Побачити Кубок Стенлі й не померти

21.07.2004
Побачити Кубок Стенлі й не померти

До Кубка долучився й мер Олександр Омельченко. (Фото Олексія ІВАНОВА.)

      Йому було 16 років, коли в 1995-му він від’їжджав з України. Перед хлопчиною з київської Оболоні, який не володів жодною іноземною мовою, відкривався весь світ, і цей світ треба було підкорити. Саме це він мав за мету і в Фінляндії, де набирався хокейної мудрості у відомого російського фахівця Володимира Юрзінова, і, пізніше, у США, де важка праця, наполегливість, цілеспрямованість допомогли йому зійти на найвищу для кожного професіонала сходинку. Йому вже важко розмовляти навіть російською, не кажучи про рідну українську мову, — англійські слова біжать поперед нього. У нього американська дружина Деббі й американські прийомні діти. Але він не забув, звідки він родом. Ставши першим за 111 років існування НХЛ українським громадянином — чемпіоном цієї найсильнішої у світі хокейної ліги, справжній герой і патріот своєї країни Руслан Федотенко привіз Кубок Стенлі до Києва, аби розділити свою щиру радість зі співвітчизниками.

 

На розкішному «Лінкольні» — до облупленого «Авангарду»

      Хокейний понеділок 19 липня розпочався в аеропорту «Бориспіль», куди Кубок Стенлі прилетів з Білорусі (його на батьківщину дружини, до Мінська, возив партнер Федотенка по «Тампі», російський воротар Микола Хабібулін). Руслан перед цим уже пару днів відгодовувався на батьківських харчах у Києві, тож прибув на летовище не з неба, а з боку Бориспільського шосе. Менеджер київського «Сокола» і збірних команд України Василь Фадєєв скоротив до мінімуму зустріч Руслана та Кубка приблизно з 50 журналістами та сотнею прихильників хокею, які прибули в аеропорт на спеціальних автобусах. Візит 25-річного хокеїста з дружиною Деббі до газети «Команда» замість професійної розмови перетворився на тотальне фотографування, участю в якому не могли не скористатися й представники інших ЗМІ — сусідів «Команди» по будівлі.

      Ті ж, хто знає, де і за яких умов животіє хокей у столиці, з нетерпінням очікували приїзду Федотенка біля льодового майданчика «Авангард». На початку третьої години 9-метровий білий лімузин марки «Лінкольн» нарешті загальмував під більш ніж скромною, якщо не сказати «обдертою», будівлею на Мельникова, 46. Форварду «Тампи-Бей лайтнінг» довелося за звичною програмою для преси потримати нелегкий (майже 20 кг) «виїзний» примірник Кубка Стенлі над головою, а потім провести чергову фотосесію з трофеєм на льоду.  До колеги приєдналися й деякі українські хокеїсти з «місцевою» пропискою — Савицький, Олецький, Харченко, Матвійчук, Гунько, Бруль, Полковников.

Де сек'юріті, а де — Деббі

      Поки присутні шаленіли від можливості просто постояти біля Руслана й Кубка Стенлі, автору цих рядків вдалося поспілкуватися з 41-річною дружиною українця — місіс Деббі Федотенко. Зраділа можливості розмовляти англійською в зовсім неангломовній країні, вона з притаманною американцям посмішкою приємно відповіла на запитання кореспондента «УМ». Виявляється, познайомилася Деббі зі значно молодшим за неї хокеїстом з України на ковзанці містечка Су-Сіті в штаті Айова, де її сини від першого шлюбу Дерек і Ларкін тренувалися в хокейній секції. Знайомі вони з Русланом уже шість років, одружилися три роки тому. Для американської пані це взагалі перший у житті візит до Європи, і поки що, за її словами, вона перебуває у захваті від української столиці. Забігаючи наперед, варто зазначити, що захват білявої гості, яка за день перевдягалася як мінімум тричі, не зменшився по закінченні й вечірніх урочистостей.

      Також приємними були враження від Києва і двох охоронців трофею, які крокують за ним по всьому світу, до кожного міста, де народилися його володарі. Причому один сек’юріті мандрує з Кубком Стенлі вже шістнадцять (!) років, а інший поки лише п'ять. Поглядами досвідчених людей, що вже дещо втомилися від своєї ноші, американці з посмішками спостерігали за метушнею на льоду скромного «Авангарда».

«Хочу вибачитися, я не дуже гарно розмовляю на українській мові...»

      Потім на гостей зi США очікував прийом у міській держадміністрації. Мер столиці Олександр Омельченко, за сумісництвом — президент Федерації хокею України, висловив гордість за сина Києва і відзначив Руслана найвищою нагородою міста — Знаком пошани, а також вручив йому та дружині іменні годинники. На жаль, на пряме запитання журналіста стосовно зведення обіцяного хокейного палацу в Києві міський голова відповів закликом розвивати в регіонах найшвидшу у світі гру, яка, до речі, в Україні не входить до числа видів спорту, які фінансує держава.

      Не оминув увагою героя і голова Держкомспорту Микола Костенко, нагородивши його званням заслуженого майстра спорту України та відповідною відзнакою.

      Звичайно, винуватець торжества не зміг уникнути промови, яку він розпочав українською з діаспорським акцентом, потім перейшов на російську, але найлегше йому  було б англійською: «Усіх вітаю, я щиро дякую за теплий приєм... приїм... Хочу вибачитися, я не дуже гарно розмовляю на українській мові... Хочу сказати спасибі за всі нагороди. У мене нема слів передати свої почуття. Мені дуже хотілося привезти Кубок Стенлі до Києва, поділитися радістю з киянами, Україною. Останні секунди фіналу, підняття Кубка над головою — такі моменти ніколи не забудеш».

      Головне — Руслан висловив бажання завжди виступати за збірну України за умови дозволу з боку клубу і повідав про ще одну заповітну, але недосяжну на даний момент мрію: виграти з національною командою «золото» Олімпійських ігор.

      На жаль, час спілкування було обмежено, бо торкнутися до прекрасного захотів і Прем’єр-міністр України Віктор Янукович, який ще позавчора, ймовірно, й не знав про існування Федотенка. Але на хвилі виборчої кампанії глава уряду встигає «засвітитися» скрізь. Віктор Федорович презентував Русланові вже другого годинника, а взамін отримав фірмовий светр «Тампи» з номером 17 (як у Федота) і з підписом на плечах чомусь Yanukovich. Шкода, що наші керівники згадують про хокей та й чимало інших видів спорту лише в такі моменти.

Хокейне «караоке» на майдані

      Кульмінацією дня стала презентація Кубка Стенлі на майдані Незалежності. У ній брали участь і батьки Руслана — Ніна Олександрівна й Віктор Володимирович, які справді можуть пишатися своїм сином, бо він, почавши з самого низу, досяг у своїй професії вершини. Батьки мають пишатися і своїм Русланом, і своїм містом, адже навряд чи ще в якійсь точці подорожі Кубка Стенлі Європою трофей виставляли з подібними почестями. Під монументом Незалежності було споруджено сцену з тентом, як для великих концертів, та логотипом головного спонсора — Київпідземшляхбуду, потужні акустичні системи, два великих екрани по боках, кадри вирішального матчу «Тампа» — «Калгарі», камери на операторських кранах, двоє ведучих (один, щоправда, не надто вмілий і російськомовний), кілька тисяч глядачів.

      На очі столичної публіки, крім Кубка, Руслана й Деббі, з’явилися ще два уславлених українських хокеїсти: захисник «Баффало» Олексій Житник та вже колишній гравець НХЛ Дмитро Христич. За роки професіональної кар'єри вони не спромоглися підкорити вершину, до якої Федотенко дістався доволі швидко. І якщо Житник (до речі, киянин і українець за паспортом, хоча й гравець збірної Росії) ще плекає надію здобути другий «український» Кубок Стенлі, то 34-річний Христич привселюдно оголосив, що вже почепив ковзани на цвях.

      Через неорганізованість отримати від Федотенка автограф або зробити обіцяне фото з заповітним трофеєм «простим смертним» було дуже важко. Але свято вдалося. Станцювали різні балети, заспівала українською темношкіра Гайтана, засипали сцену й натовп сотні тисяч летючих блискіток, полетіли в небо білі й блакитні повітряні кульки. А на прощання Руслан запустив у київське небо кулю, надуту гелієм, із причепленою до неї светром збірної України та прізвищем «Федотенко». На щастя.

      Кубок Стенлі переночував у Києві, аби взяти вчора вранці курс на Москву й далі на Архангельськ, звідки походить партнер Федота по «Тампі» Дмитро Афанасенков. А Руслан залишився ще на деякий час удома.

      Дуже хочеться сподіватися, що з його від'їздом про таку прекрасну гру, як хокей, у нас не забудуть надовго, що принаймні Кубок Стенлі колись знову приїде до Києва. А може, й медалі чемпіонату світу чи Олімпіади?..