Сумні/приємні винятки

Сумні/приємні винятки

У сеґменті мистецьких видань жодних змін не спостерігається. Тобто, змін на краще: українські видавці зовсім не випускають альбомів класиків світового мистецтва, не кажучи вже про публікацію творів сучасних західних (або східних) митців. Та й альбоми вітчизняних художників-сучасників — украй епізодичні. Фотомистецтво у книжковому вигляді знову стає на нашому ринку екзотикою. Популярних ілюстрованих «путівників», що знайомили б читача-дилетанта з основними стилістично-світ­оглядними напрямами творчості митців світу, — немає.

Митець у чиновницькій шкурі,

Митець у чиновницькій шкурі,

Чиновник і митець... Їх завжди протиставляють. І побутує думка, що другий апріорі не може бути першим. Не той склад розуму, мовляв, не та духовна організація, зовсім інше сприйняття світу. І якщо деякі чиновники, приміром, пишуть непогані вірші і малюють гарні картини, то митцеві на посаді держслужбовця успіху не досягти. Принаймні в такій державі, як Україна. На підтвердження цього і справді можна навести чимало переконливих прикладів. А от відомому поету–пісняру і виконавцю Олександру Смику вдалося довести протилежне. Вже майже три роки він очолює міське управління культури і мистецтв у Тернополі. За цей час в обласному центрі культурне життя не просто пожвавилось, а й набуло суттєво іншої, вищої якості, переможно залишивши позаду примітивну «шароварщину» та іже з нею і наповнившись цікавими сучасними проектами. І це при тому, що глобальні проблеми української культури нікуди з Тернополя не поділися. Я вирішила розпитати, як це Смикові вдалося, наперед знаючи (бо давно знайома з цією людиною, тому, до речі, дозволю собі і звертання на «ти»), що почую багато цікавих для загалу речей.

Всі статті рубрики