Лірник із Уельса

Десять років тому англієць Мирон Постолан переїхав жити до села Жуків Бережанського району Тернопільщини, звідки родом його мати. Разом iз дружиною Оксаною «учорашнi англiйцi» займаються зеленим туризмом. Попри те, що пан Мирон народився в Уельсі й усе життя прожив у Великiй Британiї, він чудово володіє українською мовою. А ще — гарно грає на лірі та діатонічній бандурі. Каже, що ці інструменти — справжній скарб нашого народу і ми повинні усіляко їх популяризувати. Для прихильників цього стародавнього інструмента чоловік створив групу «Українська ліра» у соціальній мережі «Фейсбук». Таким чином хоче по крихтах звідусіль збирати інформацію про історію ліри та лірників, а також поділитися старими фото та своїми знаннями.

Вчився грати по... листах

У Мирона Постолана є ліра, яку подарував йому товариш Василь Вовчук з Англії. Час від часу він разом iз дружиною влаштовує домашні концерти. Інколи грають для своїх постояльців, особливо іноземців, які хочуть якнайбільше дізнатися про Україну. Опанував же цей інструмент пан Мирон, по суті, самотужки.

Ще коли жив у Англії, Мирон Постолан не мав ані книг для навчання гри на бандурі, ані нот. Тоді почав листуватися з бандуристом Віктором Мішаловим, який на той час жив у Австралії. «Я записував на касеті всі запитання, що мене цікавили, а Віктор, у свою чергу, записував відповідь і надсилав мені, — згадує Мирон Постолан. — Тепер інколи жартуємо, скільки тисяч миль подолала та касета... Я її, до речі, досі зберігаю. Саме завдяки захопленню грі на бандурі, я почав багато читати про історію кобзарства. Серед записів знайшов інформацію про лірників та про знищення їх в 30–х роках. Мене зацікавило, чому їх знищували, адже в Україні було більше лірників, аніж бандуристів. Це питання не давало мені спокою і не полишає й досі. Відтак я почав проводити власне дослідження. А в 1986 році мене запросили на Перший симпозіум української фольклорної музики й інструментів. Тут я познайомився з Валентином Морозом, який захистив дисертацію з історії української ліри. Потім я опрацював роботу Андрія Горняткевича, який писав лебійську (секретну) мову лірників».

Лірники, як сліпі мандрівні музиканти, були не тільки на Східній Україні, а й на Волині та Галичині. На Тернопільщині лірники об’єднувались у релігійно–національні товариства — братства, цехи, в яких існувала давня традиція обирати цехмайстрів та панотців, якi керували цими осередками та лірницькими школами, затверджували статут, за яким обов’язковим було знання професійної, так званої, лебійської мови. Як засвідчують документальні матеріали, з кінця XVI століття на всій території краю братства утворювали розгалужену мережу шпиталів, притулків для хворих, немічних та інвалідів. Ченці не тільки опікувалися незрячими, а й навчали їх доступним ремеслам, зокрема й музичному мистецтву. Тривалий час Почаївська лавра була центром, де збиралися мандрівні кобзарі та лірники з усієї України. На великі свята та празники сходи, що ведуть до Свято–Успенської церкви, перетворювались на амфітеатр–сцену.

Ліра отримає друге життя

У групі «Українська ліра», яку створив Мирон Постолан у соцмережі, — більше 120 учасників не лише з України, а й з усіх куточків світу. Вони обмінюються інформацією, складають список майстрів, які виготовляють ліри, а часом влаштовують справжні дискусії. «Плануємо створити Міжнародний фестиваль лірників, лірницькі табори, — дiлиться пан Мирон. — Готуємо виставку для молоді та дітей, присвячену цьому інструменту, та тих, хто опанував мистецтво гри на ній».

Коли до України приїжджають лірники, пан Мирон iз дружиною намагаються зустрітися з ними, щоб обмінятися цікавою інформацією та послухати гру на лірі. «Нещодавно з Німеччини до Львова приїжджав відомий майстер і лірник, колекціонер Курт Райхман, — розповідає чоловік. — Ми з ним зіграли кілька партій. Спілкуюся також iз польським лірником і ентузіастом Ремеком Мазур–Ганаєм, з Михайлом Тафійчуком iз Карпат.

Пан Мирон переконаний, що ліру чекає друге народження, вона невдовзі набуде такої ж популярності, як і раніше.

Людмила ВЕСЕЛЬСЬКА