Торбинка з квасолею

22.11.2012
Торбинка з квасолею

Вони пережили Голодомор — родина Галини Гончаренко (сидить перша справа) у повоєнні роки.

Хата 87–річної Галини Гончаренко стоїть біля вікового лісу. До нього від її обійстя — рукою подати. Природа тут просто казкова — поруч великий яр і широка левада, усіяна травами, неподалік — великий ставок. Цей куток, огорнутий цілющим повітрям та тишиною, у Макіївці Смілянського району Черкаської області називають Дібровою. Усе своє життя Галина Костянтинівна прожила в рідному селі. Вона одна із старожилів Макіївки, котрі ще можуть розповісти про Голодомор. У ту страшну пору їй виповнилося сім років, а пережите жінка добре пам’ятає досі.

 

«Жінко, гріх таке робити!»

...Дуня саме поралася у дворі, коли на поріг вибігла старша донька Марія й страшно закричала: «Мамо, Мишко не дихає!». Дуня миттю вскочила в хату. Біля лежанки, де лежав її найменший син Мишко, у розпачі скупчилися всі дев’ятеро дітей. Вони мовчки стояли і сумно дивилися на матір.

Дуня схопила малого сина на руки й зрозуміла, що він мертвий. Вона пригорнула дитину до серця й заголосила. Старші діти тулилися до неї й гірко плакали, а менші, котрі ще не розуміли того, що сталося, хапали її за спідницю й просили: «Мамо, їсти!».

Серце жінки розривалося від безвиході, їй здавалося, що вона божеволіє з горя. Дуня поклала мертву дитину на лежанку, а сама повільно, наче тінь, побрела з хати. Вже на вулиці вона відчинила двері льоху й зайшла туди. Зробила кілька кроків униз і почала битися головою об стіну. Їй не хотілося жити, вона прагнула покінчити з собою.

«Жінко добра, гріх таке робити!» — раптом почула голос у дверях погреба. Дуня підвела голову й побачила старого чоловіка. «Вийди з льоху!» — наказав він. «Той чоловік просив милостиню. Він і врятував мою маму від самогубства у 1933 році», — розповідає «УМ» Галина Костянтинівна.

Вона пригадує, як батько прийшов додому з сільради й сказав, що йому, як і всім односельцям, наказали здати в державу все зерно, яке в них було. Вже надвечір батько завантажив на віз мішки із житом та поїхав на залізничну станцію в Сердюківку. Розмірковував так: однак прийдуть, усе перевернуть і знайдуть та заберуть.

Галина Костянтинівна пояснює, на перший погляд, рішення батька було незрозумілим, адже він залишав сім’ю, в якій росли 10 дітей, без зернини. Але, повернувшись додому, батько вночі втік iз села. Разом із сестрою та її чоловіком вони поїхали в Ясинувату на Донбас і там влаштувалися на роботу. А гроші, які одержував, батько почав присилати дружині та дітям.

«Мама брали старшу сестру Марусю й ішли з неї в сусіднє село Ташлик на пошту, де одержували грошовий переказ від батька. На ті кошти вони купували продукти», — веде далі Галина Костянтинівна. Саме зароблені батьком гроші допомогли їм вижити в голодні часи. З усіх дітей тоді помер тільки найменшенький Мишко. І хоча всі вони теж голодували і так само, як інші односельці, їли листя, цвіт акації та липи, ловили у ставу рибу, все ж завдяки батькові зуміли вижити.

Вона добре пам’ятає, як їм, малим дітям, мати постійно наказувала не заходити в чужі двори, не слухати, коли їх заманюють дорослі, обіцяючи дати хліба, бо траплялися страшні випадки, коли божевільні від голоду люди вбивали малих. Та й сама мати ледь не стала такою ж жертвою. Обіцянками продати харчів їй задурив голову чоловік із сусіднього села. «Мати думали купити продуктів i нагодувати нас, голодних. Тому й пішли до нього в хату. А вже там, побачивши кров на долу, зрозуміли, куди потрапили», — пояснює Галина Костянтинівна. Не тямлячи себе від жаху, мати вискочила з тієї хати й побігла скільки було духу геть.

«Улітку 1933–го почало дозрівати жито, і ми рвали на городі колоски жита, сідали на призьбі й їли по зернинці», — витирає сльози Галина Костянтинівна.

«Дівчинку загнуздали, як коняку, й погнали вулицею»

Таких макіївчан, як Галина Гончаренко, котрі пережили Голодомор, нині практично не залишилося серед живих у цьому селі. Але нові покоління мешканців мають змогу дізнатися про ті страшні роки завдяки спогадам своїх односельців, котрі записав директор Макіївської школи Валентин Хижняк, історик за фахом, великий патріот своєї малої батьківщини і депутат Черкаської облради.

Як розповідала Валентину Михайловичу його односельчанка Ярина Степанівна Похил, 1913 року народження, бригада сільських активістів несамовито лютувала, забираючи в односельців курей, кролів, картоплю, посівне насіння. За чотири місяці сім’я Ярини пережила близько двадцяти обшуків. У їхній хаті навіть зірвали підлогу та забрали звідти дошки. А з батька один з активістів здер старий піджак і одягнув на себе.

«На початку 1933 року, обійшовши голе подвір’я і не знайшовши нічого, сільські активісти понагиджували в діжки, що стояли в коморі та погребі», — свідчить у своїх спогадах й Михайло Васильович Хижняк, у родині якого було десять осіб. Під час обшуку мати дала йому, 15–річному підлітку, торбинку з квасолею, аби непомітно вийшов із хати й заховав. Але один з активістів гнався за ним аж до сусіднього села Самгородка, тож хлопчик змушений був розтрусити ту квасолю у болоті.

Від голоду люди просто божеволіли. У своїх спогадах Іван Гнатович Власенко, 1917 року народження, розповідав про те, як iз хутора між їхнім селом і сусіднім Самгородком, на якому було дві хати, у Макіївку прибилася знесилена 12–річна дівчинка. Голодна дитина шукала їжу й зайшла в хату Трохима Бондаренка та почала їсти борщ. Розлючений господар застав дитину і бив її до втрати свідомості, а потім укинув у підвал. Вранці разом iз дружиною витягнув дівчинку, загнуздав, як коняку, й погнав вулицею, а потім повісив на вербі. За вбивство вони не відповідали.

«На Стеблинівці в сім’ї Дмитра та Наталки Стеблин був 12–річний син. Голодний, він зірвав зелену ще грушку–дичку в Дмитра Руденка, за що той його і вбив. Перед батьками Руденко не відповідав, бо ж вони були вже мертві», — пригадував Іван Власенко.

За його свідченнями, хліба у Макіївці люди не бачили з грудня 1932–го до жнив 1933 року. Вже у травні 1933 року, коли все навколо зазеленіло, макіївчани рвали та їли корені рогози, калачики, цвіт акації та липи, варили юшку із зелених листочків буряків, щавлю, кропиви, щириці та лободи. Частина односельчан, iдеться у спогадах Івана Власенка, врятувалися від голодної смерті завдяки тому, що їли котів, собак, ховрашків, горобців та ворон. Люди рубали м’ясо дохлих коней і варили його. Ті, хто працював у колгоспі, одержували за роботу по 150 грамів борошна, з якого варили затеруху.

«Забудь назавжди, що ти українець»

Іван Власенко розповідав, що в ті страшні роки «жалісливих людей було мало». Його рідні батьки вигнали з дому, бо був зайвим ротом, а їсти не було чого. За спогадами цього чоловіка, людей у Макіївці вмирало стільки, що ніхто й обліку не вів. Померлих везли на підводі, несли в ряднах. Бували випадки, що дітей везли ще живими.

«На це сільська рада не зважала, їм аби швидше поховати пухлих, щоб не видно було гріха. Так, Іван Яковуша відвіз і вкинув у яму ще живих Марфину Беребеню та Настю Власенко. Поки поїхав за іншими, люди їх витягли, — розповідав директору Макіївської школи Іван Власенко. — А Горпину Махиню, дуже гарну дівчину 15 років, як не просилася, не пожалів, закидав».

Через багато років після голоду Іван Власенко порахував, скільки ж людей померло на його вулиці Стеблинівці. З’ясувалося, що голодною смертю згинуло більше ста осіб, з них 42 жителі на прізвище Стеблина, 15 — Власенків, 11 — Бойків, 10 — Григоренків. У родинах Митрофана Бойка, Грицька Власенка, Олекси Стеблини, Дмитра Стеблини вимерли всі до одного. В сім’ях Василя Григоренка, Івана Омельченка, Порфирія Стеблини, Терентія Стеблини вимерли всі діти.

У записах, зібраних Валентином Хижняком, вражають і спогади Івана Івановича Будорагіна, якому в голод iшов 10–й рік і який від народження був Степаном Родіоновичем Зайвим. «Весною 1933 року люди виснажилися до краю. І сам я ледь ходив. Худющим був таким, що мені не можна було дати й шести років. Продуктів не було вже ніяких. Їв «китички» з ліщини, бруньки та мох із дерев, корені рогози. Ходив по селу та жебракував. Але в той час мало хто подавав», — йдеться у його розповідях.

Батько хлопця помер на початку 1933–го, а мати в другій половині того ж року. Окрім нього, у родині сиротами залишилося два брати — Іван та Андрій — і сестра Оляна.

Старший брат Іван iще до Голодомору зумів виїхати з села в Москву і влаштувався там працювати на завод. До Москви Іван вивіз і малого Степана. Та тільки поселити його у гуртожитку, де мешкав, не мав змоги. Тож він залишив брата біля дитячого будинку без будь–яких документів. «Забудь назавжди, що ти українець Степан Зайвий. Де народився — не пам’ятаєш. Скажи, що жив скрізь, і на Україні також. Але краще менше говори. Інакше не виживеш»,— сказав на прощання, обняв і гірко розплакався. Так Степан потрапив до московського дитячого будинку, де його назвали Іваном Будорагіним.

А Костянтин Похил, 1917 року народження, розповідав Валентину Хижняку, як його батьки заховали на городі трохи картоплі. Вранці по ту картоплю прийшов голова сільської ради. Та смілива мати відстояла її за допомогою сокири, сказавши, що їй втрачати нічого... Аби врятувати свого чоловіка, який помирав від голоду у грудні 1932 року, ця жінка поїхала до Москви, продала там свої сережки й хрестик, купивши на ті гроші пуд борошна. Та коли повернулася в Макіївку, її чоловік уже загинув...

У спогадах Костянтина Похила є розповідь про те, як у 1958 році від колгоспу він був на заготівлі лісу у Вологодській області і одна з тамтешніх жінок пригостила його пиріжками, загорнувши їх у газету, на краю якої було написано п’ять прізвищ жителів його рідної Макіївки, розкуркулених і висланих у 30–х роках. Жінка показала й табір, де вони жили. Розповіла й про балку, порослу високою травою. Костянтин Похил побував у тій балці і вжахнувся: під травою хрускотіли людські кістки, були серед тих загиблих і його односельці...

 

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

За свідченнями очевидців та враховуючи архівні звіти, директор макіївської школи Валентин Хижняк дійшов висновку, що в його рідному селі в 1932—1933 роках від голоду померли 800—850 чоловік. Це близько 30% усього населення Макіївки.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>