема — і для початкових класів.

«З дітьми про Голодомор потрібно говорити правдиво, але не заглиблюючись надто детально, — ділиться пані Світлана. — Ми цю тему розкриваємо на прикладі діточок, дитячого фольклору. Наприклад, читаємо такий дитячий віршик:

Ленин, Ленин дорогой,

Возьми Сталина с собой.

Сталин кушает и пьёт,

Детям кушать не даёт».

Досвід роботи музею переконує, що маленькі діти здатні на своєму рівні співпереживати трагедії свого народу. Для найменшеньких екскурсоводи намагаються розповідати так, щоб залишити місце для оптимістичного фіналу, щоб не було негативного осаду. Зараз у музеї готується до показу знятий у Дніпропетровську художній фільм Тетяни Кондрашевської «Червоне намисто». Це історія дівчинки, у якої батько пішов на заробітки, а вона з мамою лишилася у селi, i вже всі думали, що чоловiк помер iз голоду. А він повернувся і приніс торбинку зерна.

У Меморіалі пам’яті жертв голодоморів намагаються організовувати для школярів і заходи, де вони вчаться співпереживати. На День музеїв, 18 травня, тут відбулася акція «Печу–печу хлібчик»: працівники закладу разом зі школярами пекли маторженики з додаванням кропиви чи тертого кореню солодки, щоб у сучасних школярів була можливість порівняти їхній смак зі смаком булочки чи шматочка хліба, які щодня є на столі. Подібний захід відбудеться тут і 22 листопада о 16 годині.

...Моя донька Олеся вперше взяла участь у Скорботній ході, коли їй було 6 років. Побачивши пам’ятник дівчинці з колосками в руках біля Меморіалу пам’яті жертв голодоморів, вона потім довго мене допитувалася: «Мамо, а чому ті люди повмирали? Чому в них не було що їсти? Чому оті люди все забирали, вони що, були голодні?». У той день у нашій оселі ми разом запалили Свічку пам’яті і вона довго бігала дивитися на вогник, що мерехтів на вікні. А перед сном вона мені сказала: «Якби я могла, я б зібрала весь хліб, що у нас є, і передала б тим діткам. Хай би жили».

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>