«Здаватися не можна за жодних обставин!»

12.12.2012

Невідомо, як би склалася доля цуманського хлопця Богдана Чечотки, якби не юнацька безшабашність і один­єдиний вечір, який круто повернув долю. Може, він зробив би чудову спортивну кар’єру і його успіхами гордилися б не лише земляки, а й вся Україна. Відслуживши строкову службу у взводі спецпризначення, де був тренером із самбо, він мав захищати звання майстра спорту з дзюдо та самбо. В армії не залишився, хоч і пропонували хороші перспективи. Не захотів честь віддавати. Повернувся до рідної Цумані.

Намагаюся уявити Богдана у дев’ятнадцять. Міцний, спортивної статури, впевнений у собі веселун і душа компанії. Здається, немає нічого, що йому не по плечу. Життя прекрасне: довгождана зустріч із друзями, дискотеки, поїздки «на чужі села». Одна з них і поставила крапку на омріяному майбутньому...

 

«Відчував себе немовлям, яке вчиться повзати»

У машині, що злетіла в кювет, він був із другом і дівчиною, від якої, на жаль, ангел­охоронець відвернувся. Друг відбувся переломом, а Богдан опритомнів уже в реанімації. У нього було два переломи хребта і перспектива подальше життя провести в інвалідному візку.

— Я довго не знав, що вона загинула. Мені просто не казали, щоб не хвилювався, — згадує події більш як десятирічної давності чоловік, в очах якого назавжди поселився відбиток суму. — Операції мені не робили. І це, напевне, врятувало від нерухомості. А ще — моя шия самбіста. Бо перелом шийного відділу хребта — це практично завжди параліч. Мої накачані м’язи пом’якшили силу удару. Додому після лікарні мене занесли на простирадлах. А далі...

Далі було все: відчай, повна безнадія і непереборне бажання жити, але не овочем. Батько Богдана Василь Кузьмович і досі згадує той найтяжчий період, ледве стримуючи скупу чоловічу сльозу. Як то дивитися на свою дитину, яка кричить і просить: «Добийте мене!»? Пройти через таке навіть ворогові не побажаєш. Але син дуже хотів стати на ноги. І в цьо­му бажанні йому допоміг спорт. Якби не тренування — на ноги він уже не підвівся б. Воля до перемоги, жага здолати виклик долі виявилися сильнішими за песимістичні медичні прогнози. А ще неймовірний його оптимізм. Кілька місяців Богданові знадобилося, щоб проповзти на колінах кілька кроків.

— Мені дуже допоміг кум. Щодня знаходив час, щоб забігти до мене. Попід руки протягував шнурки й примушував повзти. Я відчував себе немовлям, яке щойно починає повзати, спинається на коліна, потім розгинається і стає на ноги. Тільки щоб на ноги стати, довелося ой як ще попрацювати! Інвалідним візком користувався недовго. Дали мені його, а він такий громіздкий, незручний. Вдома намагався не сидіти. Друзі брали із собою всюди. Сіли в машину — поїхали на дискотеку. І я танцював на візку! Потім тато зробив такі колодки, на які я спирався і потихеньку пересувався. Хлопці вночі із танців привезуть, а я тими колодками до хати добираюся... Згодом із двома палицями почав ходити. Вирішив на роботу влаштуватися. Працював водієм КамАЗу, дрова по селищу розвозив. А в 22 роки я одружився!

— І де ваша доля вас чекала?

— У Слов’янську. Один­єдиний раз путівку отримав. Більше нічого в держави не просив: ні візок, ні машину, розраховував і розраховую тільки на себе. Галя теж поправляла здоров’я в тому санаторії, у неї права рука нерухома. Поїхала за мною на Волинь. Покинула свій Маріуполь, і тепер кращого місця, як Цумань, для неї немає. У нас чудове селище для життя. Цього літа вперше поїхав до тещі на море. Дружина зізналася, що тепер нізащо в Маріуполі не жила б. Двоє діток маємо — Артемкові вже десять, Аліночці — п’ять.

— Справляється Галя з господаркою, дітьми?

— У нас чудова невістка, — приєднується до розмови тато Богдана. — Я всім кажу: примотайте свою здорову праву руку до тулуба й спробуйте все робити однією лівою. Отож бо. Наша Галя дітей уповивала, прала і прибирала. Хазяйка, яку ще пошукати.

— Готує теж чудово. Ніхто смачніше не приготує, як вона, — хвалить дружину і чоловік.

На хворих ногах біля верстата

Ми розмовляємо з Богданом Чечоткою в їхньому сімейному цеху з виробництва меблів, що неподалік Цумані. Чоловік показує свої скромні володіння, важко пересуваючись з допомогою ціпка. Тут йому допомагають батько та ще двоє найманих хлопців. Більше не можуть собі дозволити. Важко уявити, як Богдан із напівпаралізованими ногами стоїть біля верстата, виточуючи ту чи іншу заготовку.

— Ніг я фактично не відчуваю, але якось ходжу! А стояти можу, обіпершись об верстат. Аби тільки не нагинатися, бо це не під силу. А так, якщо заготовки під рукою, працюю на рівних. Інколи працюємо і до півночі, якщо якесь замовлення треба терміново виконати. Тато допомагає закупляти матеріали й працює з нами. Він усе життя мені допомагає. Без нього я б цю справу не закрутив.

Столярувати й виготовляти меблі з натурального дерева сім’ю Чечоток змусила біда. Одружившись, Богдан вирішив: має знайти справу, яка дозволить йому матеріально забезпечити сім’ю. Бо як вижити молодій сім’ї на дві інвалідні пенсії по 800 гривень? Батьки ж не вічні. І він почав столярувати в одній­єдиній кімнатці, де не було жодного верстата. Дев’ять років збирали копійку до копійки, вчилися. І ось нещодавно придбали частину приміщення, де й розмістили свій цех. Прикупили трохи техніки, нехай не нової, але справної. Деякі верстати самі змайстрували. Конкурентів на цьо­му ринку вистачає навіть в самій Цумані, бо деревообробкою тут займаються не одні вони. Колись тут працював потужний деревообробний комбінат, вироби якого славилися на весь Союз. Нині ця галузь — у руках приватників. Та Богдана конкуренція не лякає. Меблі з натурального дерева, зроблені в його цеху, є в Німеччині, Києві, інших містах. Ціни на них не кусаються, а зроблені за індивідуальним замовленням із дуба чи ясена ліжка, столи, кухні не порівняєш із штучними, зробленим із ДСП. Вони не лише довговічні, а й несуть в собі тепло людських рук, які над ними працювали.

— У Німеччину робив царське ліжко дубове. Із балдахіном, під старовину. Коли був там на змаганнях, господар дому спитав, чи можу зробити. Зробив. Всiлякі замовлення були. Київські «круті» замовили якось на яхту дубовий стіл довжиною 3,6 метра і шириною 1,20. «Чтоб друзьям півка било куда поставіть!». А ще був дивний випадок. Приходить дідок, звичайний пенсіонер, скромно одягнений. Просить більярдний стіл виготовити. Я його пошкодував, думаю, має чоловік захоплення, стало шкода старого. Ціну йому скинув. Поїхали той стіл встановлювати, а там: не будинок — палац! «Хаммер» крутий стоїть, собацюри здоровенні бігають! Оце так бідний пенсіонер!

«Хочу допомагати інвалідам, бо сам пройшов через це»

Не забуває за роботою Богдан і про спорт. Він — призер і чемпіон України з метання диска та списа (метають ці снаряди спортсмени­інваліди, сидячи на стільці). Вигравав чемпіонат області і з настiльного тенісу на візку. Брав участь у командних змаганнях за кордоном. Свої тренажери та штангу подарував місцевій школі, щоб дітлахи могли серйозно займатися спортом. Збирали гроші на татамі — теж не залишився осторонь. Є у молодого чоловіка ще одна мрія — він хоче вступити до Східноєвропейського університету в Луцьку. На реабілітологію. Бо хоче допомогати дітям­інвалідам зі свого селища. Таких у Цумані немало.

— Мені просто їх шкода. Бо сам пройшов через це. А як бути прикутим до інвалідного візка з самого дитинства? Їжджу на змагання, бачу, скільки там діток бере участь. А цуманських ніде немає. Вони теж могли б досягати успіхів у спорті, могли б жити повноцінним життям. Але з ними ніхто не займається і ніхто не опікується.

— Богдане, ви стільки встигаєте, що інколи навіть здорові люди не роблять того. Мають руки, ноги, а в житті — невдахи, пливуть за течією. Чому так?

— Бо вони — слабаки. Здаватися не можна ні за яких обставин. Це я точно знаю. У мене є для кого жити. Заради дітей і родини живу.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>