Риба в депресії

30.04.2013
Риба в депресії

Труби викачують гравійно–піщану суміш, вбиваючи всі живі мікроорганізми. Фото з сайта ua.all.biz.

Це не золото, не газ, не нафта і навіть не вугілля — це всього–на–всього гравій і пісок. Здавалося б, такі розповсюджені й невичерпні корисні копалини. Біда в тому, що саме без них уже за якийсь десяток років не виживе жодна річка, а українці не матимуть своєї риби. Екологи застерігають: це як «ефект метелика» — сьогодні вимили з русла гравій і пісок, а вже завт­ра проблема докотиться до Чорного моря.

 

Законодавство як парад парадоксів

Небезпека знищення річок i живих організмів, як не прик­ро, жодним чином не стає перешкодою для тих, хто щодня тоннами вивозить гравій і пісок. Рекламні газети на будь–який смак пропонують оголошення на кшталт «Вивіз гравію — в мішках, кузовах», «Гравій, пісок, щебінь, штучні пористі — доставка безкоштовна» тощо. Ціна за мішок — від 10 до 20 гривень, вартість одного кузова — від 150 до 450 гривень.

«Українська влада чомусь не вважає пісок і гравій корисними копалинами, а тому не застосовує серйозних штрафів до людей, які займаються беззаконним і безсистемним вивозом. Комерційну фірму можуть покарати тільки за самовільний захід у річку, де плаває риба, занесена до Червоної книги України. Такий штраф, відповідно до Адміністративного кодексу, становить близько 500 гривень. Тобто люди, які отримують 450 гривень тільки за одну машину, легко перекривають цей штраф однією ходкою. Правоохоронці, місцева влада настільки бездіяльні, що «бариги» почуваються повними господарями ситуації», — каже директор Київського еколого–культурного центру Володимир Борейко.

Наочний приклад: тільки за минулий 2012 рік у Львівській області офіційно зафіксували всього дев’ятнадцять випадків незаконного вибору гравію (неофіційна статистика наводить цифри у десятки разів більші. — Авт.). Загальний штраф становить менше трьох тисяч гривень, а «штраф» на користь природи так і залишився неоплаченим.

Юридична сторона питання просто шокує. Відповідно до статті 85 Водного кодексу, «у постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, у яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення...». Користування цими ділянками у зазначених цілях «здійснюється з урахуванням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення». Парадоксально, але саме ці норми закону, який мав би стояти на захисті во­дойм, дозволяють під прикриттям нібито очищення і догляду за руслами річок проводити забори гравію і піску.

«В Івано–Франківській області, зокрема, це називають русло–регулюючими роботами: для місцевого будівництва дозволяють забір піску і гравію тільки перевіреним фірмам і під жорстким контролем, але платити їм не мають чим, а тому розраховуються тим самим піском і гравієм. Це схоже на парад парадоксів. Прокуратура час від часу навіть опротестовує, однак такі роботи дозволяє законодавство. Штрафи мізерні, це все тягнеться роками. Як бачимо, поруч із диким браконьєрським видобутком спокійно працюють і такі легальні схеми: або планове регулювальне очищення русла, або розчистка річки від замулення і забруднення», — пояснює біолог і експерт Центру охорони дикої природи Олег Листопад.

Водночас стаття 86 Водного кодексу дає піщаним браконьєрам ще більше можливостей для зловживань. «На землях водного фонду можуть проводитися роботи, пов’язані з будівництвом гідротехнічних, лінійних та гідрометричних споруд, поглибленням дна для судноплавства, розчищенням русел річок, каналів і дна во­дойм...». Екологи ж дивуються: незрозуміло, на яких узагалі річках у нас ще залишилося судноплавство. «По Сіверському Донцю, Десні вже давно нічого не плаває, хіба по Дніпру щось інколи майорить. При цьому ці річки не належать до маленьких. Як наслідок, наше антизапобіжне природоохоронне законодавство дає магнатам видобутку повний карт–бланш», — обурюється Володимир Борейко.

«Починати треба саме з урегулювання законодавства і з легалізації місць, де можна вибирати гравій і пісок, не завдаючи шкоди річкам, — додає Олег Листопад. — Розвідані запаси гравійно–піщаної суміші існують практично в кожній області. Колись річки міняли своє русло — у старих руслах залишилися ці запаси, їх багато, вони зафіксовані й розвідані. Це сухі кар’єри. Гравію і піску там вистачить навіть, аби торгувати з сусідніми областями. Чиновники просто мають легалізувати і впорядкувати це питання на місцевому рівні».

У гонитвi за копалинами життя не рахують

Протидіяти законними методами тим, хто відмиває на природних ресурсах шалені гроші, не так уже й просто, а головне — небезпечно. Київ досі пам’ятає еколога–активіста Олександра Гончаренка. Чоловік, який намагався боротися з «баригами», що вивозили гравій iз Дніпра, так і не дожив до переможного кінця: на очах дружини і дитини його до смерті забили вантажники. Володимир Борейко каже: міліцейським чиновникам заплатили, справу зам’яли, судили тільки начальника, а вбивці втекли на терени сусідніх з Україною дер­жав, не понісши жодного покарання.

Такі фірми–«імпортери» гравію та піску вже давно, як мухи, обсіли всі державні водойми, користуючись державним, а значить, народним багатством і не сплачуючи жодних податків до бюджету. Держава, яка до божевілля обклала податками легальні бізнесові структури, піщаних магнатів чомусь воліє не помічати.

За словами екологів, екологічним інспекціям та правоохоронцям проблема давно відома. «Річка — це не просто вода, місце, де живе, нереститься, жирує, харчується численна кількість водних організмів, перш за все — риба. Саме тому, що впродовж багатьох років з українських річок вимивають гравій і пісок, такі види риб, як стерлядь, щука тощо, зникають iз вітчизняних водойм­ або потрапляють до Червоної книги. Адже риба нереститься тільки там, де тепло, тобто біля берегів, де скупчена найбільша кількість піску і гравію. Коли ці корисні копалини зникають, риба не має середовища, в якому могла б нереститися», — пояснює пан Борейко.

Не меншої шкоди водоймам завдають і вантажівки. «В Івано–Франківській, Чернівецькій областях видобування на річищах перетворюються на масовий бізнес. Роботи, які тут проводять, призводять до перемішування копалин iз брудом. Після дощів це все потрапляє у річку, а саме річки є джерелами водопостачання. Тож і якість води на водозаборах жахлива. Для її очищення потрібна велика кількість спеціальних споруд, які коштують чималих грошей: треба вагонами сипати у воду похідні алюмінію, після — хлорувати. На це все потрібні бюджетні кошти. Тож чи не дешевше просто зупинити нелегальний видобуток?» — дивується Олег Листопад.

Через 100 років Україна залишиться без прісної води

«Ситуація з водними ресурсами — просто катастрофічна. Із 70 водних опорних систем дер­жави в нормальному режимі функціонують тільки дві. Та й ті — на Поліссі. А відтак прісну воду можна поділити на три категорії: брудна вода, дуже брудна і катастрофічно брудна», — каже доктор екологічних наук, співробітник інституту зоології Національної академії наук Сергій Межжерін.

За його словами, людина постійно втручається в життя річки, зокрема, це стосується і незаконного видобутку природних ресурсів. Не стає перепоною і Конституція, за якою «всi природні ресурси належать народу України». «Будь–яке втручання у водні системи — катастрофа. Якщо говорити про біологічні ресурси, то варто сказати, що більше 60% риб сьогодні перебувають у стані глибокої депресії. Із 70 промислових видів риб 22 види зберегли чисельність в один (!) відсоток чи менше. Стан річкових систем не залишає навіть місця для критики.

Щороку в Україні вимирає щонайменше дві річки. Мінералізація зростає, рівень солоності зростає. На багатьох­ водоймах цей рівень досягає від 3 до 10 проміле, хоча, за нормами, живність річки вимирає вже при п’яти проміле. Через сто років у водосховищах, річках вода буде настільки ж солоною, як у морях та океанах», — прогнозує Сергій Межжерін.

Пониззя Дніпра сьогодні без перебільшення можна назвати зоною екологічного лиха. Ще в середині минулого століття тут виловлювали 40 відсотків усієї української риби. Нині улов ледь досягає позначки 3%. Повністю вимерли осетрові, інша риба ледь животіє на останній стадії. «Щодо риби, то ми вже її фактично втратили, навіть молюски вимерли. Треба думати над тим, як зберегти бодай прісну воду. Приходять хлопці, вичерпують гравійно–піщану суміш, утворюється яма. Що може жити в ямі? Вода гниє, кисень — в дефіциті, завмирають усі гідрологічні та біологічні процеси. Звісно, завтра ми цього не відчуємо, але процес триває і погіршується щодня. Річкових систем залишилося на 20—25 років.

Якщо нашим дітям ще, може, й вистачить, то питання, чи побачать річки наші онуки, все більше стає схожим на недоречний жарт», — додає Сергій Межжерін. Якщо в європейських країнах на одну людину припадає 15 тисяч тонн води на рік, то в Україні один мешканець отримує хіба що тисячу тонн, при цьому забрудненої і хлорованої.

І наостанок. Якщо ви помітили, що з вашої річки відбирають останні поклади гравію та піску, навіть не намагайтеся телефонувати на «гарячу лінію» Державної екологічної інспекції, все одно ніхто не візьме слухавку, пересвідчилася «УМ». А тим часом, кажуть екологи, байдужість влади несе серйозну загрозу для довкілля. «Якщо цей процес зупинити зараз, природа з часом відновиться. Інакше екологічна катастрофа неминуча», — попереджають вони.

  • Тепло із сажею

    На тривалі застереження екологів щодо небезпеки, яку несе мешканцям міста Ладижин та доброму десятку довколишніх населених пунктів стара система очистки й зношені фільтри Ладижинської ТЕС, і досі ніхто не зважав би, якби цього року ладижинців кілька разiв не засипало сажею. Окрім місцевого спиртового заводу, під підозру потрапила й теплоелектростанція... >>

  • Комфорт серед лісу

    Боярська лісова дослідна станція — єдине на сьогодні навчальне підприємство на пострадянських теренах, яке має FSC-сертифікат лісоуправління та внутрішнього ланцюга поставок, що засвідчує її статус. Нещодавно на базі її Дзвінківського навчально-науково-виробничого центру відкрито сучасну базу практичного навчання. >>

  • Чорнобиль нас нічого не навчив

    Від пожежі на нафтобазі біля Василькова на Київщині минуло не так багато часу, але ця страшна екологічна біда знову змусила нас пригадати уроки Чорнобиля 1986 року. >>

  • Друге життя «енерджайзера»

    Чи задумувалися ви, скільки щодня батарейок викидають українці до сміттєвих контейнерів? Тисячі! Хоча на кожній з них є попереджувальний знак, що викидати відпрацьовані елементи живлення заборонено. Але оскільки мережа збору використаних батарейок у нас просто відсутня, ті однак опиняються на звалищах, завдаючи величезної шкоди довкіллю. >>

  • Життя за законами природи

    Коли торік у вересні на лісовій околиці села Уторопи Косівського району ведмедиця напала на 55–річного місцевого жителя, зламавши йому щелепу, вибивши око й відкусивши носа, дехто із запальних горян вибухнув гнівом на адресу Національного природного парку «Гуцульщина». >>

  • Трилер про золоту рибку

    Цього жовтня надії мешканців Донбасу поласувати свіжою рибкою під час чергової путини на «домашньому» Азовському морі катастрофічно не виправдовуються. Рибні ряди базарів зустрічають порожнiми прилавками. Якщо й трапиться випадковий продавець, то запропонує хіба що дрібного — кістки та голова — бичка або молодь пеленгаса, яку не на пательню хочеться класти, а ридати над її довчасно загубленою долею. >>