Організація Потебні

Терор за свободу

Найяскравішою постаттю поміж українців — учасників цього повстання був, безперечно, офіцер російської армії Андрій Потебня, брат українського вченого Олександра Потебні. Андрій прожив лише 24 роки й загинув у бою з імперськими карателями в березні 1863–го. Його коротке героїчне життя нагадує спалах зірки, яка падає, — вона й смертю своєю освітлює шлях.

А починалося польське повстання так. Вранці 15 червня 1862 року військові та гарно вбрані дами прямували до центральних алей Саксонського парку у Варшаві, де прогулювався статечний чоловік у темному. Чітко карбуючи крок, до нього наблизився ясноволосий зовсім юний офіцер:

— Ви намісник Лідерс?

— Я. Що вам потрібно?

У відповідь прозвучало два постріли, і в тиші, яка настала по тому, офіцер продув револьвер, сховав його до кишені й подався до кав’ярні, що мала наскрізний хід.

— Я всадив його в голову за Арнгольдта і Сливицького, — сказав через кілька годин Андрій Потебня Ярославові Домбровському, діставшись до його квартири.

Наступного дня так само передавалися з уст в уста деталі попередньої події: на валу Новогеоргіївської фортеці в Міндлині о четвертій ранку 16 червня 1862 року виконано смертний вирок бунтівникам Арнгольдту, Сливицькому і Ростовському, що його затвердив генерал, царський намісник Олександр Лідерс.

Незвичайний кадет

Андрій Потебня побачив світ 19 серпня 1838 року в селі Перекопівка на Роменщині Полтавської губернії: цього літа виповнилося 175 років від дня його народження... Батько Андрія — Панас Юхимович Потебня — походив із запорожців. Був відставним штабс–капітаном, брав участь у війнах iз Персією і Туреччиною, в 1828–29 роках служив судовим засідателем у Ромнах, де мав будинок, у Перекопівці в нього був хуторець із п’ятьма кріпаками. У родині Потебнів було п’ятеро дітей: чотири сини й одна донька. Троє з чотирьох братів — Андрій, Петро і Микола — віддали своє життя боротьбі з російським царизмом, стали революціонерами. Ерудований у багатьох наукових питаннях, володіючи кількома мовами, батько майбутнього героя визвольного повстання Панас Юхимович над усе цінував освіченість. Андрій був у сім’ї другим сином, першому — Олександру — судилося стати відомим ученим, засновником так званого психологічного напрямку у вітчизняній філології. Його іменем названо Інститут мовознавства НАН України.

1848 року десятилітнього Андрія батьки віддають до Орловського, а згодом до Полоцького кадетського корпусу. Відкритий 1835 року в стародавньому білоруському місті, корпус мав цілком конкретну мету: русифіковувати дворянську молодь західних, недавно загарбаних губерній, боротися з ворожими царській Росії настроями, які йшли з Польщі, — вона ще вирувала після потопленого у крові повстання 1830—1831 років.

Згодом 16–й випуск Полоцького кадетського корпусу, до якого належав Андрій Потебня, переводять у Петербург. Там Андрій Потебня подружився з Ярославом Домбровським, який познайомив Андрія iз Зігмунтом Падлевським. Цей видатний діяч польського визвольного руху стане палким прибічником співробітництва революціонерів різних національностей.

Андрій Потебня у званні прапорщика був відправлений у 16–й Шліссербурзький піхотний полк 4–ї піхотної дивізії, розквартирований у Варшаві: між ним і людьми, до яких так рвалася його душа, постав мундир офіцера російської армії, мундир загарбника. Не допомагали ані досконале знання польської мови, ані вро­джені щирість та доброта. Через два роки Потебню посилають у Царськосільську стрілецьку школу. Найімовірніше, саме тут він познайомився зі своїм геніальним земляком Тарасом Шевченком. У Петербурзі по руках ходив герценівський «Колокол», студентська громадськість перебувала під впливом діячів революційно–демократичного руху, зокрема друга Тараса Шевченка Зігмунта Сераковського. Діставши 1 грудня 1858 року свідоцтво І ступеня про відмінне закінчення офіцерської школи, Потебня повернувся до свого Шліссербурзького полку в Польщу. І одразу знайшов однодумців.

«Поєднайтеся вірою...»

Що дасть перехід у повстанський табір, якщо доведеться стріляти в солдатів, які залишаться по той бік барикад? Із такими запитаннями Андрій Потебня звернувся до Герцена й Огарьова від групи офіцерів тих військ, які перебували в Польщі. Відповідь, як згодом з’ясувалося, перехопила пруська поліція, і офіцери приймають самостійне рішення. Поручик Пилип Каплинський, за плечима якого теж була «Петербурзька школа», пропонує об’єднати стихійні гуртки в єдине ціле: так виникає революційна організація російських офіцерів у Польщі, що згодом дістала назву «організація Потебні».

Та за успіхами не забарилися й арешти. Зниклого Андрія Потебню занесено до списку політичних злочинців. Він був змушений, як згодом розповідав, перевдягатися і ксьо­ндзом, і ченцем, і навіть у жіночий одяг. Наприкінці липня у Варшаві серед солдатів і офіцерів починає ходити прокламація з надзвичайною назвою: «Духовний заповіт поручиків Арнгольдта, Сливицького, унтер–офіцера Ростовського і рядового Щура, які загинули мученицькою смертю 16 червня 1862 року у фортеці Новогеоргіївську». «...Нас боялися розстріляти у Варшаві, знаючи, що ви в нас стріляти не будете», — пишеться в ній. «Поєднайтеся вірою з вашими офіцерами: вони поведуть вас на гнобителів, вони дадуть вам волю і благоденство». Це — рука Андрія Потебні, котрий, повернувшись iз Лондона, продовжував розширювати і зміцнювати армійську організацію.

У вересні 1862 року оголошено рекрутський набір до царського війська — «бранку». Молодь, попереджена варшавською організацією про «бранку», почала тікати в ліси й стихійно утворювати партизанські загони. Центральному національному комітету, який оголосив себе тимчасовим національним урядом, не лишилося нічого іншого, як у ніч iз 10 на 11 січня закликати народ до зброї. Планувалося захопити арсенал та фортеці, але це не вдалося, й озброєні всього–на–всього мисливськими рушницями повстанці опинилися супроти чудово підготовленої 120–тисячної каральної армії. Почалася партизанська війна. За перші тижні польські патріоти здобули кілька серйозних перемог, повстання почало перекидатися на територію Литви й Західної Білорусі. Керівники «Землі і волі» планували за цієї ситуації сформувати російські республіканські дружини, щоб повести їх углиб Росії під гаслом: «Воля — народу, земля — селянам». Але сили були надто нерівні...

У лютому Андрій Потебня знову приїхав до Лондона. Кінцева поразка польського повстання була очевидна. Йому пробували делікатно це пояснити — він не суперечив, не висловлював марних надій. Пообіцяв Огарьову й Герцену будь–що зберегти Комітет російських офіцерів і його зв’язок із «Землею і волею».

— Ти їдеш у Польщу, тебе там уб’ють, — сказала давньо­му другові маленька донечка Герцена, повторюючи слова дорослих. Андрій мовчки погладив дитину по голові...

Повернувшись iз Лондона до Варшави, Потебня разом з уповноваженим ЦК «Земля і воля» закликає офіцерів і солдат російської армії підтримати польське повстання, твердячи, що зі звільненням Польщі тісно пов’язана ідея свободи багатостраждальної Батьківщини. Ця прокламація швидко поширюється по всій Російській імперії. У ніч iз 4 на 5 березня польські повстанці, озброєні косами, напали на значно численніший загін російського війська. На чолі загону теж iз косою в руках ішов Андрій Потебня: куля наздогнала його, коли він перелазив через стіну цвинтаря містечка Пяскова Скала. Низка закордонних газет відгукнулася на смерть Андрія Потебні. 1953 року, у 90–ту річницю повстання, прах Андрія Потебні і тих, що загинули разом iз ним, iз великими військовими почестями було перенесено до розташованого неподалік місця бою замку біля Пяскової Скали і поховано в братській могилі. Цей замок на околиці Кракова перетворено на історико–краєзнавчий музей, де завжди людно.