«Дірки» третього покоління

28.11.2012
«Дірки» третього покоління

У нелегальні шахтарі йдуть iз безвиході.

Ви помітили, як різко, ніби утнуло, з кола тем, обговорюваних чиновниками різного рівня, щезли саморобні донецькі шахти–копанки? Ніби ще недавно будь–який начальник, причетний до питань енергетики, вважав за необхідне поспівчувати нелегальним шахтарям зі смертельно небезпечних «дірок», мовляв, мусимо негайно вирішувати наболілу проблему. А регіональне керівництво демонструвало старанність у рейдах по місцях кустарного видобутку «чорного золота» (правда, про ті засекречені заходи копанкарі гарантовано дізнавалися заздалегідь). А нині — тиша та благодать.

 

Історія хвороби

То, може, легкодоступне вугіллячко нарешті закінчилось? Чи підземні камікадзе, усвідомивши мізерність та приреченість своєї долі, масово подалися на офіційні підприємства, де «біла» зарплатня, лікарняні листки та бенкети на День шахтаря за профспілкові гроші? На жаль, факти вказують, що реалізується інший варіант, набагато буденніший та небезпечний. Між іншим, небезпечний для всієї країни, не лише «всеукраїнської кочегарки».

Нещодавнє повідомлення Держкомстату: з початку поточного року українські шахти видали на–гора 64 млн. тонн вугілля, що на 5,3%, або у фактичному вираженні на 3,2 млн. тонн, більше, ніж минулоріч. Проте останнiми роками вітчизняний вуглепром поступово деградував, збільшуючи лише розміри спожитих державних дотацій, тож звідки такий несподіваний, борзий «драйв»? Адже в країні за всю добу незалежності не споруджено жодної великої копальні, шахтопрохідники (без яких неможливий запуск нових видобувних потужностей) страйкують через відсутність роботи та хронічне безгрошів’я, а нові очисні лави можна порахувати на пальцях. Ні, правий–таки був дерев’яний хлопчик Буратіно, кажучи, що «тут приховано якусь тайну». Розгадка, власне, поруч, за старою полотняною завіскою, проте, аби наважитись устромити туди свого довгого носа, треба мати чималого сучка в голові.

...Перші «дірки» з’явилися на Донбасі років 15 тому, за доби скандально відомої «реструктуризації» українського вуглепрому. Де–факто то був конвеєр знищення галузі, коли на копальнях, визнаних «неперспективними», поверхневий комплекс механізмів різали автогеном на брухт, стволи ж, що вели до промислових виробок, злегка, «для годиться», висаджували в повітря амоналом та пригортали навколишнім сміттям.

Проте місцеві шахтарі, що майже стовідсотково потрапили під скорочення, швидко змикитили, що попід їхніми ногами залишається чимало вугіллячка, яке, у принципі, можна дістати. А піднімати на–гора «чорне золото», незважаючи на труднощі, то був єдиний спосіб заробити на життя, якого їх свого часу навчила держава. І «першопрохідці» на власний страх та ризик знову полізли під землю.

Знаю про те не з чужих слів, бо від мого рідного дому до одної з таких копанок можна було дістатися у кімнатних капцях. Спорудив її мій старий «кореш» по нашому шахтарському селищу, використавши покинутий вентиляційний шурф, який він відшукав та розкопав у навколишньому ліску. Він навіть, після довгих умовлянь, влаштував мені екскурсію «туди», посадивши в сталеву баддю, приєднану канатом до великої, завбільшки з колодязну, корби. Перед тим суворо попередивши, аби беріг пальці подалі від краю цього імпровізованого «ліфту» — бо «як стукне об стінку, до кінця життя не матимеш, чим ложку тримати». Враження від тих підземних відвідин важко забути: попри солідне кріплення з дерев’яних колод (ліс же навкруги) — відчуття незахищеності та оточуючої звідусіль небезпеки, брудний «дощ» з імпровізованої стелі та ще й запах підземного газу метану (так мені, принаймні, тоді здалося). Працювати там, кілька годин поспіль довбаючи вугілля примітивним обушком, у шпарині заввишки з кухонний дзиґлик, я б особисто не погодився ані за які пряники. Але в мого друга вибору не було.

Первинні копанки (на Донбасі побутувала назва «дірки») експлуатували на таких собі кооперативних умовах: гурт копачів, спільними зусиллями діставшись до вугільного пласта, розподіляв час або підземні дільниці, де працюватимуть. Кожен сам відповідав за власну безпеку та продуктивність. Добовий видобуток старанного шахтаря становив кілька лантухів антрациту — вистачало для потреб власної оселі, ще й лишалось на продаж. Саме «діркам» мають дякувати шахтарські селища регіону, з їхнім традиційним опаленням на вугіллі, за пережиті зими 90–х років.

На відміну, скажімо, від золотошукачів Каліфорнії, копанкарі Донбасу не утворювали неформальних товариств та не намагалися укласти неписаного кодексу професійної поведінки — навіщо. Місць,­ де рештки вугільних пластів виходять на поверхню, вистачало на всіх, проблема була хіба що в наявності такої–сякої дороги та — в ідеалі — можливості приховано підключитися до електромережі. Саме роз’єднаність зіграла з копанкарями злий жарт, коли на їхній бізнес звернув увагу місцевий рекет.

Плата за «дах»

Мого шкільного друга похмурі «товстолобики» на джипі розшукали просто в лісі, біля його «дірки», дарма що шляхи рясно позаростали чагарником. У короткій розмові йшлося про «співпрацю» та процент від зисків за «кришування». З огляду на місце розмови, «кореш» на все погоджувався, але згодом вирішив схитрувати. То було погане рішення, бо після другої зустрічі з «партнерами» потрапив до лікарні на кілька місяців, а його копанку тим часом безнадійно залило водою.

Не всі власники «дірок» у спілкуванні з рекетирами відважувалися йти на принцип. За статистикою Незалежної профспілки гірників України, в момент розквіту дрібного копанкарства на Донбасі функціонувало понад 6 тисяч підпільних шахт. Дуже швидко там з’явилися наймані працівники, з якими розраховувалися «живою» готівкою: спочатку 50, потім 100, а подекуди й 200 гривень за зміну. Але в разі, не дай Боже, смертельної аварії, з таким бідолахою не церемонилися: перевдягнувши в чисте, викидали на автотрасу, імітуючи збиття машиною.

Прибутковість нового бізнесу зашкалювала всі звичні норми. Оперативники з підрозділу з боротьби з незаконним обігом наркотиків здивовано спостерігали, як «круті пацани» на Донбасі виводили гроші з продажу макової соломки, аби вкласти їх у копанки. На нелегальних шахтах з’являлася перша техніка: підйомники, перероблені з «жигулiвських» двигунів, компресори — і, відповідно, «стахановські» відбійні молотки, будувались естакади та «шибениці» для навантажування автовантажівок.

Як твердять обізнані люди, до привабливої годівниці швидко підтягнулися представники влади, міліцейські, прокурорські, місцеві депутати та голови. Копанкарям не було вже потреби ховатися по безлюдних виярках та лісосмугах. Важкі самоскиди серед білого дня ущент добивали благенькі місцеві шосейки, розсипаючи по коліях діамантовий антрацитовий пил.

Знайомий директор шахти зі Жданівки розповідав мені, як вирішив якось спробувати «по–хорошому» порозумітись із людьми, що так нахабно, серед білого дня крадуть вугілля на його гірничому відводі. Виїхав у степ (керуючись тiєю ж самою дороговказною смужкою з антрацитового штибу), дістався череди тимчасових споруд, нашвидкуруч зведених із непотребу над численними «дірками». З найближчої фанерної будки виглянув наглядач–охоронець, згодом з’явився на порозі, із бойовим «калашем» у руках.

— Поговоримо? — якомога миролюбніше запропонував директор, пригадавши, що посмішка завжди вважалася найкращою альтернативою зброї.

Копанкар також посміхнувся та... промовисто пересмикнув затвор автомата. На тому спілкування й завершилося.

На батьківщині Президента Віктора Януковича, в Єнакієвому, мешканці робочої слобідки повстали проти копанкарів, які в гонитві за вугіллям підкопувалися під їхні будинки, руйнуючи стіни. І що? Як твердять постраждалі, представники місцевої влади фактично стали на бік кримінальних підприємців, закривши очі на людську біду. У це неважко повірити, врахувавши факт, що нелегально видобуте паливо з копанок масово перепродували на державні шахти, які, у свою чергу, «давалі странє угля», але вже за зовсім іншими цінами, отримуючи щедру дотацію з держбюджету. За розрахунками авторитетного експерта галузі, лідера Незалежної профспілки гірників Михайла Волинця, обсяги тут вимірюються кількома мільйонами тонн вугілля на рік і, відповідно, кримінальними грошовими потоками у мільярди гривень.

Та, як виявилося, це поки не кульмінація історії.

Державне замовлення?

Останніми місяцями по всенькому Донбасові шаленими темпами оснащуються нові точки видобутку вугілля. Скільки їм, власне, ще перебувати в тіні закону, то питання відкрите, бо «губернатори» Донецької та Луганської областей несподівано синхронно заговорили про легалізацію кустарного підземного бізнесу. Мовляв, якщо не вдалося його придушити, то варто очолити. Передбачається, що вимоги для міні–копалень будуть спрощені, адже зрозуміло: традиційні стандарти техніки безпеки, соціального захисту працівників, екології — власникам не потягнути. Фактично йдеться, кажуть незалежні експерти галузі, про узаконення шахт–«мишоловок», з яких починався Донецький вугільний бесейн десь позаминулого сторіччя.

Та новітні копанкарі не витрачають часу на чекання легалізації. Видобувні підприємства, що споруджуються нині, можуть похвалитися пристойним рівнем механізації, автономним енергозабезпеченням, інколи відреставрованими врубмашинами, а то й очисними комбайнами. Все частіше ласі до дармового вугіллячка «діловари» не розмінюються на спору­дження підземних виробок, а потужними ескаваторами знімають багатометровий шар ґрунту і, діставшись до вугільного пласта, вивозять легку здобич вантажівками. Безліч таких відпрацьованих та покинутих напризволяще кар’єрів «прикрашають» Шахтарський, Амвросієвський райони, навіть заповідну територію ландшафтного парку «Донецький кряж».

Звідки така нахабність? «Ну згадайте хоча б, — ведуть знавці ситуації, — що Україна перебуває в стані газової війни з Росією. Намагаючись «збити» ціну на блакитне паливо, сановники з Кабміну та профільного міністерства проголошують курс на пріоритетне використання вітчизняного енергоносія, вугілля». Важко сказати, чи дають віри цим демонстративним заявам у Москві, адже офіційний український вуглепром резервів для різкого підвищення продуктивності не має. Тут і стають у пригоді «позапланові» тонни палива, видобуті на копанках, з порушенням усіх норм безпеки, рабською працею найманих робітників.

Серед фахівців–вуглярів Донбасу iснує думка, що в нинішньо­му злеті нелегального видобування має інтерес фінансово–промислова імперія президентської «Сім’ї», яка активно розвиває своє вугільне крило. До розподілу найласіших державних шахт «Донбаський розрахунково–фінансовий центр» запізнився, проте встиг вихопити з–понад десяток центрально–збагачувальних фабрик. Щоб ЦЗФ приносили зиски, їх треба живити вугіллям. За будь–яких умов (а хто, власне, насмілиться спитати про законність тих умов?). От і регіональні політики поважливо, «з понятієм» стулили писок. Угамувалися «професійні» громадські діячі, що багато років поспіль заробляють на життя рахунком так званої поміркованої опозиційністі.

Далі буде...

Так чи інак, а «хвости» вугільних покладів, що виходять на поверхню, колись на Донбасі вичерпаються. Що залишить по собі доба копанкарства? Романтичні легенди, в дусі американського «золотого Клондайку» майбутнім поколінням точно не світять. Чого їм вистачатиме, так це «місячних» пейзажів на місці піратських кар’єрів, проблем із забрудненням ґрунтових вод та руйнуванням споруд у зоні штучних підземних порожнин, а також остаточно сплюндрованих доріг, пересохлих криниць,­ змілілих річок.

Власне, якщо спробувати вкласти сенс копанкарства в одну фразу, то це буде: «Красти у власних нащадків». Та хіба сьогодні таке відбувається лише на Донбасі?

Володимир ВОЛОВНЕНКО