Навіки двадцятидворiчний

Поета «тиші і грому» Василя Симоненка не стало у 28. «Вулкана української поезії», «українського Рембо» — Олексу Влизька розстріляли у 26. Марії Башкирцевій (якою захоплювався весь Париж) доля відміряла лише 24. Для київської легенди української поезії Леоніда Кисельова земний час зупинився у 22. Кажуть, першими Бог забирає найкращих і найяскравіших. І єдине, що вони встигають — це спалахнути і осяяти світ людей довкола себе. А ще — сказати: «Я постою у края бездны / И вдруг пойму, сломясь в тоске, / Что всё на свете — только песня / На украинском языке».

Переді мною книжка Леоніда Кисельова «Над київськими зошитами» (видавництво «Ярославів Вал», 2013) — на ній ще не встигла висохнути фарба. Так само, як київська громада ще не встигла повірити й усвідомити, що поезія, проза, переклади, нотатки і ексклюзивні фото Леоніда Кисельова таки побачили світ у тому нецензурованому варіанті, який заповідав нам упорядник книги і брат Леоніда — Сергій Кисельов.

Говорити про Кисельова — це говорити про Київ 1960–х років, про середовище інтелектуалів й інтелігентів на взір Івана Дзюби, Івана Драча, Юрія Щербака, Віктора Некрасова, Анатолія Шевченка, Вадима Скуратівського, Михайла Слабошпицького, які мали за принцип берегти свободу внутрішню, живучи в абсурдній системі несвободи зовнішньої, і взагалі — бути антонімом до тих, хто знайшов комфорт в «облудній словоблудній грі».

«Что–то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам» писав про свій час Леонід Кисельов. І це справді було так, адже у вірші «Цари» поет–дев’ятикласник написав: «За долгую историю России / Ни одного хорошого царя» — озвучив тезу, яку намагався спростувати — уявіть собі лишень — академік–пушкінознавець (!) Дмітрій Блаґой. Трохи згодом Леонід напише: «Не йму віри політикам, (...) Вірю в Слово».

Говорити про Кисельова — це також говорити про молодість і про те, що може встигнути молода людина, зокрема, на ниві поезії (а тут Леонід Кисельов фактично прожив два життя, почавши поетичний шлях як поет російськомовний і перейшовши за два роки до смерті на українську), перекладу, есеїстики. У нього навіть є вірш, який називається «Тільки двічі живемо». Себто встиг Леонід Кисельов багато — це потверджує його творча спадщина, яка склала цю книжку. А тут, окрім поезії, яка природно переважає, ще й поезія у прозі (чого вартий бодай один твір «Праведники», де в образі праведників постають три коректорки, котрі проголосували проти звільнення І. Дзюби з видавництва за «твір з національного питання»), проза, переклади (з Агати Крісті — українською та з Джона Уїндема — російською), статті, листування з друзями і дамою серця...

Дуже тепло, зворушливо і невимушено виглядають фотоілюстрації в книзі «Над київськими зошитами» — тут можна побачити юного Леоніда з улюбленим котом Мімусом або ж прочитати стінгазету «Враки» («Брехи» — П.Щ.), де зовсім ще маленький, але вже «головний редактор» Леонід пише: «Порада жінкам: не друкуйте на машинці — від цього твердішають і грубшають пальці. Іоан Федоровський».

У 1968–му, коли земного життя залишалось як піску в долоні, він пише в записнику: «руки, які мали би лежати на твоїх грудях, покладуть на мої власні» — як сильно, ніжно і жорстко–пророчо водночас. Того ж 1968–го він занотовує до зошита невеличкий глосарій колоритних українських слів (вочевидь, цей запис стосується саме часу творчої еволюції–повернення до себе, коли поет починає писати українською), з–поміж цих слів око вихоплює слово «власкавити» (і цим словом Леонід ніби звертається до невблаганного часу, який звужується, мов шагренева шкура), а далі, через кілька слів, — «обставини заносяться на зле» — що це: випадковість, передчуття, інтуїція?...

Недарма свого часу ще Василь Стус згадував про поетів молодшої генерації: «У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім — Вінграновського. І, звичайно, Леоніда Кисельова». Суголосність? Певною мірою — так, згадаймо хоча б: «Треба Вкраїни. Надій і суму, / Селянських хат і курних шляхів. / Треба землі, де завжди пульсує / Шевченкове серце, Шевченків гнів». А ще — природність голосу, його філософське звучання, яке постає зі, здавалося б, абсолютно буденних і простих речей.

Якщо ставити за мету вивести формулу «ad fontes автора», мені видається, що таїна творчості Кисельова у тому, що йому вдалося якнайповнобарвніше і найточніше відчути і передати ауру Києва і ритмомелодику його пагорбів і ярів, радощів і печалей. А ще в органічному віднайденні (поверненні?) до фольклорних витоків поетичної мови: «Як була я молоденька, / Колихала мене ненька. / А як стала підростати / Стали хлопці колихати». Відчуваєте? Те саме зустрічаємо у поезії «Рано ще, рано». Або ж у «Пісні про Марію Приймаченко»: «Танки проходили, / А квіти незламані. / Коні пробігли / А квіти незаймані. / Люди йшли / А квіти незаймані». Тут уже неможливо не помітити інтонаційну спорідненість iз Тичиною, але це засвідчує лише одне — лектура поета була ґрунтовна і відбувся логічний перегук між великим вчителем і гідним учнем.

Павло ЩИРИЦЯ,
поет, лауреат премії ім. Бориса Нечерди

P. S. Презентація книги Л. Кисельова «Над київськими зошитами» відбудеться 5 березня о 18:00 в книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3).