Смертельна мітка

19.02.2013
Смертельна мітка

Віктор Лапицький.

Із потужним громадським рухом «За право громадян на екологічну безпеку» коїться щось незбагненне. Влітку минулого року, як писала наша газета, було вбито його засновника і незмінного лідера Володимира Гончаренка. Вбито після того, як за кілька днів до цього він провів гучну прес–конференцію, на якій обнародував сенсаційну інформацію про завезення до Кривого Рогу з Калуша ­трьох теплообмінників, забруднених хімічною речовиною першої групи небезпеки. На безлюдній сільській дорозі авто Володимира Івановича підрізала інша машина, з якої вискочили двоє молодиків і завдали екологові смертельних ударів по голові.

Зі скандальними теплообмінниками, через які, ймовірно, й постраждав Гончаренко, дотепер мало що змінилося. Навіть належної експертизи щодо наявності у них небезпечного гексахлорбензолу до цього часу не проведено. Хоча ще 4 вересня минулого року на засіданні робочої групи Оргуської конвенції у Женеві гостро обговорювалися переслідування екологів і громадських активістів у Білорусі й Україні. Особливе занепокоєння там висловлювали з приводу вбивства Володимира Гончаренка та відсутності розслідування українською владою справи про теплообмінники у Кривому Розі. Міністерство екології та природних ресурсів України інформацію, якої так жадає європейська екогромадськість, обіцяло обнародувати після 10 вересня. Однак це «після» триває донині...

На похороні Володимира Гончаренка я найбільше спілкувався з його соратником і науковим керівником, кандидатом технічних наук, доцентом кафедри екології Національного гірничого університету, директором центру «Екобезпека» Віктором Лапицьким, автором більше сотні опублікованих робіт, 57 винаходів, трьох закордонних патентів за результатами виконаних науково–дослідних робіт. Обох багато що поєднувало. Насамперед — небайдужість до екологічних проблем. Лапицький, як і Гончаренко, гостро коментував у ЗМІ ситуацію з теплообмінниками у Кривому Розі та не боявся відкрито говорити про екологічні проблеми регіону. До речі, разом Гончаренко та Лапицький створили дивовижні шунгітові і глиняні кімнати, у яких iз людьми буквально за 15 хвилин перебування відбуваються справжні дива — нормалізується тиск, поліпшується загальний стан організму.

12 грудня минулого року Віктор Лапицький у Києві взяв участь у «круглому столі» на резонансну тему «Міфи і реалії видобутку сланцевого газу в контексті сучасних екологічних проблем в Україні». Прем’єр–міністр України Микола Азаров на своїй сторінці у «Фейсбуці» запевняє, що такі розробки екології не нашкодять. Народні депутати України від об’єднаної опозиції «Батьківщина» Микола Томенко, Арсен Аваков та Андрій Кожем’якін, навпаки, зареєстрували у Верховній Раді законопроект «Про введення тимчасової заборони (мораторію) на пошук, розвідку та видобуток нетрадиційних вуглеводнів». А Віктор Лапицький як фахівець відразу став, що називається, бити в усі дзвони. «Отримання сланцевого газу методом гідророзмиву пластів (а саме таким чином планують видобувати газ) неприпустиме в Україні, — заявив він у своєму виступі на вищезгаданому столичному «круглому столі». — У багатьох країнах діє заборона на розробку. Умови його отримання в Україні значно гірші, ніж у США, у нас недостатньо вивчені поклади, великі глибини залягання. І найстрашніше — природа неспроможна відновити свої властивості після видобутку сланцевого газу. Це спричинить незворотні екологічні наслідки».

Такий виступ не збiгався з планами влади, яка саме на Дніпропетровщині планує дозволити розвідувальні роботи з геологорозвідки сланцевого газу в Новомосковському, Магдалинівському і Юр’ївському районах.

А 31 січня цього року на з’їзді руху «За право громадян на екологічну безпеку» Лапицького обрали головою. За свідченнями колег, новий лідер був у гарному настрої, виступив iз чудовою доповіддю, ділився планами на майбутнє. А наступного дня Віктора Миколайовича не стало. Ввечері він сів на поїзд Київ—Дніпропетровськ, і вже у вагоні йому стало зле, він втратив свідомість. Медики столичної залізничної лікарні, куди доставили Лапицького, зарадити біді не змогли, констатувавши смерть внаслідок ішемічної хвороби серця.

Звісно, говорити про те, що Віктору Миколайовичу померти «допомогли», підстав немає. Але і з версією про природну смерть усі, хто Лапицького знав, погодитися не можуть. Надто вже підозрілим здається цей збіг обставин...