«Я щеплений незалежністю»

19.04.2013
«Я щеплений незалежністю»

Олег Ліпцин у «Шинелі» на Гогольфесті. Фото з сайта teatre.com.ua

З 20 до 26 квітня Дім освіти та культури «Майстер Клас» запрошує на І Фестиваль актуального українського театру. Ініціатором, організатором та куратором цього проекту є Олег Ліпцин, легендарний український режисер, знакова постать українського мистецтва кінця минулого століття. Поїхавши з України майже двадцять років тому — приміщення, в якому працював його «Театральний клуб», стало здобиччю тодішніх «прихватизаторів», театр опинився на вулиці, — він намагається бувати тут хоча б раз на рік. Цього разу Олег привіз ідею форуму, який «має показати маловідомі сторони сучасного українського мистецтва в контексті і у складі світового художнього процесу».

 

«Немає відчуття свободи творчого існування»

— Я вже давно мешкаю за кордоном, у Каліфорнії, багато працюю і в Штатах, і в Європі, але майже щороку буваю в Києві, — говорить Олег Ліпцин. — І постійно, приїжджаючи сюди, помічав і помічаю, що у порівнянні із загальносвітовою мистецькою ситуацією українська культурна дійсність виглядає дуже замкненою, обмеженою. Причому зовнішніх приводів для цих обмежень я не знаходив. Формальні, ідеологічні напрями, які існували ще в радянські та пострадянські часи, всі вже знівелювалися. Виросло покоління людей, які навіть не знають про їх існування... Але якимось чином, це важко пояснити, на території українського театру ці рамки залишаються. Особливо в питанні його функціонування: всі структури, так чи інакше, прив’язані до якихось інституцій, чи то державних, чи комерційних. Немає відчуття свободи творчого існування і особливо — в театральному світі. Намагався зрозуміти: чому так? Мені ця ситуація небайдужа через власне минуле, та певною мірою я і сам такий. А ще через те, що мені хочеться продовжувати тут працювати, робити якісь проекти...

— Тільки проекти? Державний репертуарний театр вас не цікавить?

— Не цікавив ніколи. Там своя специфіка — потрібно обслуговувати певні відносини в театрі. Зараз про це взагалі не може бути мови, адже я вже маю щеплення незалежністю. З цього питання — чому так? — і виникло бажання хоч якось змінити ситуацію. Ця думка народилася зовсім недавно, менше року тому... Але сама ідея накопичувалася досить давно. Для мене це характерно, я тугодум. Довго щось обмірковую, наважуюся, потім виникає певна ідея. А тут я ще згадав, що у 2013–му виповнюється 25 років «Театральному клубу» (театр–студія Олега Ліпцина проіснував усього лише 7 років. — Авт.). Тож і з цього приводу можна було розпочати певний процес «відкривання корка».

— Приблизно у той самий час, коли виник «Театральний клуб», в Україні заявило про себе ціле покоління режисерів, які пропагували зовсім іншу театральну естетику...

— Так. Це загальновідомі прізвища, але я із задоволенням назву їх iще раз. Валерій Більченко, який випустив кілька резонансних вистав у Молодому театрі, Андрій Жолдак, він починав ставити у Театрі Франка, Володимир Кучинський, що стояв біля витоків тоді студії, а зараз театру Леся Курбаса у Львові, Юрій Яценко... У Києві приблизно в один і той самий час відкрилися кілька театрів–студій: «Сузір’я», «Колесо», «Актор»... А перша студія, яку зараз, мабуть, ніхто й не пам’ятає, називалася «Валентина» — вони відразу отримали приміщення на Андріївському узвозі, яке зараз стоїть у напівзруйнованому стані і, мабуть, уже перепродане не один раз. Чимало з тих, кого я назвав, навчалися в Москві, зокрема в Анатолія Васильєва. Зараз минуло більше двадцяти років, і ніякого такого підйому ми не спостерігаємо. Як не спостерігаємо в цій країні доброї половини тих, хто стояв на чолі її театрального студійного руху 90–х... Мені здалося, що через двадцять років, коли я вже вийшов із цього процесу, можна спробувати його осмислити. До того ж зрозумів, що і програму такого фестивалю здатен сам підняти. Бо у мене є діючі вистави у різних країнах світу — можна показати їх у Києві. А ще я кілька років тому випустив магістерський курс на режисерському факультеті в нашому Університеті імені Карпенка–Карого, чимало з цих випускників уже зробили свої спектаклі, тож їх також можна привезти. Тобто, у такий спосіб презентувати певний художній напрям, можливо, це дещо гучно звучить.

«Була б ідея, а організація та фінанси підтягнуться»

— Фестиваль триватиме сім днів, за цей час буде представлено сім спектаклів...

— І тільки два з них — мої. Один, який я досить давно поставив у Театрі на Подолі, «Гравці» за Гоголем, — ця вистава відкриватиме фестиваль. А закриватиме його мій же «Ендгейм». Також буде моновистава «Гаспар» актриси Тамари Плашенко, з якою ми давно співпрацюємо. І чотири вистави, поставлені моїми колишніми студентами. Це «Мама Маріца» Євгена Худзика зі Львова за п’єсою Марії Матіос «Мама Марія, дружина Колумба»; «Контрабас» Патріка Зюскінда, цю виставу поставив Вансан Марге, мій студент із Парижа; «Зоряний хлопчик» Оскара Уайльда, якого Анатолій Суханов випустив у театрі «Колесо», та «Записки божевільного музиканта» за Гоголем Євгена Чистоклєтова з Донецька, що представляє театр «Жуки». Тобто більшу частину нашої афіші забезпечила молодь. Ще одна особливість цього фестивалю — хотілося представити різні регіони України... Мені видається ця програма дуже доречною.

— А фінансує вашу задумку...

— О, це питання, яке у подібних проектах виглядає дуже пікантно. Але я завжди дотримувався тієї думки, що була б ідея, а організація та фінанси підтягнуться. Так сталося і цього разу. Завдяки знайомим і друзям я зустрівся з керівництвом «Майстер Класу». Коли я там побував, поговорив з людьми, то зрозумів, що це дуже добре для мене місце. В естетичному плані воно певним чином протистоїть хаосу сучасного культурного середовища. Там я відчув прагнення створювати власний простір, з певним смаком, стилем, де людське спілкування має ознаки уваги, такту. Для мене, коли я приїжджаю сюди, грубість та неповага до людини є дуже показовими, тож ці ознаки принципів діяльності «Майстер Класу» відзначив відразу. Я запропонував їм цей проект, вони відгукнулися. Тобто, тут є фінансування і «Майстер Класу». Приїзд американців фінансується американськими спонсорами. До речі, у фестивальній афіші мала б бути ще одна назва. Це «Шинель» Гоголя, яку грають трьома мовами — англійською, російською та китайською. Її я поставив у Тайвані, ця вистава була профінансована відразу двома державними грантами — Міністерства культури і Міністерства закордонних справ Тайваню. Але, на жаль, не склалося з українськими візами. Геополітичні аргументи тут особливого пояснення не потребують: світ заграє з Китаєм, а Китай блокує Тайвань. У результаті чого мистецькі проекти, підтримані на державному рівні, не можуть відбутися. А завершуючи тему фінансування, хочу відзначити також підтримку друзів, які взяли на себе чимало організаційних функцій.

— В афіші цього проекту написано, що це перший фестиваль. З чого випливає, що будуть і наступні?

— Це не моя ініціатива, а «Майстер Класу», але коли я побачив цей заголовок у прес–релізі, то не заперечував. Треба розуміти, що «Майстер Клас» дивиться вперед і їм хотілося б, щоб у Києві був такий фестиваль. Я з цим погоджуюся. Тут не потрібно замикатися на мені чи ще на комусь, варто спробувати створити майданчик відкритого театрального процесу. Це, до речі, також одна з тем, яка мене підштовхнула до цього фестивалю. Бо українське чомусь сприймається як те, що відбувається в Україні, або те, що безпосередньо пов’язане з діаспорою. Наче Україна — це не частина світової спільноти і її культура не є частиною культур усієї планети. Наче вона не пробивається десь проліском, а десь бур’яном, а є окремою тепличною рослиною. Мене, якщо чесно, це дещо нервує. Бо я, навіть коли почав працювати в театрах інших країн, ніколи не відчував себе якоюсь творчою одиницею, що не має нічого спільного з українською культурою. Мистецтво, в тому числі й національне, існує не лише в географічних рамках — через людей воно просочується у всесвітній вимір, змішується, змінюється... Саме тому в назві нашого форуму є таке формулювання: фестиваль актуального українського театру. Бо всі його учасники так чи інакше дотичні до української культури. У рамах фестивалю також запланований «круглий стіл», який ми проведемо у Центрі Курбаса і на якому спробуємо не лише осмислити минуле, тенденції, що виникли в 90–х роках, які називали другим українським відродженням у театрі, а й поглянути на перспективу. Визначити, куди прямує український театр, як його можна прив’язати до європейських, світових трендів. У цьому контексті мене дуже цікавить теорія ігрового театру. Два роки тому був виданий двотомник мого вчителя по ДІТМу Михайла Буткевича «До ігрового театру», в якому ця теорія описана. Мені також хочеться привертати до цього увагу. Якщо складеться, хочу організувати семінар ігрового театру в Україні. А це досить об’ємна програма, яка певною мірою є альтернативою сучасній театральній освіті.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Олег Ліпцин

Народився 1960 року

Режисер, актор і театральний педагог. Кандидат мистецтвознавства. Володар премій «Київська Пектораль» (1994) та «Експеримент» (премія СТД, Київ, 1996). Навчався на акторсько–режисерському курсі Михайла Буткевича і Анатолія Васильєва у Російській академії театрального мистецтва (ДІТМ). Проходив стажування Міністерства культури Росії з режисури (художній керівник Анатолій Васильєв) у Державному театрі «Школа драматичного мистецтва» (Москва). 1990 року — резидентура на постановці «Зимової казки» за Вільямом Шекспіром (театр «Шаубюне», Західний Берлін, режисер Люк Бонді). Засновник та керівник «Театрального клубу».

Проводив семінари в Австрії, Іспанії, США. Вистави брали участь у численних театральних фестивалях (США, Канада, Росія, Польща, Україна, Австрія, Іспанія, Великобританія, Угорщина, Італія та ін.).