Неонiла Леонович в Ефiопiї. Фото з особистого архiву.
Стіни затишної київської квартири Неоніли Леонович прикрашають її власні твори — інсталяції. Цей вид декоративно–прикладного мистецтва зараз дуже поширений у багатьох країнах світу. Виставки інсталяцій українки влаштовували в багатьох американських містах — престижних коледжах і університетах. Та й сама вона лише кілька років як повернулася з–за океану. Також на стінах багато фотографій: тут краєвиди Африки, південноафриканський Кейптаун, міста Індії, величний німецький Рейн та інші чарівні куточки планети. Я довго вдивлявся у два фото: на одній Неоніла Леонович з автоматом Калашникова, на іншій — знаменитий мольфар — цілитель Михайло Нечай. Я був знайомий iз ним, вперше зустрівся під час зйомок документальної стрічки три роки тому. Жив він у глухому кутку в Карпатах. Нещодавно я дізнався зі ЗМІ, що його вбили...
— Побачили фото старого мольфара? Це фото я зробила під час останньої нашої зустрічі, — каже господиня. — А познайомилися ми, коли мені було лише чотирнадцять. Якось мама послала на полонину назбирати сон–трави. І випадково зустріла його там. Він теж збирав цілющі рослини. Привіталися. Потім Михась навчив мене народним прикметам: яка рослина від якої хвороби допомагає. Хоча він був старшим за мене, але розмовляв як із рівною. Тоді я ще не знала, що Нечай був не лише карпатським мольфаром–чаклуном, народним цілителем, а й провидцем доль людських. «Прийде час, і ця країна розпадеться, і ти станеш шукати кращу долю в чужих краях. Доля носитиме тебе по всіх усюдах, і бачитимеш ти смерті людські», — якось сказав мольфар мені. Я була тоді ще зовсім юна і нічого не зрозуміла. Та сталося у моєму житті все так, як він віщував.
Справді, доля пані Неоніли — це справжній пригодницький роман. А народилася вона в Косові, у сім’ї лікаря. Батько закінчив Ленінградську медичну військову академію, тож родина часто переїжджала і нарешті оселилася в Києві. Тут Неоніла закінчила річковий технікум, працювала в порту. Потім навчалася на філологічному факультеті університету в Душанбе. Та за фахом не працювала, бо мріяла подорожувати. Може, жартує, далися взнаки часті переїзди в дитинстві? Тож повернулася до Києва, закінчила курси екскурсоводів.
— І тут відвела душу — об’їздила весь Радянський Союз, — каже пані Неоніла. — Була з тургрупами в усіх республіках Середньої Азії, на Далекому Сході — Сахаліні, в Находці. Дуже сподобався Алтай, у мене там навіть з’явилася подруга — шаманка. Заробляла дуже добре. Мій чоловік працював електриком. Його дуже пригнічувало, що заробляв менше від мене. Та й у поїздках була часто: така робота. Не склалося сімейне життя. Розлучилися. А тут і Радянський Союз розвалився. Роботи не стало. Безробіття... А жити треба. Багато подруг мого дитинства, західнячок, поїхали шукати щастя до США. Мріяли знайти там достойну роботу, вдало вийти заміж. Зробили мені запрошення за візою нареченої. Є така у них. Приїхала, а кому там потрібні мої дипломи? Чужа країна, де заробляти на життя?
Неоніла пішла на безплатні курси англійської мови, при церкві. Вчилася шість місяців, правда, каже, знання там давали дуже поверхові. На життя заробляла випадковою роботою: мила посуд у ресторанах, працювала прибиральницею.
— Я зрозуміла: без хорошого знання мови в цій країні нічого не доб’юся. Тому взялася за фундаментальне вивчення англійської, — каже пані Неоніла.
— А як же із заміжжям у США?
— Один фермер зробив мені виклик і вислав гроші на квиток. Ось і ферма. Мене зустрів такий собі маленький господар із величезним мексиканським сомбреро на голові. Довго розглядав мене і відразу ж послав на город неподалік будинку. Мовляв, вирви там бурячок, моркву і приготуй щось попоїсти. Я чекала, звичайно, іншої зустрічі. Та й кавалера більш показного. Я зовні була нічого, та й вік мій жіночий ще не відцвів. Пішла на город, насмикала бурячок, моркву, приготувала борщик. Він з’їв. Бачу, задоволений. Потім до мене, мовляв, хочу сексу. Подивилася я на нього, зітхнула та й кажу: «Гуд бай, май лав!» Так і закінчилося моє американське заміжжя. Тож хай не думають наші дівчата, що їх у далеких краях чекає сімейний рай. Дай Боже, щоб комусь пощастило.
Мову вивчала в Бостонському коледжі, але розуміла, що емігрант, навіть iз гарним знанням англійської, добру роботу не знайде. Треба мати пристойну, сучасну спеціальність. Тож вступила до коледжу при Бостонському університеті на відділення молекулярної біології. Любила цю науку, плекала плани стати мікробіологом. Навчання, звичайно, платне. Щоб трохи на цьому зекономити, наймалася волонтером — вони не платили за перший семестр.
— Щоліта нас посилали як волонтерів до якоїсь із країн Азії, Африки чи Латинської Америки. Ось на цьому фото з «калашниковим» я в Африці, в Ефіопії, — продовжує моя співрозмовниця. — Щойно закінчилася громадянська війна, і від Ефіопії відокремилась Еритрея. Я працювала волонтером майже на кордоні з Еритреєю. І зараз, уже через двадцять років після громадянської війни, на тій і другій стороні багато банд. Вони нерідко полюють на білих, щоб узяти їх у заручники. Викуп потім вимагають солідний. Ми завжди були при зброї... Я працювала медсестрою. Робила перев’язки, уколи, доглядала за маленькими дітьми, жінками. Доводилося і горщики виносити. Після війни залишилося дуже багато мін. Люди втрачали кінцівки, були дуже безпорадними. Але бачила я і чарівні речі. Одного разу потрапила у селище Басута. Кожного американця чи європейця вражали самобутні басутські оселі. Вони не були схожі на великі споруди зулусів із лозини і трави чи глиняні жовті хатинки бічуанів, ані на ошатні котеджі бурів. У себе на Батьківщині я бачила щось подібне у селі Петриківка, де кожна хата розписана стилізованими квітами, міфічними тваринами, оригінальними орнаментами. У басутських домівках теж розмальовані всі стіни оригінальними орнаментами, казковими тваринами. Басутські господині часто оновлюють розписи, які ніколи не повторюються. Кожна домівка має своє творче обличчя.
Кілька разів волонтерські шляхи закидали пані Неонілу в Індію. Навіть знімалася там у боллівудському фільмі на індуську тематику.
— У мене була дуже красива золота коса, — пригадує. — А кінорежисеру якраз була потрібна для зйомок біла жінка із золотою косою...
Щоб заробити на навчання в коледжі, підробляла в ресторанах, працювала лаборантом у медичному коледжі, мила там пробірки, інше лабораторне приладдя. Писала звіти за результатами досліджень, перевіряла студентські роботи. Не залишалося вільної хвилини. І все ж у коледжі примудрялася брати участь у студентських фотовиставках, там уперше виставила й свої інсталяції.
— Як на мене, вони чудові. Візьмімо ось цю, «Аїду»...
— Я зробила її під враженням перебування в Ефіопії. Аїда — дочка єгипетського фараона, а сам він походив з Ефіопії. Інсталяцію створено за мотивами опери Верді.
А ось — інсталяція на японську тему, називається «Гейші у храмі Ікуцусіма». Її зроблено з дрібних шматочків мармуру, японського шовку, вишиваного золотою ниткою.
— У Японії шість місяців мешкала на острові Мікімото, — продовжує розповідати про свої подорожі пані Неоніла. — Разом із жінкам приморського селища вирощувала там перлини. Молоді жінки пірнають на глибину до 80 метрів, дістаючи справжні, природні перли. Їх ціна сягає тисяч доларів. Важка і небезпечна робота пірнальниць. На великих глибинах їм доводиться затримувати дихання до двох хвилин. Жінки старшого віку на березі вкладають у раковини дуже чисті піщинки, потім раковини опускають у море. З часом у них виростають перлини, бувають надзвичайно красиві. От і я брала участь у такій роботі.
Доля заносила її й до Китаю. Майже три роки працювала там менеджером в американській фірмі. Звідти потрапила у Тибет, де кілька місяців мешкала серед тибетських монахів, вчилася у них медитації.
— Перед тим у мене сталася важка депресія, я навіть думала звести рахунки з життям. Тибетські монахи вилікували мене. Я навчилася там терпінню, навчилася сприймати світ і любити його, — ділиться жінка. — Зрозуміла, що без цього життя нічого не варте. У моїх творах багато пішло від релігій і культур різних континентів. Ось цю інсталяцію я присвятила стародавньому Китаю. Вона називається «Євнухи, або Інтриги в Піднебесній». Інша має назву «Опіумні війни в Китаї». Вона виконана з перлин, червоних коралів, перламутру, крихітних пляшечок для опіуму, котрі я купила в китайських селах.
Після того як пані Неоніла отримала фах мікробіолога в коледжі Бостонського університету, відразу ж повернулася на Батьківщину. «Не можу жити без України», — каже жінка. Але тут працювати за фахом... не змогла.
— Зверталася до Міністерства освіти України, показувала диплом Бостонського університету. Говорила, що можу викладати згадані дисципліни у медичних училищах, школах. Досконало володію англійською. Навіть до рук диплом не брали. Казали: у нас він не діє і невідомо, де ви його взяли. Я просила зробити запит у Бостонський університет, готова була перескласти потрібні предмети. Нуль реакції.
— Чим же ви заробляєте на життя?
— Отримую мінімальну пенсію, роблю одноразові переклади з англійської, іноді вдається продати якусь інсталяцію... А ще створила неприбуткову громадську організацію — Академію третього віку. Сюди входять кілька десятків пенсіонерів: колишні кухарі, інженери, лікарі. Є навіть генерал. Разом проводимо екскурсії по Київській області, вивчаємо культурно–історичні пам’ятки. Я читаю лекції з мистецтвознавства, літератури. Остання була про Марину Цвєтаєву. Нещодавно до нас приїздила художниця з Петриківки — лекція була чудова. Ну і що, що ми пенсіонери. Життя продовжується, і його потрібно робити цікавим. Треба лише прагнути цього.
— Так, вона використовує пластику окремих об’єктів–деталей у загальній композиції. Інсталяція навіть ближче до скульптури, театральної декорації. У мистецтві інсталяції, крім тих матеріалів, котрі я називала, використовую ще кольорові шовкові стрічки. П’ятдесят п’ять кольорів і відтінків. З них роблю незвичайні квіти. Я створила свою, оригінальну техніку інсталяції.
— Скільки часу робите окрему інсталяцію, адже багато з них мають значні розміри?
— Два, а то й три місяці. Ось цю створювала чотири. Дуже скрупульозна робота. Інсталяцію назвала «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». А на цій зобразила історію українського козацтва. Тут широко використана порцеляна. На жаль, зараз важко купити гарні вироби з порцеляни. Наші колись уславлені порцелянові цехи стоять. Випускають примітивний посуд. Ось ці порцелянові козаки, співаючі дівчата–бандуристки, люльки куплені на базарах у старих людей.
— А які ваші останні твори?
— Серія робіт про українських гетьманів. Ось подивіться — гетьмани Полуботко, Мазепа, Кирило Розумовський...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
