Шкала знецінених цінностей

Шкала знецінених цінностей

«Але сьогодні не будемо говорити про жіночі теми...» Руки миловидної ведучої самі собою склалися в жест, що символізує безвихідь. У її програму «Легко бути жінкою» керівництво Першого Національного втулило оголошення лауреатів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». А «чарівній пані Тетяні» (як називав ведучу президент Рейтингу Костянтин Родик) так хотілося говорити про «жіноче»! Її образу дуже пасували рожеві «домашні» шторки на вікні студії і штучні квіти з райцентрівських магазинів, підходящим був і час показу програми — пізній ранок п’ятниці, можна не соромитися, що твою недорікуватість побачить уся країна. Ведучій пасувало все у цій «допотопній» студії, окрім Родика з його книжками. «Ой, я просто злякалася назви «оксфордський проект»... Було смішно і соромно. Безкоштовний ефір ось у такому антуражі — посильний внесок державного телеканалу, сиріч держави, у найвідоміший (і єдиний) книжковий рейтинг країни.

Книжкові рейтинги і їхні «побратими» — літературні премії — кому вони потрібні, чи мають вплив на читача і бізнес, а чи є клубною забавкою інтелектуалів і графоманів? Чи по силах їм їхня шляхетна роль урізноманітнити інакшою думкою культурний простір, де десятиліттями стовбичать кілька знецінених національних літпремій?

Мрія про «Чайку»

Мрія про «Чайку»

Передмова до цієї вистави — сумна і життєствердна водночас. Спектакль задумував ще Богдан Сильвестрович Ступка, який минулої весни зателефонував режисерові Валентину Козьменко–Делінде і сказав: «А давай зробимо нашу «Чайку». Він же мав грати одну з головних ролей — Петра Миколайовича Соріна, брата Аркадіної. Ступки–молодші — Треплєва (Дмитро) та Тригоріна (Остап). А коли Богдан Сильвестрович полишив цей світ, франківцям навіть на думку не спало покласти проект до шухляди з написом «Мрії, що не здійснилися». Минулої суботи в Українській драмі давали прем’єру «Чайки», в програмці спектаклю зазначено: «Пам’яті Богдана Ступки».

Жорсткий клінч учителя та учня

Жорсткий клінч учителя та учня

Народний артист СРСР Армен Джигарханян — один iз небагатьох флагманів найкращих часів радянського кінематографа, що не розгубив своєї шаленої популярності і в наші дні. 78–річний актор, який зіграв у понад трьохстах фільмах, за що був удостоєний відповідного запису у Книзі рекордів Гіннесса, сьогодні увесь свій час віддає Московському драматичному театру під керівництвом Армена Джигарханяна. Вистава «Театр часів Нерона і Сенеки» режисера Дмитра Ісаїчева, яку кияни зможуть переглянути на сцені Театру імені Франка сьогодні та завтра, датована 2011 роком.

Три душі з 1933–го

Три душі з 1933–го

Опера під назвою «Голодомор (Червона земля. Голод)» («Holodomor (Red Earth. Hunger»), пролунає на сцені драматичного театру Джеральда В. Лінча у Нью–Йорку. Автор опери — виходець з України, композитор та диригент Вірко Балей — свій твір писав майже три десятиліття. Він заручався підтримкою багатьох свідків страшних часів 1932—33 року (сам митець народився у 1938–му), а остаточним поштовхом для того, щоб усе–таки завершити роботу, стала презентація фрагменту опери у стінах Гарвардського університету на початку 2012 року. У Гарварді Балей пропрацював в Інституті українських досліджень майже півроку, а Міжнародна конференція, що відбувалася в цьому виші, дала композитору можливість зацікавити оперою широкий загал. Згодом фрагменти з опери «Голодомор» було презентовано у штаб–квартирi ООН.

Сто років самотності

Сто років самотності

Коли після мелодійної увертюри піднялася завіса, публіка видихнула: ох! нарешті. Балет, що сто років тому наробив стільки шуму, а потім зник на десятиліття, тепер на сцені, просто перед тобою! Хоча для сонячного Лос–Анджелеса екзотична історія про те, як прадавні язичницькі племена прощалися із лютою зимою і славили перше весняне сонце, не така вже й дивовижа. У 1987 році чиказька балетна компанія The Joffrey Ballet уперше презентувала «Весну священну»: відомий твір композитора Ігоря Стравінського поставлений відповідно до оригінальної хореографії Вацлава Ніжинського.

Саме Ніжинський, «бог стрибка», а не Стравінський, який жив і працював у Лос–Анджелесі майже 30 років, починаючи із 1940–го, став відправною точкою промо–кампанії, що супроводжувала американську постановку, адже його оригінальна версія вважалася втраченою після невдалої прем’єри у Парижі 1913 року. Тоді публіка культурної столиці світу не сприйняла авангардного балету — засвистала. За містичним збігом, відлуння того удару через 70 років відчули на іншому боці планети: після прем’єрної вистави The Joffrey Ballet наступного ранку Лос–Анджелес похитнувся від землетрусу. Тому вже у ХХІ столітті публіка, що першого лютого прийшла на «Весну священну», поглядом «промацувала» перекриття монументальної будівлі Dorothy Chandler Pavilion і піджартовувала: «Сподіваємося, цього разу обійдеться без землетрусу».

Всі статті рубрики