Саша Єгорова: На «зіркову» хворобу перехворіла у 12

04.01.2013
Саша Єгорова: На «зіркову» хворобу перехворіла у 12

Саша Єгорова з 6 років хоче бути голлівудською акторкою. (з сайту novy.tv.)

Саші Єгоровій тільки–но виповнилося 15, але вже скоро буде два роки, як вона є ведучою програми для дітей «Kids’ Тайм» на «Новому каналі». Телекар’єра доньки телеведучої Сніжани Єгорової та режисера Семена Горова почалася після того, як вона стала «срібною» призеркою вокально–артистичного талант–шоу «Україна сльозам не вірить». Минулого літа впродовж місяця Саша навчалася в Інституті театру і кіно Лі Страсберга у Лос–Анджелесі. Цю можливість поїхати в одну з найпрестижніших кіношкіл у Голлівуді вона виграла, ставши фіналісткою шоу «Нового каналу».
У період новорічно–різдвяних свят iз юною телеведучою, яка навчається у дев’ятому класі однієї зі столичних гімназій, ми вирішили поговорити про дива, телебачення і те, наскільки батьки впливають на розвиток працелюбства і талантів своїх дітей.

Про Діда Мороза і «Попелюшку»

— Саша, ви вірите у дива? До якого віку замовляли подарунки Дідовi Морозу і Святому Миколаю?

— І зовсім маленькою, і зараз я вірю у Діда Мороза. Мені здається, навіть коли я стану 40–річною жінкою, буду вірити. Бо впевнена, як і Бог, і Дід Мороз, і Святий Миколай існують. Я давно знаю, що подарунки дарують батьки. Але знаю, що мама–тато виступають у ролі посередників, що через них міфічні персонажі виконують наші бажання. І в першу чергу — не матеріальні. Дід Мороз, Святий Миколай роблять так, щоб у сім’ї були гарні стосунки і всі були здорові. Взагалі найголовніше у житті — у щось вірити. Навіть якщо немає наукових фактів про існування того, в кого ти віриш.

Подарунки Дідовi Морозу замовляю і зараз. Мені перед Новим роком виповнилося 15 років, але я дитина — як мій молодший брат і моя 3–річна сестричка. Ми пишемо листи Діду Морозу (я допомагаю Андрійкові, який ходить у садочок, і зовсім маленькій Ариночці) і залишаємо печивко з молоком, щоб чарівник привіз нам подарунки. Усе це — складові святкового настрою. При цьому я почуваюся маленькою безтурботною дитиною, яка вірить у диво. Насправді так воно і є.

— У новорічну ніч телевізор дивитесь?

— У нас завжди є місце телевізору. На Новий рік він увімкнений, працює неголосно, як фон. Хоча мама не любить дивитися телевізор, бо багато років пропрацювала «у ньому» і її багато чого, що показують, починає бісити.

Мій тато зняв багато новорічних мюзиклів, зокрема «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Попелюшка», «Червона Шапочка». Мені здається, це найкращі мюзикли. Найбільше мені подобається «Попелюшка». Вперше її побачила, коли мені було п’ять чи шість років. До цього часу пам’ятаю всі кадри. Коли натрапляю на ці мюзикли в телеефірі — далі «кнопки» вже не перемикаються.

— Узагалі ви часто дивитесь телевізор?

— Часу, щоб, як кажуть, «втикати в коробку», лишається небагато: до третьої дня — школа, додому після додаткових занять повертаюся лише годині о сьомій вечора. Спочатку роблю домашні завдання. Потім сиджу «В Контакті», читаю книги. Перегляд телевізора зараз — на останньому місці. Раніше дивилася серіали, мене просто було знайти на дивані перед телевізором. Останнім часом життєві пріоритети помінялися. Я зрозуміла: якщо буду лише дивитися те, що роблять інші, сама нічого не досягну. Тепер лише інколи, вночі на TV1000 дивлюся голлівудські фільми англійською мовою з субтитрами. Це мені потрібно, бо хочу бути акторкою, і щоб вчити мову.

Не можна зупинятися, якщо тобі не дається щось iз першого разу

— Розуміння того, що треба більше часу приділяти навчанню, прийшло після участі у проекті «Україна сльозам не вірить»?

— Коли ти три місяці живеш у чотирьох стінах, тобі не дозволяють по телефону спілкуватися з батьками — такі умови участі у проекті — починаєш по–іншому сприймати життя. Ти сам маєш приймати рішення, самостійно спілкуватися з дорослішими, 20–25–річними, знаходити з ними спільну мову. Не можу сказати, що я розумнішою стала після проекту. Я стала досвідченішою.

Саме після проекту зрозуміла, що потрібно вчити англійську мову. Коли я отримала нагороду — можливість місяць навчатися у школі акторської майстерності у Лос–Анджелесі — переконалася, що мрії здійснюються. Але, щоб потрапити на навчання, потрібно було ще скласти тест з англійської. Я з 6 років мріяла стати голлівудською акторкою. Але іноземну мову особливо старанно до проекту не вчила. Мама багато грошей витратила на репетиторів, але Саша англійську не дуже знала. З першого разу, через два місяців після телепроекту, оскільки часу для підготовки було дуже мало, тест з англійської я не склала. Потім цілий рік старанно займалася, просила друзів, щоб вони зі мною говорили англійською, — і здала тест. Це була найбільша нагорода за працю.

Вважаю, все, що стається, — на краще. Не можна зупинятися, якщо тобі не дається щось iз першого разу. Ми вчимося ходити поступово, стаємо на ноги, падаємо, нам допомагають — і, врешті–решт, ми йдемо упевненою ходою.

— Вас мама підштовхнула до участі у проекті «Україна сльозам не вірить»?

— Поштовхом стали дії старшої сестри. Вона — тре­тьокурсниця театрального інституту та її уже колишній хлопець (випускник цього вишу) збиралися на кастинг. Я до них причепилася: можна і я піду?! Стася уточнила, що пробуватися запрошують тих, кому вже 19. Я наполягала. Сестра відповіла: «Ну, спробуй…» Я почала вчити монолог Джульєтти. Мамі не дозволяла допомагати мені готуватися. Я розумію, що вона бажає мені тільки добра, але репетирувати з нею не можу. Також почала вчити пісні — тоді мій вокал був нижче плінтуса. Але не здавалася. У результаті — мене на проект взяли, а Стасю — ні. Але я вважаю, що в неї ще все попереду.

— Тепер ви вже займаєтесь вокалом. Не пробували стати учасницею, наприклад, проекту «Голос. Діти»?

— Мене друзі часто запитують, чому я не ходжу на інші проекти. Вважаю, якщо людина постійно ходить по талант–шоу — вона вже стає нецікавою для інших. Коли ти досяг чогось, потрібно самоудосконалюватися.

— Наскільки важливим для вас є навчання у загальноосвітній школі?

— Мені здається, що це важливіше для моєї мами, аніж для мене. (Сміється). Взагалі я не відмінниця, але отримую нормальні для підлітка мого віку оцінки. Визнаю, що моя лінь народилася раніше за мене, але я рухаюся до своєї мети. Левову частку часу забирає навчання, але намагаюся вдосконалювати акторську майстерність, щоб не «профукати» свій шанс.

Перші гонорари і вклад батьків

— З березня 2011 року на «Новому каналі» виходить проект «Kids’ Тайм», ведучою якого ви є. Скільки часу витрачаєте на зйомки?

— Цю інформацію, за контрактом, я не можу розголошувати.

— Як ваші однокласники реагують на те, що ви телеведуча?

— Періодично кажуть: бачив тебе, класно. Знайомі з інших класів теж перепитують: що ти далі робитимеш? Зацікавленість щира. Бо підліток, який працює, — це оригінально.

Я сама бачила програму по телевізору лише раз, коли хворіла. Спочатку «Kids’ ...» ставили в ефір дуже рано — о п’ятій я не встаю. Тепер він іде о пів на другу дня — я у школі. Коли побачила себе — задоволення великого не отримала, бо знайшла купу помилок. Але вважаю, що критично дивитися на свою роботу — це риса усіх нормальних людей. Це допомагає удосконалюватися.

— Ваші підводки до мультфільмів і післямова після їх показу нетривалі. Скільки людей працює під час зйомок і скільки дублів кожного епізоду доводиться знімати?

— У мене невеликі підводки, але я щаслива, що у мене повірили і довірили вести програму. Починали з того, що записували по 10 дублів. Зараз записуємо по два. На зйомках задіяні кожного разу 5–6 людей.

— На що витрачаєте зароблений гонорар?

— За свої гроші купувала подарунки рідним, друзям і собі, зокрема, коли була у Лос–Анджелесі; два роки уже купую собі шкільну форму.

— Ви по–справжньому з кимось подружилися в американському Інституті театру і кіно Лі Страсберга?

— Щодня у нас було три уроки по дві години. Спочатку — акторська майстерність. Потім, після 30–хвилинного ланчу, ми працювали з камерою. Вчилися її не боятися: виконували етюди, а потім розбирали помилки. Третім був так званий «сценічний бій». Ми, знову ж перед камерою, відпрацьовували action–елементи — удари, борцівські прийоми, перекиди. У групі було близько 20 учнів. Більшість хлопців — американці, кілька людей з Росії і Болгарії. Разом не просто вчилися, а й відпочивали: ходили на пляжі, в кіно, на шопінг. А після іспиту влаштували вечірку. З кількома продовжуємо спілкуватися по скайпу.

— Для того щоб стати акторкою, ви займаєтесь у якійсь театральній студії?

— Ні. Але продовжую наполегливо вчити англійську і хочу на тривалий термін поїхати навчатися в Америку. Чи вийде, не знаю — я не екстрасенс. Акторські етюди, коли я прошу, мені показує старша сестра, яка закінчує інститут імені Карпенка–Карого і багато чого знає.

— Вам допомагає чи, навпаки, заважає ваше прізвище Єгорова?

— Колись (зараз цього не роблю) я читала коментарі про те, що участь і вихід у фінал проекту «Україна сльозам не вірить» — це заслуга не моя, а батьків, мовляв, вони заплатили гроші. Так, мама й тато для мене зробили багато чого: виростили мене, водили на англійську, вокал, танці, вкладають у мене знання і душу. Це їх заслуга, що я стала фіналісткою шоу, але не матеріальна. Те, що вони платили гроші, — це абсурд. Але батьки давали мені й дають потрібні поради; «строїли» мене, коли я почала хворіти на зіркову хворобу, — було таке у мої 12 років.

ДОСЬЄ «УМ»

Саша Єгорова, 15 років.

Учениця 9–го класу київської гімназії.

2010 р. — фіналістка шоу «Україна сльозам не вірить».

З березня 2011 р. — ведуча проекту «Kids’ Тайм» на «Новому каналі».

Батьки: телеведуча Сніжана Єгорова та режисер Семен Горов (Сергій Єгоров).

Росте у дружній багатодітній сім’ї Єгорової–Мухарського.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>