Хранитель духу свободи

08.02.2013
Хранитель духу свободи

Микола Плахотнюк розповідає про експонати Музею шістдесятництва. Фото автора.

Музей шістдесятництва у Києві, на вулиці Олеся Гончара, 33, офіційно відкрили минулого року до Дня Незалежності. Хоча музей існує уже майже 20 років. Понад 500 картин самобутніх митців, рукописи, особисті речі шістдесятників, тисячі фотографій, величезна колекція самвидаву, «табірна» творчість дисидентів. Від початку очолює музей Микола Плахотнюк — лікар, шістдесятник. Нещодавно він видав книгу «Коловорот», де вмістив, зокрема, і розділ про шістдесятників — портрети–спогади про Михайлину Коцюбинську, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола. А цьогоріч став лавреатом премії ім. Стуса.

 

«Ми називали це «прямостоянням»...

— Миколо Григоровичу, цілі покоління виростали, майже нічого не знаючи про унікальне явище 1960–х років в Україні. З чого б ви почали розповідь про шістдесятників?

— Із ХХ з’їзду Компартії. Ось тут, на першій вітрині є доповідь Хрущова, в якій він розвінчав культ тирана Сталіна. Почалася дозована «хрущовська відлига». Дмитро Павличко відреагував на неї своїм алегоричним віршем «Коли помер кривавий Торквемада»: «Здох тиран, але стоїть тюрма». У Союзі при владі залишилися ті ж соратники Сталіна.

— Якою була ваша, студента–медика, перша зустріч із шістдесятниками?

— Як чимало молодих людей, я трохи віршував. Один мій пацієнт порадив мені піти на літературну студію при видавництві «Молодь». Там я почув про шістдесятників — Симоненка, Дзюбу, Світличного, про художницю Аллу Горську. Українське шістдесятництво виняткове, адже охоплювало не тільки літераторів, а й художників, театралів, музикантів, медиків, фізиків, хіміків... Вони відзначалися непоступливістю щодо ідеології. Студенти стали вимагати викладання українською мовою, викладачі стали переходити на українську. Ми називали це «прямостоянням». У Києві утворився Клуб творчої молоді «Сучасник», у Львові — «Пролісок». Були й цехові об’єднання у Дніпропетровську, Одесі, Житомирі.

—  Шістдесятники розуміли, що «потепління» — ненадовго?

— Старше покоління здебільшого не довіряло хрущовській «відлизі». Воно пережило всі попередні репресії, «українізацію» — коли «попускали», а потім притискали репресіями. А молодь завжди трохи наївна, але й прогресивна, схильна до боротьби. Хоча ми теж здогадувалися, що все це може скінчитися. Ми відчували, що нас відстежують. Час від часу когось арештовували — ще до хвилі репресій 1965–го по всій Україні. Тоді відлига закінчилася, однак шістдесятництво тривало. Цензура забороняла твори до друку — виник самвидав. Ось у нас представлені його зразки. Переписували, передруковували твори на цигарковому папері, перефотографовували і робили кишенькові книжечки. Дещо вдавалося передати за кордон — то вже був «тамвидав».

«Це було спілкування двох частин України...»

— У музеї можна побачити і особисті речі шістдесятників, і їхні твори, і фото...

— Так. Ось столик Івана Світличного і портативний магнітофон, на який він записував голоси молодих літераторів. Ці записи збереглися, їх невдовзі можна буде в нас почути. Ось гербарій, який зібрала Надія Світлична у мордовському таборі. Там не дозволяли сіяти петрушки, кропу, цибулі, а лише квіти. Утім за їхніми високими стеблами жінки ховали зелень... Є в нас також гербарій, зібраний у Бурятії дружиною засланого туди Євгена Сверстюка.

Є куточок художників. Тут етюдник і автопортрет Веніаміна Кушніра. Робота Алли Горської — графічний портрет Василя Симоненка до дев’ятин від дня смерті. Портрет незвичний, далекий від соцреалізму. Червоно–чорний. Як писав Симоненко, «я проллюся крапельками крові на твоє священне знамено». Алла Горська пояснювала, що це одвічні українські кольори життя і смерті... Торба колядницька — історична: аплікацію на ній зробила Алла Горська. Сюди колядникам кидали не лише цукерки і пряники, а й гроші, які йшли на підтримку сімей політв’язнів.

Нещодавно була виставка «Давня українська архітектура у фотографіях Григорія Логвина». Це мистецтвознавець, який подорожував Україною, описував пам’ятки старовини, зокрема, видав славнозвісну монографію «По Україні». Він супроводжував подорожі шістдесятників Україною, розповідав про фортеці і замки, собори, церкви. Ми, таким чином, пізнавали свою історію.

— А природу пізнавали? Відомо, що шістдесятники організовували походи в Карпати...

— Були ще й подорожі по річці Рось. Їх організовував В’ячеслав Чорновіл. А в Карпати найбільший похід був у 1963 році, спільний — киян і львів’ян. Зокрема, ходили тоді Іван Світличний, Галина Севрук, Богдан Горинь, Софія Караффа–Корбут. Це було спілкування двох частин України. Мандрували з наплічниками, ставили намети, варили в казанках кулешу. Ми відвідували Параску Плитку–Горицвіт у Криворівні, а в Шешорах — відому ткалю Ганну Василащук, лауреатку Шевченківської премії. Молода жінка за верстатом співала, вправно ткала рушник. А пізніше, коли вже можна було спілкуватися відвертіше, вона зізналася, що боялася наших візитів. Бо ж дівчиною носила їсти повстанцям. І не хотіла, щоб її викрили...

«Щасливий період без розбрату...»

— А політичний напрям був у шістдесятників? Чи хтось казав тоді, що час уже виходити з Союзу?

— Сама установка на шукання свого коріння, відновлення традицій — це вже розглядалося як політика. Думки про вихід були. Ось документ: «Українські юристи під судом КГБ». Тут пишеться, як у січні 1961 року «таємно зникли в Україні сім громадських діячів...». У 1960 році ці люди — Кандиба, Лук’яненко, інші — були схоплені. Всім дали вищу міру покарання, а Лук’яненка мали стратити. Бо вони склали проект виходу УРСР зi складу Союзу. Вона мала залишатися соціалістичною, утім самостійною. Лук’яненко не вважає себе шістдесятником, утім ці люди були дотичними до шістдесятництва.

— Однак усі вони були виховані у радянській системі освіти, занурені в червону пропаганду, часом переконані комсомольці...

— Знаєте, от ми говоримо про Драча — такий–сякий, «дихав Леніним». Але ж яку не візьміть збірку поетів–шістдесятників (за винятком Ліни Костенко та Ігоря Калинця), вона починається віршем–«паровозом», тобто таким, що дав би цензору зрозуміти: це автор лояльний. І Драч писав такі «паровози». Та якось під час мандрів ми в Хмельницькому зайшли вечеряти у ресторан — тоді це було доступно, зсунули столи, замовили чай. Драч читав «Крила», «Калинову баладу». І тут раптом бомба:

Куди йдемо? Яка нас віра

Жене на кам’яні вітри?

Якого витоптуєм звіра,

Щоб з ним сконати допори?

Атомні цвяхи,

Мудрі бляхи

Та філософські манівці.

Та сита морда Костомахи

З кривавим прапором в руці...

То був справжній Драч... А Стус від початку писав вірші, політично налаштовані. Так хіба що Симоненко ще писав. Утім він крок за кроком дозрівав, поки публічно прочитав вірш «Україно, ти моя молитва... Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю, Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!». Неможливо провести межі, де у шістдесятників політика, а де лірика.

— Де ви збирали експонати для музею?

— Ми йшли до відкриття Музею шістдесятництва 18 років. І, як казав Сверстюк, «Плахотнюк клянчив», бо мало хто вірив, що музей таки буде, боялися давати нам оригінали. Більшу частину архіву передала Надія Світлична, фундатор і засновник цього музею. В 1994 році вона свою Шевченківську премію передала на створення Музею шістдесятництва. Утім премія в той рік була мізерна, десь 400 доларів. У Музеї — величезний фотоархів. Частину фото переслали з нью–йоркського Українського музею, куди передала їх Надія Світлична. Ось, до речі, фото: Надію Світличну проводжають на еміграцію жінки (чоловіки яких по той бік ґрат): Надя Лук’яненко, Раїса Руденко, Раїса Мороз, Льоля Світлична...

— Тобто вони всі дружили, не було такого, щоб хтось «тягнув на себе ковдру»?

— «Родзинка» шістдесятництва в тому, що все йшло єдиним потоком. Не було якихось окремих лідерів. Один одним милувалися. Хтось видав статтю — зачитувалися, вірша написав — усі його знали. Це був щасливий період, коли не було ні розбрату, ні заздрощів.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Плахотнюк народився 1936 р. у родині розкуркулених селян, яка рятувалася від голоду в Курській області. Навчався в Київському медичному училищі та Київському медінституті. Був комсоргом групи і відповідальним за сектор культури в факультетському профбюро. Серед студентства організовував художні виставки, літературні та музичні вечори, зініціював відомий мандрівний хор «Жайворонок». Був учасником Клубу творчої молоді (КТМ). Виступив на захист арештованого студента Ярослава Геврича, що було розцінене як привід для примусового лікування у психіатричній лікарні.

Після звільнення, у 1966 р., закінчив медінститут. Працював асистентом на кафедрі невропатології. Всіляко допомагав арештованим побратимам. У 1972–му його знову заарештовано і ув’язнено у психлікарні, де перебував 9 років. «Виписаний» 1981 року, утім невдовзі знову заарештований і засуджений на 4 роки виправних робіт. Опісля працював у Луганському тубдиспансері фтизіатром, а з травня 1989 р. у Києві — лікарем міської туберкульозної лікарні.

З 1991 р. — член Українського комітету «Гельсінкі–90», член проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих. З 1999 р. — голова правління ГО «Музей шістдесятництва».