Омелян Мельник.
Омеляна Мельника із містечка Полонне, що на Хмельниччині, сусіди вважають диваком. Ще б пак — спиртного ніколи і в рот не візьме, зате, коли душа розкриється, може на всю вулицю просто так затягнути народну пісню — а голос у нього ще дай Боже. А ще — кожного ранку щонайменше по півгодини (а інколи — і кілька разів) він стоїть у своєму дворі на голові.
Сам Омелян Іванович на таке нерозуміння тільки плечима зводить: «Нехай сміються. Он один з мене сміявся — його вже десять років на цьому світі немає. Й інший, значно від мене молодший, теж сміявся і любив у чарку зазирнути — і його вже з десяток років немає. Я на всю вулицю один лишився. А організм — це Храм Божий, його не треба засмічувати. Навіть думкою. Він, якщо йому не заважати, здатен працювати, як–то кажуть, сто років без ремонту, а то й більше. От я і хочу це людям показати».
До занять йогою Омеляна Івановича спонукало саме життя. Придивлятися і вивчати можливості людського організму та помірних навантажень на нього Мельник почав іще під час вчителювання у місцевій школі. Учитель–фронтовик не лише кардинально змінив підхід до викладання фізичної культури у далекі сімдесяті роки, а й зараз готовий поділитися з колегами досвідом. «У нас досі на уроках фізкультури зберігається радянський підхід, коли головним була здача нормативів ГТО — «Готов к труду и обороне СССР». У нас ще тоді, у 70–ті, було два випадки, коли десятикласники, здавши нормативи, просто не витримали й померли на уроці. І зараз таке трапляється. А дітей треба навчити контролювати пульс, повертатися у стан відносного спокою. Ото прибігають вони з уроку фізкультури, збуджені, серце калатає, а в класі й так кисню не дуже. Яке там засвоєння предмету? А навчи їх перевірити пульс, глибоко подихати — три хвилини, і все в нормі. Але ж дітей цього не вчать», — обурюється Омелян Іванович.
Сам він виховав не одне покоління здорових людей. Свого часу двері школи, де працював Мельник, не зачинялися від охочих записатися на різноманітні спортивні гуртки, секції, просто пограти у командні ігри, які він організовував. Та й нині багато його колишніх учнів притримуються здорового способу життя. «Я б тим учням, хто не п’є, не курить, підвищував би оцінки, заохочував. Школа повинна давати не лише знання, а й здоров’я, культуру, виховання», — каже старий учитель.
У роки вчителювання потрапила Омеляну Івановичу до рук брошурка одного болгарського автора, де описувалися різні йогівські асани та їх вплив на організм. Спочатку, як гімнаст, спробував стояти на руках, робити інші вправи. Пізніше, згадує він, ця невеличка книжечка врятувала йому життя, коли після смерті дружини лікарі знайшли в нього цілий букет практично невиліковних недуг і вже поговорювали про те, що, мовляв, так часто буває, що один із подружжя ненадовго переживає іншого. «Я вирішив їм довести, що вони помиляються. Наполіг, щоб мене виписали, пішов у ліс і спробував потихеньку ставати на голову, спрямовуючи енергію думки туди, де боліло. За деякий час відчув полегшення, навіть спати почав, бо доти мучило безсоння. З того часу я практично щодня по кілька разів стаю на голову. Таким чином регулюю тиск і кровообіг. І, як бачите, досі тримаюся на цьому світі», — всміхається Омелян Іванович.
Впертість і наполегливість — риси, які допомогли Омеляну Мельнику вижити і на війні. Народився він у неофіційній столиці Бойківщини — Турці, тоді Дрогобицької, а пізніше — Львівської області. У родині було п’ятеро дітей, тож змалку всі були привчені до праці. «П’ятеро — то ще мало, у нас у містечку було по десять, по п’ятнадцять дітей. Мама була неграмотною, але дуже мудрою жінкою, усіх нас навчила бути людьми», — згадує дідусь.
У 1944–му році Омеляна під час Карпатсько–Ужгородської операції мобілізували і відправили як западенця на Далекий Схід — на війну з японцями. Там в одному з боїв він отримав страшну контузію, після якої не зміг навіть ходити — повзав по–пластунськи. «Мене хотіли комісувати, але я був нетранспортабельний iз моєю побитою головою. І я упросився, щоб лишили — куди батькам такого прислати? Мене перевели в санчастину санітаром, потім санінструктором. І там я теж почав придивлятися, людям помагав і сам став на ноги. Дослужився до фельдшера, навіть гроші почали платити. Коли мене демобілізували, я привіз мамусі свою зарплату і виклав перед нею. Мені було дуже приємно її потішити», — розповідає Омелян Іванович.
До речі, на фронті він теж не вживав навіть «фронтових сто грамів» перед боєм. «Нам усім давали по 42 грами спирту, але я вважав, що якщо вмирати, то тверезим. Колись, один раз у житті, спробував заради цікавості, що то таке — бути п’яним. Більше не захотів», — каже він.
Після війни Мельник закінчив Кам’янець–Подільський педагогічний інститут, факультет анатомії та фізіології. У школах на початку довелося викладати різні предмети — вчителів не вистачало. Але головним і улюбленим на все життя залишилася фізкультура.
28 червня Омелян Іванович відсвяткував своє 86–річчя. Він досі активно господарює, має козу, город. Лікарів уперто намагається оминати. «Я їм кажу, що потрібно займатися профілактикою, а вони тільки й знають, що хімією засмічувати організм», — каже дідусь. Кілька років тому він отримав серйозну травму ноги — місцевий хлопчина ненароком налетів на скутері, була велика гематома — але і це вилікував своїми методами. «Головне — щоб кров і лімфа циркулювали, а організм усе зробить сам. Стояння на голові та добрі думки творять чудеса», — переконаний Мельник.
Стояння на голові практикує і його син Олександр. Він хоче подати заявку на реєстрацію досягнення батька до Книги рекордів України як найтриваліше стояння на голові у такому поважному віці. Прецедент є — у нашій присутності Омелян Іванович простояв на голові трішки більше 45 хвилин і був готовий продовжувати хоч і більше години. Під час стояння він час від часу згинав ноги в колінах, «крутив велосипед» чи розводив прямі ноги в сторони. «Я кожного ранку роблю два підходи по півгодини. І вдень та ввечері, коли втомлююся. А постоїш на голові — і сили з’являються. А щоб не втрачати час, протягом стояння подумки перебираю всіх рідних і знайомих, бажаю всім добра, радості. І дожити до 125 років», — говорить Омелян Іванович. І, дивлячись на його енергійну статуру та очі, які світяться цікавістю і любов’ю до життя, починаєш вірити, що це можливо.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
