Не на тих напали!

Тепер такі часи настали — ринок! Хто що хоче купує, хто що хоче продає!

Зайдеш у магазин і питаєш у продавця:

— А що то у вас у яскравих коробочках на полицях?..

А та чемно:

— Холера його розбере! Воно ж не по–нашому написано. Семенівна дві пачки брала, казала, як маргарин. А Іван Петрович ним усіх пацюків потруїв. І дід Євмен пачку взяв. «Гарне, — каже, — слабітільне... Пачки на три дні вистачає!»

— А в документах як написано?

— Написано: «Продавати по одному долару за штуку». І все.

— Так у нас у селі ж і доларів немає.

— Немає доларів, то за гривні, по курсу!.. Раніше був курс партії, тепер — курс доларів...

А мій сусід, Петро Деркач, нещодавно... Хочете — вірте, хочете — ні, газовий пістолет купив. Кабана продав і купив. Кабан був — вище столу. А пістолет такий манюній–манюній. Револьверчик. Називається «Дуст–2». З патронами. І патрони нормальні! З нервово–паралітичним газом.

А що робити?! То тільки у поета: «Моя міліція — мене береже».

Коли? Вдень? А вночі?.. Краще б вона себе поберегла. Он у нашого дільничного Миколи Бурячка у самого мало мотоцикла не вкрали.

І вкрали б!

Якби той мотоцикл не був iз коляскою.

А в колясці не дрімав сам Бурячок. Його злодюги під брезентом не помітили. Завели мотоцикл — і газу...

А на повороті коляску як гуцикне! Міліціонер і прокинувся. Бачить таке діло і як закричить: «Руки вгору!»

Злодії — руки вгору. Мотоцикл — у грушу!

Рясна була груша!

Потім усіх — у гіпс. Міліціонеру навіть премію дали...

Але на ліки все одно не вистачило.

Тільки на одноразовий шприц!

Ну купив Петро Деркач той револьверчик, то й купив. Це його справа. Тепер можна.

Але тут на нього сверблячка напала: як же він діє?

І так ота сверблячка розсвербілася, що хоч плач!..

Раніше у нього мисливська рушниця була. Там усе просто. Пороху в патрони натоптав, дріб насипав, запижував, картуз угору підкинув: бабах!

Тільки козирок за воронами полетів! А на грядку — два парашутисти — геп! геп!

З дірявими парашутами!

Живі... Але дуже перелякані!

І уже без штанів...

Дуже добре на тому місці потім гарбузи родили!

Ну в рушниці справжні патрони, а револьверчик, повторюю, газовий... Тут на картузі чи парашутистах не випробуєш.

Оглянув Деркач своє подвір’я. Дивиться — курка під курником гребеться.

«Вона, мабуть, і не несеться, — подумав, — інші он у гніздах кудкудакають, аж заливаються. А це, ледащо, бач, гребеться! Антисанітарію розводить! Зараз ми на ній револьверчик і випробуємо!»

Прицілився він — бабах!

Дурна курка насторожено підвела голову, підозріло глянула на господаря і так гребонула на нього пилюгу з камінням, що якби Деркач своєчасно не присів, то, мабуть, залишився б без ока. А може, й без обох.

— Не подіяло! — здивувався Петро.

На паркані з’явився кіт Мотя...

Мишей не ловить... На дієті! Сметану йому подавай!

— Зараз буде тобі сметана!

Мотю було взято на мушку — бабах!

Кіт тільки нявкнув. І смачно облизався.

Тоді погляд упав на капловухого Рябка, пса, що хропів біля будки.

— Теж мені господар! Сторож! Кругом стрілянина! У дворі, можна сказати, війна! Фронт, можна сказати, через його будку проходить, а він розлігся. Чи йому, може, сюди «катюші» подавай?! Чи ракети «Земля—погріб—земля»?!

У собаку було розряджено аж два патрони.

Але він тільки чмихнув, ображено глянув на Деркача і поліз досипати в будку.

У Деркача аж лоб мокрим став: «То, може, воно на тварин не діє?!»

І тут в його голову закралася... чорна думка: «Треба випробувати револьверчик...»

У цю хвилину, як це не банально, але факт залишається фактом... У цю хвилину з городу поверталася... теща!

— Простіть мене, мамо! — засльозилося око у Деркача.

Він звів курок і засів за кущами смородини.

Коли теща відкрила хвіртку... прогриміло... аж три постріли!

Але теща була глухуватою.

Зашморгала носом, озирнулася:

— Це ти, синку, тут балуєшся? А я думала, що то вітер знову повернувся од хімзаводу...

Глянув Петро Деркач на ряд заводських труб, що дружно диміли неподалік їхньої оселі, й ледве не заплакав:

— Пропав кабан, а з ним і гроші!

Глянув ще раз на «Дуст–2», розмахнувся і пожбурив його в кущі бузини...

І правильно зробив!

Бо хіба після отих чорнобилів, радіонуклідів, нітратів, пестицидів, гербіцидів, стронцію, цезію, плутонію, диму, смогу, нікотину... Після всього того, що ми п’ємо, їмо і чим дихаємо, — візьме кого з нас газовий пістолет?

Та ніколи у світі!

Як кажуть, не на тих напали!..

Михайло ПРУДНИК

ЗНАЙ НАШИХ!

Український письменник Михайло Прудник, головний редактор журналу «Перець», став переможцем міжнародного конкурсу на краще гумористичне оповідання «Алеко» за 2012 рік, який проводить у Болгарії Міжнародний фонд «Алеко Константінов» спільно з громадою мiста Свіщова і гумористичною газетою «Стиршел» («Шершень»).

На конкурс надійшло 98 творів 78 авторів iз 20 країн. Перемогу виборов Михайло Прудник за оповідання «Не на тих напали!». Нагородження відбулося у Свіщові під час святкування 150–річчя від дня народження болгарського патріота, письменника–сатирика Алеко Константінова. Серед гостей свята була і віце–президент Болгарії Маргарита Попова, яка особисто привітала нашого земляка з перемогою.