Комфортніше, ніж у храмі?

24.04.2013

Сьогодні — на початку ХХІ століття — iнтернет охопив усі сфери нашого життя. Тут отримують і надають інформацію, замовляють і продають послуги й товари, тут навчаються, знайомляться, спілкуються, стають всесвітньо відомими та знеславлюються. Віртуальними стали не тільки державні і громадські установи, ВНЗ та медіа, а й Церква. Віднедавна в iнтернеті з’явилися онлайн–каплиці, де всі охочі можуть замовити службу, поставити свічку, помолитися та послухати церковні дзвони.

Кілька кліків мишкою у «каталозі» каплиць перенесуть до будь–якої: Миколи Чудотворця, Серафима Саровського, Богородиці Казанської чи Архангела Михаїла. Одним кліком можна обрати молитву, іншим — поставити свічку. З одного боку, така доступність і анонімність воцерковлення може стати у нагоді тим, хто вагається чи фізично не може прийти до храму. З іншого — шлях до Бога не може бути простим та анонімним. Про те, чи може його замінити техногенний дух надшвидкісних комунікативних технологій, «УМ» дізнавалася в духовенства та парафiян.

 

Микола Мовчан,
протоієрей, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці:

— Коли ми йдемо до церкви, то налаштовуємося, що відвідуємо храм Божий. Сидячи ж за комп’ютером, люди долучені не до Бога, а до всесвітньої мережі. Тут людина, скоріше, ховається від Творця, аніж відчуває щире покаяння чи справжній страх. У такий спосіб вона полегшує своє життя та поглиблює власні лінощі, виправдовуючись, що їй соромно чи боязко йти до церкви. Храм — це Дім Господній, саме тут відбувається євхаристія — перевтілення духа в тіло і кров Господні. Не може бути незручно чи соромно там, де перебуває сам Господь. І навряд чи можна отримати прощення та благодать від холодного монітора.

Комусь заважає запах ладану, комусь — штовханина. Але якщо ти прийшов у храм, то маєш усвідомлювати, що на шляху до добра зло обов’язково стане перешкодою. Ми повинні зробити над собою зусилля: відкласти все житейське, відректись від зовнішнього, аби разом бути присутніми при Христі.

До тих, хто не може з фізичних причин відвідати церкву, священик має прийти додому — сповідати та причастити. Раніше саме так і було. Інтимне спілкування людини з Богом відбувається через молитву, і для того, щоби її творити, віртуальна каплиця не потрібна. Всевишній чує нас всюди, але це не має слугувати для нас самовиправданням, мовляв, я буду спілкуватися з Богом «де і як схочу». Звертаючись до Творця, нам слід потрудитися, тобто виділити час, прийти і відстояти службу. Це буває важко, але потім нас очікує торжество, відчути яке вдома або через екран неможливо.

Певна річ, кожен із нас приходить до Бога по–різному. Можливо, звернувшись до нього онлайн, людина відчує потребу в живій присутності. Важливо, щоб віртуальність не підміняла реальність.

Дмитро Білоус,
парафiянин храму Покрови Пресвятої Богородиці:

— Для мене храм — це часточка неба. Звісно, у маленькому місті легше — пройшов чи проїхав декілька зупинок — і вже у церкві. В обтяжених справами і проблемами мегаполісах на дорогу треба витратити близько двох годин в один бік, а це вже — подвиг. Я намагаюсь щонеділі ходити до храму, бо це як Пасха — «воскресіння» — в «мініатюрі». Світу треба віддати тим, що працюємо, Богу — тим, що йдемо до нього, перебуваємо перед ним і черпаємо для себе те суттєве, вічне і світле, чого ми не маємо деінде. Думаю, що неправильно весь тиждень просидіти за комп’ютером чи телевізором і не присвятити хоча б дві години спілкуванню з Творцем.

Я йду до церкви, аби забути про марноту, поспілкуватися з Богом і відчути сходження благодаті від євхаристії. Моє воцерковлення почалося із самого дитинства. Якось мені до рук потрапив календар з образом Козельщанської Божої Матері. Ікона стала для мене такою близькою, що я зробив для неї рамку і залишив у себе в кімнаті. А в юності мене більше тягнуло піти на всенічну службу, аніж гуляти з друзями, випивати і грати на гітарі. Ще ближчим до церкви я став, коли зустрів майбутню дружину. У неї були друзі, на вінчанні яких ми познайомилися з отцем Миколою — настоятелем храму Покрови Пресвятої Богородиці. Відтоді він став нашим наставником. Отець розповідав і пояснював мені те, чого я сам не міг зрозуміти. Навіть брав мене помічником на службу.

У маленьких церквах тихо і затишно, тут рух починається лише перед причастям. У великих храмах, звичайно, всі пересуваються, що розсіює концентрацію. Я намагаюсь не звертати на це уваги: розумію, що приходять різні люди з різними настроями. Знаходжу собі місце подалі: десь у кутку чи ближче до хору. Важливо не зважати на те, що відволікає, спілкуватися з Богом, не засуджуючи людей і не дратуючись. До віртуальних каплиць я ніколи не звертатимусь. Усе треба відчути в реальності.

Парафiянка віртуальної каплиці:

— Віра для мене багато важить. У дитинстві я з батьками часто ходила до церкви, але відтоді минуло більше тридцяти років. Зараз майже весь мій час присвячено роботі та родині. Я дуже багато працюю, й у вихідні мені хочеться провести більше часу з родиною та друзями. Проблематично виділити час для відвідування церкви. Якось я натрапила в iнтернеті на віртуальну каплицю, де все доступно у будь–який час. До того ж, на мій погляд, тут набагато комфортніше, ніж у церкві. Хоча я й розумію, що так не можна говорити. Однак я не можу молитися в храмі серед шуму і штовханини.

Справи, проблеми, втома — часом ледь вистачає сил, аби дійти до ліжка. Я не настільки здорова, щоби бігати у різні кінці міста з дому на роботу і до церкви. Я вірю, що Бог — всюди і мою молитву почує завжди, головне — вірити. Я притримуюсь заповідей, живу чесно і по совісті, часто постую, інколи ходжу на сповідь. Бог усе бачить. На великі православні свята ми з рідними ходимо до церкви. А віртуальна каплиця допомагає мені, коли я відчуваю нагальну душевну потребу — прочитати молитву, почути дзвони, запалити свічку.

Я погоджуюся, що в церкві часто відбуваються чудеса — являється Божа Матір чи зцілюються хворі люди, — і цього неможливо відчути віртуально. Але чудеса трапляються не лише в церкві. Одного разу, на Водохреще, я йшла по вулиці. Був сонячний зимовий день, блакитне небо. Сонце вже заходило, і хмари мали рожевий відтінок. Мою увагу привернула група людей, які показували на небо: там був хрест із рожевих хмарин — неймовірне видовище.

Валерія НАЛИВАЙКО

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>