«Були часи, були справжні люди...»

24.05.2013
«Були часи, були справжні люди...»

Пам’ятний знак на честь створення Колківської республіки.

В один із днів довгої вервечки травневих вихідних на Волині відзначили подію, яку за значимістю деякі історики воліють ставити в один рівень із Батурином, Базаром, Крутами. В селищі Колки вшанували пам’ять тих, хто у далекому 1943–му вибудував на окупованій ворогом території Колківську народну республіку. Вона проіснувала більш як півроку, демонструючи невгамовну жагу українців до побудови своєї власної держави.

«Колки — тимчасова столиця України»

Як не прикро, але, напевне, далеко не кожен волинянин, не те що мешканець іншого регіону, знає сьогодні про існування такого справді унікального утворення, як Колківська народна республіка, що виникла на Волині у квітні 1943–го. У глибокому німецькому тилу майже на двох тисячах квадратних кілометрів було створено острівець вільної України, де вирувало українське національне життя. Повстанці звільнили села п’яти волинських і одного рівненського районів від німців, встановивши там українську владу з усіма її державними атрибутами. А містечко Колки на шість місяців стало повстанською базою і навіть столицею... України. Очевидці тих подій згадували, що при в’їзді в Колки був прикріплений напис «Колки — тимчасова столиця України».

У містечку діяли військові школи, шпиталь, друкарня, а також цивільні підприємства, що забезпечували життєдіяльність регіону, контрольованого УПА. Навчання у місцевих школах, як і служба Божа у храмах, проводилися українською мовою. До вересня був видрукуваний український буквар, за яким діти почали навчатися. Щоправда, недовго. Восени німці розробили план знищення Колківської республіки. Оскільки всі попередні спроби атакувати повстанську столицю не увінчалися успіхом, вони були змушені задіяти фронтову дивізію, а самі Колки піддалися бомбардуванню та танковій атаці. До участі у цій військовій операції було задіяно також власівців. На початку листопада містечко було спалено дощенту, а повстанські загони відступили в ліси.

Сьогодні хтось називає це дитячими іграми в незалежність, а саме існування Колківської республіки радянська пропаганда пояснювала тим, що німці просто віддали повстанцям непотрібні їм поліські райони. І що упівці не воювали з німцями, а відсиджувалися по селах. Тоді логічно виникає запитання: для чого тоді знімали з фронту дивізію, щоб її розгромити?! Років з десять тому знайомий ветеран органів КДБ, який прибув на Волинь на початку 50–х років, у приватній розмові на моє запитання про сотенного Стрілу (Максимчука), який зі своїми людьми діяв на території Маневиччини і Колківської республіки, відповів фразою: «Сотня Стріли пустила під укіс німецьких ешелонів більше, ніж усі червоні партизани разом узяті». Не вірити йому немає жодних підстав. І в цих словах — відповідь на всі запитання про те, чи була УПА воюючою стороною у Другій світовій війні.

Після звільнення Волині Червоною армією влітку 1944 року волиняни сповна відплатили за свою приналежність до Колківської республіки. Більш як сотню повстанців показовий трибунал НКВС засудив до смертної кари або до десятиліть тюремних поневірянь у таборах ГУЛАГу, а ще тисячі їхніх симпатиків та рідних і по закінченні війни відправляли на «курорт» до Сибіру. Але приклад Колківської республіки справді виявився «заразним». Бо то тут, то там виникали локальні українські острівці, що йменували себе республіками. Краєзнавці встановили існування Деражнянської республіки на території Рівненщини, повстанські утворення на Тернопільщині й у Карпатах. Хай були вони приречені на загибель, але віра, якою живилися ці люди, дивує й досі. Нещодавно моя 74–річна землячка Уляна Березнюк, проста селянка із поліського села Острівок, згадувала свого покійного батька й дядька, які теж були «в лісі». Тато помер від тифу у Дніпропетровській тюрмі ще в 1944–му, а дядько був засуджений. Коли наприкінці 50–х він повернувся із заслання, то сказав їй таке: «Я того вже не застану, а ти ще застанеш, Уляно. Рано чи пізно Україна відділиться від Росії і без крові». «От скажи, звідки він міг тоді таке знати? — питала мене ця сільська малограмотна жінка, й досі дивуючись прозорливості дядька Василя. — Я завжди так плачу, коли чую пісню «А ми тую червону калину...» Як то люди колись стояли за своє, за Україну. Не те що теперика».

«За державу дбали. А зараз про гроші й наживу думають»

На жаль, навіть Волинь, де зародилася УПА, де живуть онуки тих, хто не боявся стояти на захисті українського у найважчих історичних обставинах, 70–річчя Колківської народної республіки відзначила вельми скромно. Взагалі все, що стосується національно–визвольних змагань, в області представлено більш ніж скромно. У Луцьку немає музею УПА, а тематична експозиція в обласному краєзнавчому музеї дуже бідна. Щодо Колківської республіки, то в місцевій школі є цікава експозиція. Цьогорічна ювілейна дата уперше відзначалася без участі представників влади. Та й місцеві жителі чомусь не прийшли на цю подію. Може, тому, що випав вихідний день. А може, зовсім з іншої причини. Святкували як завжди. Були гості з Луцька, сусіднього Кузнєцовська. Проводили традиційний автопробіг, який стартував у Луцьку, марш центральною вулицею Колок, молебень, покладання квітів до пам’ятного знаку. Запланована науково–практична конференція не відбулася, бо люди на неї не прийшли. Хоч три дні у селищі висіли оголошення, були поінформовані керівники місцевих підприємств та організацій. Нарікають на вихідний день, мовляв, людей силою не заженеш. І молоді було дуже мало. А ще — засилля прапорів однієї партії. Йдеться про «Свободу». Саме цією обставиною пояснює дехто низьку активність волинян, мовляв, заполітизували надто цю імпрезу, а «Свобода» взагалі приватизувала тему УПА. Торік заступник голови Маневицької райдержадміністрації виступав на мітингу з нагоди річниці Колківської республіки, але після цього піддався критиці представника ВО «Свобода». Через це, мовляв, влада, може, й вирішила не брати участі в урочистостях. Бо будь–які заходи з участю «свободівців» перетворюються в шалену критику влади. І не всім це до вподоби. Планувалося, що прості колківчани вже не будуть працювати на своїх городах і прийдуть пошанувати тих, хто в роки війни виборював державу, тримаючи оборону на кількох фронтах відразу. Та з місцевих не прийшов майже ніхто.

«У нас ніколи не святкували річницю Колківської республіки надто масово й гучно. Люди знають про таку дату, але чомусь більше збирається народу на 9 травня. Хоча ми покладемо однаково квіти і до могили воїнів Червоної армії, і до знаку воїнам УПА. Це відбувається щороку, — пояснює один із місцевих керівників, який не захотів, щоб називали його прізвище. — Сьогодні ситуація трохи змінилася. Декому не подобається, що одна політична сила приватизувала тему УПА. От мені мали надати слово на мітингу, але чомусь вирішили, що не треба. Приїхали, самі провели, «галочку» поставили й поїхали. Та й розумієте, у країні дещо інші орієнтири стали»...

Мені ж пригадався рік 2009–й. Тоді до Колок приїздив Президент України Віктор Ющенко. На урочистостях поруч стояли ветерани УПА і Червоної армії. Їм, солдатам, які боролися за Україну в різних арміях, дякував Президент за той урок, який вони дають українській нації, беручи участь у цій події разом: «Хотілося б, щоб такі глибокі моральні приклади були представлені не тільки у Колках, на Західній Україні, а щоб це стало нормою для всієї України. Нам час усвідомити — ми є українці, ми єдині. Історія не може розділяти тих людей, які боролися за незалежність цієї країни». А Колківську республіку він поставив в один ряд з такими спробами утворити Українську державу, як Карпатська Республіка, ЗУНР, УНР.

«Коли ми говоримо про велику звитягу Колківської республіки, моє прохання до вас як до основних носіїв цієї унікальної історії — збережіть її... Нація, яка має власну історію, може претендувати на власне майбутнє», — казав Ющенко, звертаючись до волинян.

Сьогодні нас знову намагаються розділити. Вже не за мовною ознакою. Тепер нас ділять на «фашистів» і « не фашистів», і роблять усе, щоб ми забули про десятки тисяч українців, які мріяли про свою державу й вмирали за неї. Сьогодні важко уявити пліч–о– пліч ветерана УПА і Червоної армії, хоча ще недавно, якихось чотири роки тому, їх можна було побачити поряд. Тепер з вуст сивочолих червоноармійців на антифашистських мітингах звучать прокляття. Це і є крок до українського «примирення», наслідки якого можуть бути непередбачуваними. Але не так страшні ті, хто проти тебе, як ті, хто байдужий. Надто багато серед нас тих, хто змінює прапори й переконання. Заради посад і ситості. Заради спокою і власного благополуччя. Тішить те, що росте молоде покоління, якому не встигли промити мізки так, як промивали нам. «Так, були часи. ...були справжні Люди...За державу дбали, не те що зараз — все за гроші та наживу думають. Вічна пам’ять Героям, що віддали життя за незалежність України.... Слава Україні! Героям Слава!» — написав в одному з інтернет–коментарів про Колківську республіку невідомий користувач. І його оцінка — найкраща пам’ять про тих, хто воював і помирав під жовто–блакитним стягом...

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>