«Не можу жити без доньки...»

22.11.2012
«Не можу жити без доньки...»

На могилі Юлі Корецької завжди багато квітів. Фото з сайту kp.ua.

Міський суд Вознесенська, що на Миколаївщині, оголосив вирок 53–річній Антоніні Корецькій, яка влітку цього року хлюпнула кислотою в обличчя лікарю–терапевту Оксані Левченко. Згідно з ним, жінка відбуватиме два з половиною року тюремного ув’язнення. У такий страшний спосіб Антоніна Корецька помстилася за смерть 19–річної доньки, яка сім років тому померла в лікарні від пневмонії. Саме був вихідний день, і ніхто з лікарів не схотів відірватися від особистого життя заради її порятунку. Забути цю страшну втрату жінка не змогла, як і довести чесним шляхом провину лікаря в тому, що трапилось. От і зважилася на самосуд. У результаті нападу 40–річна лікар Оксана Левченко позбулася одного ока повністю, а зір на другому медикам вдалося відновити лише частково. У зв’язку з тим, що після трагедії лікарка втратила працездатність, суд додатково зобов’язав Антоніну Корецьку заплатити постраждалій 12 тисяч гривень матеріального відшкодування та ще 80 тисяч гривень моральної шкоди.

 

«У в’язниці мені буде легше...»

Лише через сім років після трагічної загибелі доньки від швидкоплинної пневмонії її мати зважилася на жахливий самосуд над лікарем. До цього жінка довго оббивала пороги правоохоронних органів та інших відомств, домагаючись справедливого покарання медику, якого звинувачувала в смерті Юлі. Кримінальну справу то порушували, то закривали, і зрештою терпець згорьованої матері урвався. У той фатальний день баночка з соляною кислотою переважила здоровий глузд й усі інші аргументи. Вистеживши, коли лікарка Оксана Левченко буде йти з дому на роботу, жінка підбігла до неї й вихлюпнула кислоту просто їй в очі: «Це тобі за мою дочку!». Лікарка нестямно закричала від болю: одяг на ній став миттєво плавитися під дією кислоти, а праве око повністю витекло. За якийсь час її відвезуть у відділення реанімації рідної лікарні. Відтоді Оксана Левченко — постійний пацієнт Одеського інституту очних хвороб імені Філатова. Фахівці цього закладу кажуть, що жінці доведеться перенести ще не одну операцію на очах.

У своєму останньому слові на суді Антоніна Корецька сказала, що її життя фактично закінчилося з останнім подихом дочки. Після цієї втрати вона так і не змогла оговтатися. «Я не можу жити з цим болем, — сказала жінка. — Я сама вибрала собі таку долю. У в’язниці мені буде легше, ніж у цьо­му житті, де кожен день я проводила на кладовищі, біля могили дочки. Я заприсягнулася, що за її смерть будуть покарані ті, хто злочинно упустив час. Донька померла в ніч з суботи на неділю, і ніхто з лікарів не поспішив їй на допомогу, мотивуючи тим, що, мовляв, вихідний день».

Після виступу прокурора слово було надано і постраждалій Оксані Левченко. Жінка сказала, що втратити зір — це найстрашніша травма, яку можна завдати людині. Тепер вона позбулася можливості працювати за фахом. А на її утриманні перебуває малолітня дочка, і допомоги чекати нізвідки: з чоловіком вона давно розлучилася, а мізерної пенсії її матері вистачає тільки на оплату комунальних витрат та на хліб із водою. «Я вважаю, що за злочин Корецька повинна понести максимальне покарання», — сказала потерпіла.

Проте суд урахував щире каяття обвинуваченої, а також той факт, що після злочину Антоніна Корецька сама прийшла в міліцію і добровільно зізналася у скоєному. Крім того, жінка є інвалідом третьої групи — й неї цілий «букет» хронічних захворювань. У підсумку замість восьми років позбавлення волі (а це максимальний термін за 121–ю статтею частиною першою Кримінального кодексу України) суд призначив досить м’яке покарання — два з половиною роки позбавлення волі...

Юля мріяла стати слідчим

У квартирі, де проживає сім’я Корецьких, з фотографій дочки, яка так рано пішла з життя, зібраний справжній меморіал пам’яті. Дивлячись у серйозні очі красуні–блондинки, неможливо повірити в її смерть. Ось вона, новонароджена, на руках батьків у рожевому «конверті» на порозі пологового будинку. На іншій фотографії — робить свої перші кроки і щасливо посміхається. Так швидко пролетів час, що й не помітили, як дочка стала дорослою. Дівчина «з глибинки» без проблем вступила до престижного столичного вишу — Академії внутрішніх справ. Щоб туди вступити, окрім відмінних результатів на іспитах, дівчина ще й пройшла медкомісію і продемонструвала чудове здоров’я.

«Юля жила в студентському гуртожитку вже другий рік, — розповідає батько загиблої дівчини Сергій Корецький, — А 9 травня 2005 подзвонила матері і поскаржилася на сильний кашель і високу температуру. Сказала, що медпункт у гуртожитку закритий через свята і вона не знає, що робити. Мати вирішила, що їй краще повернутися додому в Вознесенськ. Адже ми не могли одразу оцінити всю критичність ситуації! Якби знали тоді, чим все скінчиться, звичайно ж, порадили б одразу викликати «швидку»!

Натомість Юля сіла в поїзд і вже ввечері наступного дня була вдома, у Вознесенську. Стан її не покращувався. Тому батьки викликали «швидку допомогу». Медики, що приїхали за викликом, зробили укол і порадили вранці звернутися до дільничного лікаря. Та відправила на рентген, за результами якого діагностувала пневмонію, але нічого загрозливого в стані дівчини не помітила. Тож виписала антибіотики, а через п’ять днів порадила знову показатися фахівцю. Та вже через два дні стан дівчини погіршився і її відвезли в лікарню. Було це в п’ятницю, коли лікарі вже розходилися по домівках. Юлі одразу ж зробили повторний рентген легенів, але лікар навіть не глянула на нього, мовляв, дочекаємося понеділка. Хоча за два дні площа ураження легенів збільшилася на 50 відсотків — хвороба мала стрімкий розвиток.

У суботу стан дівчини ще більше погіршився. Батьки почали піднімати на ноги лікарів, вимагати заввідділеням і лікаря, який вів пацієнтку. Медперсонал відповідав, що у них вихідний, а всі призначення вони виконують. Коли дівчина вже почала задихатися і синіти, приїхала Оксана Левченко та викликали реаніматолога. Було ухвалено рішення транспортувати хвору до Миколаєва. Там дівчина й померла. Після того лікар–реаніматолог ще й дорікнув батькам: «Куди ж ви дивилися? Чому нічого не зробили, щоб врятувати доньку?». Такі закиди важким каменем лягли на серце матері. І стали причиною її безсонних ночей та подальшої спроби домогтися справедливості.

Лікар оглядати пацієнта у вихідні дні не буде!

Головний лікар Вознесенської районної лікарні Микола Гоменюк згоден з тим, що кваліфікація лікарів у районних стаціонарах — низька. У вихідні дні ніхто не вийде на роботу, навіть якщо в цьо­му буде необхідність для хворого. «Я ж не можу вимагати від простого лікаря, щоб вона в суботу та неділю працювала, — говорить Микола Гоменюк. — Адже їй за це ніхто не заплатить. Лікар — така ж людина, як і всі. У неї є своє особисте життя, свої проблеми. А Юлія Корецька просто дуже пізно звернулася по допомогу до медиків. Запальний процес був сильно запущений, ось і «згоріла» за лічені дні».

...За два дні до того фатального дня, коли Антоніна Корецька візьме до рук банку з кислотою, жінка приходила в кабінет лікаря, яка лікувала її дочку. Вона хотіла почути слова каяття та підтримки. Чекала, що Оксана Левченко хоча б попросить пробачення за трагедію, що сталася. Але та була непохитна: «Моєї провини в смерті Юлі немає!». Саме це й стало останньою краплею для вбитої горем матері. Зважившись на самосуд, вона розуміла, що руйнує і своє життя теж. Але для неї це вже не мало значення.

Ця історія сколихнула не лише провінційний Вознесенськ. На форумах, у своїх обговореннях трагедії, що сталася в родині Корецьких, люди з різних міст України сходяться на думці про те, що повна безкарність лікарів iнколи обходиться нам дуже дорого. І доти, доки на законодавчому рівні не буде внесено зміни, які дозволять адекватно контролювати роботу лікарів, загроза людського самосуду буде залишатися єдиним аргументом, який спонукатиме медиків добросовісно виконувати свої обов’язки...