За колючим дротом соцтабору

15 січня 1934 року датовано звіт консульства Німеччини в Києві за 1933 рік. Структура внутрішньополітичної частини звіту свідчить про те, що німецькі дипломати добре орієнтувалися в реаліях совєтизованої України: «1) Внутрішньополітичне становище: голод підтверджує позицію уряду і відчай у настроях населення. Безжалісність у місті й на селі. 2) Енергійна боротьба уряду за врожай і хлібопоставки. Паспортна система. 3) Українське питання: голод розширює «прірву» між Москвою та Україною. Направлення Постишева. Боротьба проти українства. Великорусизм — комуністичний шовінізм. 4) Національні меншини: небажане зміцнення українського фронту. Заходи до його послаблення. Пропагандистська обробка... 7) Церква: жодних нападок проти інституцій, але переслідування віруючих...» І нарешті 9) «Кінцеві замітки: незважаючи на всі труднощі, «ніякої безпосеред­ньої небезпеки для радянської держави.»

15 січня 1939 року, згідно з постановою Ради народних комісарів СССР «Про впровадження трудових книжок», для робітників та службовців усіх державних установ вводилися трудові книжки. Перед тим, ще 15 листопада 1932 р., було ухвалено постанову ЦВК та РНК СССР «Про звільнення за прогул без поважних причин». Ця постанова знайшла подальше підтвердження в постанові РНК, ЦК ВКП(б) та ВЦРПС (совєтські профспілки, які начебто мали б обстоювати інтереси трудящих. — Авт.) від 28 грудня 1938 р. Згодом ухвалювали й інші документи такого штибу: постанова РНК, ЦК ВКП(б) та ВЦРПС «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, покращення практики державного соціального страхування й боротьби зі зловживаннями у цій справі», постанова ЦК ВКП(б) та РНК «Про заходи охорони суспільних земель колгоспів від розбазарювання», указ Верховної Ради СССР «Про перехід на восьмигодинний (замість семигодинного. — Авт.) робочий день, на семиденний (тобто без вихідних. — Авт.) робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств та установ» тощо. Так дбала про робітників і селян ця псевдоробітничо–селянська держава. Мусимо пам’ятати про це тепер, коли одні обіцяють повернути країну народові, а інші провіщають покращення вже сьогодні.

17–19 січня 1941 року у Львові відбувся т.зв. «процес 59–ти». Підсудними були переважно студенти та старшокласники, яким інкримінували «зраду Батьківщини», бо совєти, що незадовго перед тим приєднали до СРСР західноукраїнські землі, дуже вже хотіли, аби місцеве населення любило окупантів. Тож більшість із 59 підсудних, у тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, а ті, кому «поталанило» — до 10 років таборів.

У березні 1941 р. «гуманна» Верховна Рада СССР «помилувала» 10 дівчат і 11 хлопців, замінивши розстріл на 25 або 15 років ув’язнення. І це лише один епізод совєтського порядкування на Західній Україні в ті часи, а були ж іще масові розстріли, депортації, нищення Церкви... А потім комуністи дивуються, чого це люди німців у 1941 р. хлібом–сіллю зустрічали, не згадуючи при цьому, що комуністичний Радянський Союз та нацистська Німеччина побраталися ще в 1939–му.

20 січня 1939 року нарком НКВС Лаврентій Берія за погодженням з Йосипом Сталіним розіслав на місця шифрований наказ такого змісту: «ЦК ВКП(б) доводить до відома, що застосування методу фізичного тиску, який викори­стовується НКВС, було дозволено з 1937 року на основі згоди центральних комітетів комуністичних партій (більшовиків) усіх республік». Коментарі, як кажуть, зайві.

21 січня 1978 року на Чернечій горі, поблизу могили Тараса Шевченка, розкидавши перед тим довкола саморобні листівки, в яких він звинувачував совєтську владу в нищенні української мови та культури, приниженні національної гідності українців, спалив себе на знак протесту колишній політв’язень Олекса Гірник із Калуша. А майже за десять років перед тим, 5 листопада 1968 р. — напередодні чергових роковин більшовицького перевороту, — також на знак протесту на Хрещатику в Києві здійснив самоспалення вчитель, теж колишній політв’язень Василь Макух. Перед тим такий самий подвиг здійснили чех Ян Палах (16 січня 1968 р.) та поляк Ян Сівець (8 вересня 1968 р.)... Сьогодні ж, через 35 років після героїчного вчинку Олекси Гірника, несамохіть замислюємося: чи за таку незалежну Україну, якою вона є зараз, спалив себе герой? Тож мусимо дбати, щоб не соромно було нам перед його світлою пам’яттю.

Далі буде.