Важко бути напівбогом

21.11.2012
Важко бути напівбогом

Борис Стругацький без брата написав тільки два романи...

Цього року, високосного і похмурого, який несподівано, але цілком реально забрав уже чимало дорогих життів, не обійшлося також без фантастики. Людина–міф, на якій тримався цілий корпус вірувань радянської літератури, письменник, сценарист і перекладач Борис Стругацький, який разом iз братом Аркадієм був класиком наукової і соціальної фантастики, пішов у засвіти на 80–му році життя.

Він помер від банального запалення легенів у Петербурзі, і це не вкладається в систему вічнозелених і позачасових кодів і знаків, якими були сповнені утопічні саги цього класика радянської літератури. Здавалося, «Пікнік на узбіччі» буде тривати нескінченно довго, «Сталкер» матиме не один десяток інтерпретацій, а «Равлик на схилі» і «Жук у мурашнику» назавжди залишаться актуальними символами радянської фронди.

Адже справді, для тоталітарної системи в СРСР романи братів Стругацьких були цілком деструктивними текстами. Влада стежила за тими, хто робив атомну бомбу, і не могла встежити за тими, хто спричинився до вибуху в головах читачів. Зрештою, це було неважко, адже лише гуманітарна інтелігенція мо­гла розрізняти «відтінки сірого», розуміючи, що брати–фантасти не дуже люблять радянську людину, якщо у культовому «Понеділку, що починається в суботу» зауважують про свого героя, мовляв, «був він цинік і був він дурник». Натомість технічна інтелігенція, будучи більш важливою для режиму як конструктори майбутнього, беззастережно мліла від такої фронди, оскільки особливим художнім смаком не вирізнялася, та й не повинна була вирізнятися. Рiч у тiм, що у 1960–х роках, коли брати Стругацькі, почавши писати у 50–х, трохи відійшли від офіціозної тематики, існувала певна ейфорія від розвитку науки і техніки, яка породжувала соціальний оптимізм. Згодом, щоправда, романи братів Стругацьких з їхніми алюзіями, метафорами і напівнатяками стали, по суті, заповідниками фрондерства, і хоч було це вже не літературне, а суто соціальне явище, але антиутопії військового перекладача Аркадія і мирного астронома Бориса породили дивовижний літературний гібрид памфлету–антиутопії, надійно сховавши читацьку дулю рідній владі у фантастичні бганки своїх кафкіанських сюжетів.

Без сумніву, романи Аркадія і Бориса Стругацьких ставили слизькі філософські питання, моделювали критичні ситуації, пророкували революції, тривожили і бентежили громадянську совість читача — і це була вершина радянської літератури в її найсучаснішому форматі часів відлиги–застою. Утім від 1950–х аж до 1970–х, захопившись спочатку вірою в «правильний комунізм», чи пак «соціалізм з людським обличчям», а згодом просто сповідуючи найкращі принципи соціалістичного реалізму, брати–фантасти все ж таки мінялися, мали «рожеві» («Спроба втечі»), «блакитні» («Град приречений») і «сірі» («Важко бути богом») періоди творчості, а згодом взагалі змушені були жити за інших, менш номенклатурних часів. І мали зрозуміти з часом, що їхня творчість — цей чудовий гібрид інженерної думки і утопічної фантазії — не має нічого спільного, власне, з російською літературою. Навіть iз сучасною — все одно не має. Це релікт суто радянської епохи, яку вони загубили, шукаючи до останнього, але не в рідному жанровому болоті, до якого не допускали чужих. І це не дивно, адже що сповідує сьогоднішня фантастика? Насамперед вона подекуди відмовляється навіть від жанрової самоназви. «Той, хто не вміє писати справжню фантастику, працює в жанрі фентезі», — зазначали свого часу з цього приводу брати Стругацькі, маючи на увазі чи не «Гіперборейську чуму» Михайла Успенського та Андрія Лазарчука. Воно й не дивно, адже, по–перше, цілковита самодостатність стилю фентезі унеможливлює творчий поступ щодо історичних першоджерел. Цей стиль давно вже не дружить з науковою системою пізнання, яку заповідав калузький класик жанру Костянтин Ціолковський. З цього приводу також згадується Якоб Бьоме, котрий дивився у небо, але замість Богородиці бачив загадкові промені. Утім саме такі «мислячі атоми» були предтечами радянської фантастики, і в десятках романів — від «Туманності Андромеди» Івана Єфремова до «Країни багряних хмар» Стругацьких — вчувається їхня естетика.

Що ж до вищезгаданої «російської літератури», то, канонічно беручи у випадку з її яскравими представниками братами Стругацькими, вона стала радянською, тобто загальнолюдською, але аж ніяк не індивідуалістичною, як за часів великих російських класиків. Тому не дивно, що в романах братів–фантастів пізнього часу вже не було ані позитивних, ані негативних героїв — принаймні з авторського голосу це було важко зрозуміти — всі вони описані з позиції стороннього спостерігача, якому щоразу важко прийняти правила поведінки не радянського, не дисидентського, а більш–менш демократично–ліберального часу.

Книжки Стругацьких виходили мільйонними накладами, за ними ставили театральні вистави і знімали кінофільми. Тому не дивно, що саме ці автори, як ніхто інший, були популярні не лише в колах рядових любителів фантастики. Ба, навіть не дуже рядових, які, ледь оговтавшись сьогодні від втрати, все ще міркують, як–от письменник Олександр Геніс (так само «переполовинений» смертю свого творчого по­братима Петра Вайля): «Я знаю напам’ять кожен рядок, який написали брати Стругацькі, просто через те, що читаю їх, скільки себе пригадую. Але перед вічністю постане не улюблений всіма «Понеділок починається в суботу», не актуальна «Важко бути богом», не азартні книжки «Опівдня», а найзагадковіша книга в їхньому каноні: — «Равлик на схилі»». Так само чимало утопістів–реформаторів з першого ешелону влади в Росії вважають їх безперечними авторитетами. Так само, до речі, сумнозвісний утопіст Єгор Гайдар вважав місіонерський роман «Важко бути богом» братів Стругацьких за модель ліберальної імперії, і свого часу навіть одружився з Марією, дочкою одного з його авторів, Аркадія Стругацького. І вже зовсім не дивно, що на смерть Бориса Стругацького насамперед відгукнулися перші особи з російської влади, які виховувалися на творах братів–фантастів. «Борис Стругацький — абсолютно знакова фігура для російської культури», — заявив міністр культури РФ Володимир Мединський. «Пішов iз життя Борис Натанович Стругацький. Великий письменник і мислитель. Непоправна втрата для нашої та світової літератури», — написав у своєму акаунті в Твіттері голова уряду РФ Дмитро Медведєв. «Останній класик великої радянської літератури, він вплинув на формування кількох поколінь у країні», — зазначив редактор офіційної «Літературної газети» письменник Юрій Поляков.

Якось так завжди вважалося, що брати Стругацькі — це був один автор. Ну наче як колись Ільф і Петров і як донедавна Вайль і Геніс. Після смерті брата, продовжуючи, за його словами, «пиляти товсту колоду літератури дворучною пилкою, але без напарника», Борис Стругацький написав під псевдонімом лише два романи. Важко бути богом, але напівбогом, мабуть, ще важче.