«Це був геноцид у найзвірячішій формі»

10.04.2013
«Це був геноцид у найзвірячішій формі»

Я є живим свідком тієї страшної трагедії, що прокотилася по всій Україні чорною чумою в 1932—33 роках, виморивши голодом половину населення. Тому вважаю своїм обов’язком детально описати всі ті страхіття, що пережило моє рідне село і я сам.

 

«Червона мітла» — це була озброєна банда

Я народився в 1927 році в селі Жуківці Обухівського районі Київської області. У селі до 1932 року було 850 дворів. Була школа–семирічка, яку я закінчив у 1941 році. Батько й мати працювали в школі, мати — прибиральницею, батько — двірником.

Колективізація у Жуківцях пройшла в 1928 році. Звісно, я тоді був однорічною дитиною і пам’ятати того не можу. Але з розповідей батьків знаю, що проходила вона під багнетами НКВС. Куркулів після розкуркулення відправляли до Сибіру. Їхні хати розбирали, натомість будували колгоспні конюшні, корівники, свинарники. В селі комуністичною владою була організована так звана «червона мітла». Вона складалася з десяти місцевих мужиків, яким влада видала зброю і набої та надала право розправлятися з селянами. У 1932 році мені вже було шість років, і моя чіпка дитяча пам’ять зафіксувала все. «Червона мітла» — це узаконена озброєна банда, яка вигрібала в селян все їстівне: жито, пшеницю, гречку, просо, пшоно, сало. Бувало, жінки ховали під грудьми мішечки з пшоном, але й там його знаходили і забирали. Не гребували навіть кожухами, шапками і чоботами. Після такого тотального грабунку селян і розпочався отой страшний голод.

Сім’я наша була невелика: батько, мати сестра, 1920 року народження, і я. Городу мали 50 соток. У серпні 1932–го мати зжала пшеницю, а батько намолотив шість пудів зерна. Знаючи, як «червона мітла» вимітає все з комор і погребів селян, батько вирішив свою пшеницю заховати. Він зірвав у комірчині підлогу, викопав яму, дно заслав соломою і поклав туди мішок пшениці. Зверху присипав землею та затрамбував. Дошки поклав на своє місце, прибив цвяхами. А зверху насипав купу щебеню. Здавалося, схованка надійна.

«Наша сім’я залишилася без крихти хліба»

Десь на початку жовтня 1932–го заходять у хату двоє членів «червоної мітли». Один Граб Дмитро, другий Овчінік Гнат: «Давай пшеницю!». Батько: «Немає в мене пшениці». Дмитро: «Я не раз проходив повз твій город і бачив, як росла пшениця. Не віддаси — розстріляю». І давай клацати затвором карабіна та штовхати дулом батька в груди. В господі влаштували тотальний обшук, але нічого не знайшли. Відійшли від хати метрів зо триста, і Дмитро каже до Гната: «А чому це в Сильвестра в комірчині щебінь насипаний?». Повернулися, зірвали підлогу, давай штрикати шомполом землю. Схованку викрили, мішок з пшеницею забрали, а разом з ним іще й два кілограми сала. Наша сім’я залишилася без крихти хліба.

Десь у листопаді вночі банда залізла в погріб і винесла всю картоплю, що вродила на городі. Наша родина була приречена на голодну смерть. Першим звалився батько. Він був фізично сильним чоловіком, а такі люди голоду не витримують. Ранньої весни 1933 року мати зібрала свої шерстяні хустки з красивими червоними квітами, українські вишиті сорочки, чудові вишиті рушники й поїхала пароплавом у Білорусію. В Білорусії з її лісами і болотами голоду не було. З їстівного у нас залишалося два цукрові буряки. Один взяла з собою в дорогу, другий залишила нам на трьох. Ніч. Темна, чорна, зловісна ніч. Ми всі троє лежали на печі. Батько помирав. В передсмертній агонії він дуже голосно хропів. Перелякана сестра злізла з печі. В хаті темнота, хоч око виколи. Я теж злякався. Хочу злізти з печі, а виходу знайти не можу. В батька з рота йшло багато піни. І я, намагаючись злізти з печі, хапався то за батькове запінене лице, то за холодні ноги, аж доки не впав із печі. Мене трусив такий жах, що я не міг вимовити і слова.

«Батькові було лише 32 роки»

Настав день. Сестра пішла в село, попросила двох жінок, які ще якось рухалися, щоб обмили й перевдягли мертвого батька. Тіло поклали на лаві під образами. Сестра пішла в школу, а я лишився сам на сам із мертвим татом. Йому було усього 32 роки...

В українських хатах перед образами стояв не стіл, а скриня. Кришка слугувала за стіл, а всередині ховали одіж. Я си­джу на печі, голод домучує. Загадав, що мати з осені поклала в скриню голівку маку, щоб весною посіяти. Зліз із печі, підняв кришку, але коли глянув на мертвого батька, що лежав на лаві з відкритими очима, мене охопив такий страх, що з переляку не втримав кришку. Вона зірвалась і прибила пальці обох рук. Від нестерпного болю пальці висмикнув, але обірвав шкіру до крові. Знову заліз на піч і проплакав півдня. Голод таки домучив, я знайшов той мак і з’їв, а маковиння заховав серед дрантя, щоб не побачила сестра.

На другий день повернулася мати. Вона вдало продала одяг і привезла печеного хліба. Треба батька хоронить. Але хто викопає яму? Недалеко жили двоє чоловіків, мати просить їх, а вони кажуть, що не мають сили яму викопати, самі, мовляв, з голоду помираємо. Мати дала їм по півхлібини, щоб вони підкріпилися, й пообіцяла ще по пів дати, якщо яму викопають. Яму вони таки викопали.

Хата наша стояла обабіч села, метрів за сто від кладовища. Поки копачі привезли од хати возиком домовину з батьком до ями, там уже лежала мертва напівроздягнена жінка. Мати благає копачів, щоб витягли її, мовляв, чому мій чоловік має лежати в одній ямі зі сторонньою жінкою. Але в них сили не було, щоб дістати її. Тоді в стіні ями вони зробили нішу і туди закотили труп, а батькову домовину поставили по центру ями...

«Дітей замкнули в хаті, а самі втекли»

Керівництво села організувало бригаду з шести чоловік, щоб ті ховали покійників. Колгосп годував їх двічі на день. Мертві ж тоді лежали на вулицях і по хатах, учні вмирали в школі просто за партами! І щоб не сталося епідемії, ця бригада збирала мерців на воза, вивозила на кладовище та вивалювала в братські могили...

Поряд із нашою хатою стояла сусідська. Хазяїна звали Іван Кобзар, його жінку — Тетяна. Розуміючи, що їх чекає голодна смерть, замкнули в хаті двох дітей, а самі втекли до Києва. Діткам було 7–8 років. Мати бачить, що біля сусідської хати нікого не видно, доповіла директору школи. Той викликав поховальну бригаду, залізли в хату через вікно. На печі лежало двійко мертвих дітей... Щурі повідгризали їм вуха, носи, губи, щоки.

Пригадую ще одну сім’ю — чоловік, жінка, троє діток. Позбавлені голодом розуму батьки вбили своїх дітей та поїли. Коли знову стало нічого їсти, чоловік убив жінку... А коли й її доїв, голод погнав його до Києва. Так і вижив! Десь у 50–х роках наш односельчанин був у Києві й випадково на Житньому базарі зустрів того чоловіка. Людоїд розповів односельцю, якою ціною вижив. Я знаю прізвище, сільське прізвисько того чоловіка, але не називаю їх. Бо в селі й досі мешкає його далека рідня, не хочу, щоб ображалися на мене за цю гірку правду.

«На чий млин ллєш воду, хахльонок?»

За клопотанням директора школи Івана Степановича Шульги при школі відкрили кухню. Моя мама впала на коліна і ледь вблагала, щоб поставив її кухаркою. Буду, казала, вам і поли мити в квартирі, і білизну прати, тільки поставте. Я ж з дітьми помираю з голоду! Директор змилостивився. Затірку учням давали раз на день по два черпаки. Голодна смерть нам уже не загрожувала. Але наприкінці травня навчання у школі закінчилося, колгосп перестав видавати продукти на шкільну кухню. І знову голодна смерть зазирнула в очі.

З осені 1932–го в нас на городі було посіяне жито. Мати з сестрою ножицями зрізали колоски і варили їх, потім ми пили той навар, так і дожили до жнив. У жнива натовкли в ступі борошна і напекли нарешті хліба...

Голова Компартії України Петро Симоненко заявляє: ну була голодовка, але по тій причині, що в 1932 році була засуха. І що влада тут ні при чому. Я живий свідок і заявляю: у 1932 році було дощове погідне літо. На городах селян красувались хороші зернові й городина. А страшний голод створила в Україні штучно комуно–більшовицька влада, яка організувала і озброїла «червону мітлу» та наказала їй поголовно грабувати селян. Це Голодомор–геноцид у найзвірячішій формі.

У 1709 році Петро Перший після битви під Полтавою влаштував бал. Історії відомо, що багато полководців і старшин зрадили Мазепу — перейшли зі своїми полками на сторону Петра. Наприкінці балу цар згадав про них і наказав покликати українців. Наливав кожному чарку, плескав по плечу і говорив: «Маладєц, хахльонок!». Я, Танчик Леонід, у минулому — робітник заводу «Ленінська кузня», де трудився 44 роки, а нині пенсіонер, запитую в Петра Симоненка: на чий млин ти, хахльонок, ллєш воду? Заявляючи, що влада в Голодоморі не вина! Вина на всі сто відсотків! Мабуть, Симоненко чекає того часу, коли Москва і йому наллє чарку та поплескає по плечу...

Дуже правильно, що редакція «України молодої» збирає свідчення про трагедію Голодомору–геноциду. Хай майбутні покоління читають і знають, що коїлося в Україні в 1932–33 роках. Я як багаторічний читач вашої газети свій обов’язок виконав.

Леонід ТАНЧИК,
пенсіонер, 86 років
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>