За роки незалежності з карти України зникло 641 село. А от селище Велика Димерка, що розташувалося в Броварському районі за 35 кілометрів од Києва, не тільки вціліло та розрослося, а й стало відоме за океаном. Принаймні в місті Атланта в американському штаті Джорджія. Тільки не через популярні в селі колись «димні» ремесла: варіння смоли, дьогтю, випалювання деревного вугілля — цю продукцію тут давно не виробляють. Просто на території села розташувався найбільший у Європі завод транснаціональної компанії «Кока–кола», яка має штаб–квартиру в Атланті. Саме там «благословили» 20 років тому пришестя в Україну гіганта світового бізнесу прохолоджувальних напоїв.
Відтоді, попри ризики та проблеми, що поставали на шляху становлення молодої держави, американці загалом вклали у розвиток свого українського дітища понад 294 мільйони доларів та 115 мільйонів євро. Ці капітали, напевно, дали акціонерам добрий прибуток, який вираховувати не будемо, бо непристойно заглядати в чужу кишеню. Для нас важливо те, що за результатами свого господарювання «фірмачі», починаючи з 1998 року, сплатили до бюджету України податків на суму понад 384 мільйони доларів. І кожного наступного року перераховували до казни більше, ніж попереднього, незважаючи на різноманітні кризи. При цьому всю вироблену продукцію реалізовують тільки в Україні — підприємство нічого не постачає на експорт і заробляє кошти лише на внутрішньому ринку.
«Димерський» виробник з американським корінням ніколи не просив у держави якихось пільг чи захисту від імпорту та конкурентів. Натомість, на додачу до внесків у державну скарбницю, був і є спонсором різноманітних національних та міжнародних заходів, що проводяться в Україні і загалом зорієнтовані на пропагування здорового способу життя.
Звичайно, скептики можуть зауважити, що такому виробникові, який лише розводить водою та розливає у пляшки імпортований з–за океану не зовсім корисний для здоров’я концентрат, ніяких особливих умов і не потрібно. Мовляв, нехитре це діло: ще за радянських часів мало не в кожній ятці, де торгували розливним пивом, воду вміли доливати. Утiм на підприємстві заявляють про чистоту технології виробництва і закликають пересвідчитися в цьому, відвідавши музей компанії, який нещодавно відкрився на ознаменування 20–річного ювілею бізнесу в Україні.
Цей заклад унікальний не тільки тому, що є єдиним таким у Східній півкулі. А й тому, що експозиція, підготовлена із застосуванням найсучаснішої відеотехніки, цікаво та багатогранно висвітлює і сьогодення, й історію виникнення «Кока–коли», яка своєю назвою завдячує винаходу у 1886 році рецепта найпопулярнішого у світі напою. Тут є навіть інтерактивне озеро з віртуальними рибами, які кидаються врозтіч, коли хочете їх упіймати.
Може виникнути запитання: а до чого тут озеро? Припускаю, що це такий собі образ, в якому відображено реалії діяльності фірми в Україні. Йдеться, перш за все, про дбайливе ставлення до води як до найціннішого багатства нашої країни, що, усвідомлюють далеко не всі. А от закордонні бізнесмени давно осягнули справжню вартість цього природного ресурсу, який є основним складником готової продукції. Адже саме наявність на глибинах понад 100 метрів двох неосяжних горизонтів питної води стала головною причиною розміщення підприємства у Великій Димерці.
Капіталісти поставилися до цього дару природу як справжні хазяї, вклали мільйони у найсучасніше технологічне устаткування і досягли рекордного — у 2,3 літра — виробничого використання води на один літр готового напою, що в 2,5 раза менше аналогічного показника по Україні. Цей показник раціонального використання води вартий занесення в Книгу рекордів України.
Особливо якщо до нього додати ще й запроваджений рік тому проект миття виробничого обладнання без застосування «хімії», що дало економію у майже 20 тисяч кубометрів води. До речі, виробничі стічні води проходять тут потужну систему біологічної очистки і накопичуються у ставку, де живуть червоні коропи — своєрідні контролери чистоти.
Інший важливий досвід — ефективне використання природного газу: у 2012 році тут запрацював так званий когенераційний завод, який виробляє електроенергію та пару. А от вуглекислий газ, що утворюється при згорянні і зазвичай вилітає «у трубу», тут вловлюється та застосовується у виробництві. Це дало змогу знизити викиди двоокису вуглецю в атмосферу більш ніж на 40 відсотків та підвищити енергоефективність на 32 відсотки.
Якого ж такого «білоярого пшона та заморського вина» наготували у Великій Димерці, що принадили капіталістичну «жар–птицю», котра врятувала село від занепаду?
Таємницю розкриває голова місцевої сільради з 25–річним стажем Анатолій Бочкарьов. Виявляється, депутати сільради вчасно зрозуміли, наскільки важливо мати іноземні інвестиції, і ще в середині 1990–х надали компанії 26 гектарів землі в оренду. У ті скрутні часи коштів не вистачало навіть на виплату пенсій селянам, не кажучи вже про розвиток населеного пункту. Тож 950 тисяч гривень, які сплачувала компанія, стали манною небесною: вони наполовину наповнювали броварський районний бюджет та майже на 80 відсотків — селищний Великої Димерки.
Одразу ж сюди стали вчащати перевіряльники різних рівнів. Їх цікавило одне: як це село насмілилося потоваришувати з гігантом капіталізму без «інстанцій»? Очевидно, що багатьох владних чиновників, які звикли наживатись на своїх посадах, цікавив не передовий досвід, а власний зиск. Але вони опинилися поза грою, бо сільрада у 1995 році завбачливо оформила 240 гектарів своєї землі як промислову зону і хазяйнувала на ній як суверенний господар.
Чутки про економічне диво швидко розлетілися, і до Великої Димерки потяглися і просто цікаві, і бізнесмени. Тепер тут уже дві промислові зони — майже 500 гектарів. Вони на 90 відсотків формують 15–мільйонний бюджет села і забезпечують небачений для України рівень інвестицій на одного мешканця — 23 тисячі доларів.
Утiм з отриманих надходжень левову частку забирає держава, залишаючи селу близько 17 відсотків. Для порівняння зазначимо, що в Росії на рівні села залишається 40 відсотків заробленого, а в Європі — майже половина отриманих бюджетних доходів.
Деякі скептики загомоніли, що село залишиться без води — всю її розіллють у пляшки з напоями. Та перестороги виявилися марними— забір води проектувався з глибин, куди зазвичай не те що сільські колодязі, а й звичайні свердловини не сягають. Натомість виявився ще один неочікуваний ефект — заокеанська фірма стала гарантом екологічної безпеки села: адже умови виробництва передбачають збереження чистоти і повітря, і води. До того ж «фірмачі» роблять чимало буденних, але дуже потрібних добрих справ: озеленюється село, відремонтована школа, обладнано бювет iз питною водою, дитячий спортмайданчик, надається допомога дитячому будинку.
Завод забезпечив роботою майже 80 фахівців — місцевих жителів і дав поштовх до розуміння, що сучасному виробництву потрібні кваліфіковані кадри. Тож тутешні школярі тепер заздалегідь орієнтуються на технічні спеціальності. А до сільради вже давно ніхто не звертається з приводу працевлаштування, хоча живе тут майже 11 тисяч душ, iз них 7,5 тисячі працездатних. Та й підприємництво тут популярне — успішно працюють понад 450 великодимерців. За рахунок сільського господарства добробут села приростає десь на 40 відсотків, решта — промисловість, торгівля та інші послуги.
Очевидно, що досвід індустріалізації смт Велика Димерка вартий уваги і держави, і кожного села. Підраховано, що кожне робоче місце лише на «кока–кольному» заводі дає роботу вісьмом працівникам в інших галузях. І головне — пояснює, куди подіти зайві робочі руки в селах. Виявляється, рецепт простий — треба розвивати промислові зони. Як це давно зроблено, наприклад, у Німеччині, де мало не на кожному хуторі є своя Індустрі–штрассе — вулиця, на якій розташовані малі й середні фірми, що створюють левову частку робочих місць в країні.
Утiм Україна — не ФРН. У нас промислові зони спершу треба зафіксувати у генеральному плані села. Інакше інвестор отримає проблеми, якщо наважиться щось створити на землі, не оформленій належним чином.
Справа ця незавершена — за даними Мінрегіонбуду, генплани мають лише 63 відсотки із понад 27 тисяч наших сіл. Держава на їх проектування — а це діло недешеве — не виділяє ні копійки.
У міністерстві не можуть пояснити, як можна планувати розвиток регіонів країни без генпланів розвитку сіл. Лише повідомили, що до Кабміну подано проект концепції державної цільової програми розроблення містобудівної документації до 2017 року.
Якщо зважити, що в розробці перебувало аж 724 генплани, то для завершення цього процесу такими темпами знадобляться десятки років. Так що сподіватися селянам знову доведеться тільки на себе. Чи на жар–птицю. Якщо опанують досвід Великої Димерки.
У Стасях — теж американці
Ще один приклад, коли в українське село приходить велика транснаціональна корпорація, — DuPont у Диканському районі Полтавської області. Там, у селі Стасі з населенням 2125 осіб, минулого тижня було урочисто презентовано завод із виробництва насіння. Цей приклад — майже аналогічний до великодимерського: американська хімічна компанія, одна з найбільших у світі, заснована ще в 1802 році, відома за винайденням лайки та просуванням інших полімерних виробів, а також інших хімікатів, засобів захисту й генетики рослин, інвестувала у будівництво заводу в Стасях понад 40 мільйонів доларів. У наступні роки це підприємство має забезпечити зростаючий попит сільгоспвиробників України на гібриди кукурудзи, соняшнику та ріпаку марки «Піонер».
«Ці інвестиції демонструють постійне прагнення DuPont сприяти задоволенню зростаючого світового попиту на продукти харчування», — зазначив на церемонії Джеймс Борел, виконавчий віце–президент компанії.
Завод «Дюпон Піонер» та логістичний комплекс, споруджений у Стасях два роки тому, забезпечують робочі місця 70 працівникам.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
