«Ще не вмерли українці Киргизстану!»

«Ще не вмерли українці Киргизстану!»

Двадцять років тому в незалежній Киргизії було створено нове громадське об’єднання — Українське товариство «Берегиня». Ініціаторами стали відомі в республіці вчені, депутати, журналісти, військові, агрономи, музиканти, педагоги тощо — усі українці. Головою товариства став уродженець України Володимир Нарозя. З того часу Володимир Володимирович є незмінним «отаманом» української діаспори Киргизстану. В Бішкеку пана Нарозю знають ще й як відмінника народної освіти КР, художнього керівника фольклорного ансамблю «Барвінок» та ведучого щотижневої радіопередачі «Берегиня» на Першій Національній радіохвилі. Під час першого візиту делегації УВКР до Киргизстану автор переконався, що Володимир Нарозя — надзвичайно активна людина, адже графік перебування, запропонований діаспорянами «Берегині», був дуже насиченим та цікавим. Про діяльність товариства «Берегиня» та незворотні процеси міграції та асиміляції в українській громаді, яка за роки незалежності Киргизстану зменшилася у сім разів, ми говорили з паном Володимиром під час коротких перерв між офіційними зустрічами, науково­практичними семінарами, концертами та переїздами з місця на місце.

Від Манаса до Тараса

Від Манаса до Тараса

Наше авто виривається з пробок Бішкека і прямує на захід — до райцентру Кара­Балта, що розташований за 56 кілометрів від столиці Киргизстану. Сільські назви по дорозі вражають: Садове, Біловодське, Петрівка, Полтавка, Петропавлівка. «Всі ці села сто років тому заснували українці», — пояснює голова українського товариства «Берегиня» Володимир Нарозя. Його заступник, за фахом адвокат, Сергій Кузьменко додає: «Киргизи ж кочівники були, а українці разом із росіянами першими землеробами стали на цих землях, так поступово і навчили киргизів сільському господарству».

Більше деталей членам делегації Української всесвітньої координаційної ради на чолі з Михайлом Ратушним, у складі якої був і журналіст «УМ», повідомили у єдиному в Киргизстані унікальному музеї українських переселенців у селі Петропавлівка. Виявляється, українські селяни цілими родинами з дітьми їхали сюди заради вільної неораної землі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на волах, відтак шлях лише від російського Оренбурга до Чуйської долини склав цілих півроку! Щоб обжитися на цих землях везли із собою саджанці дерев, посуд та крам, а ще — томик «Кобзаря». Смішно сказати, але з України селяни везли ще й каміння для гніту, бо як же без квашеної капусти! Не знали, що каміння у передгір’ях Тянь­Шаню вдосталь. Нині ж із Києва до Бішкека можна добратися літаком за півдня. Але хвилі міграції часів Столипінської реформи чи направлення комсомольців­добровольців минули. Нині українці масово виїжджають у зворотному напрямку.

Всі статті рубрики