Територія «Жуків»

Ідея створити театр у селищі Жуковського (по–народному просто «Жуки») і через п’ять років здається божевільною: по один бік тут закінчується типовий харківський житловий масив, а з іншого — починається чистісіньке поле, обрамлене на далекому горизонті кількома самотніми тополями. Але театральний народ, спраглий до чесних постановок, регулярно заповнює усі сорок шість місць­ невеликого камерного залу, де господарі нерідко змушені виставляти і ряд приставних стільців. Ольга та Дмитро Тернові — режисер і продюсер «Театру на Жуках» (а за сумісництвом — ще й актори) — кажуть, що в реалізації найфантастичніших ідей їм допомагає неймовірний збіг обставин.

«Щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де неможливо збрехати»

О.Т.: — Починалося ж усе просто. Наша донька Настя напросилася вчитися до приватної гімназії «Очаг», розташованої в цій місцевості. Тут я й розгледіла оце приміщення, що мало тоді жалюгідний вигляд. Раз прийшла сюди, вдруге, і поступово в уяві почав вимальовуватися театральний зал. Діма знайшов абсолютно божевільних, з моєї точки зору, людей, які вклали сюди гроші, — адже витратити кошти на маленький, нікому не відомий, некомерційний і без якихось особливих перспектив розвитку театр, немає жодного бізнесового сенсу.

Д.Т.: — Спочатку всі крутили пальцем біля скроні: мовляв, ніякий глядач сюди не поїде. Але у нас перед очима був приклад московського «Театру на Південному Заході» та пітерського «Дім на Троїцькому полі», які створювалися на околицях мегаполісів, починали працювати переважно з непрофесійними акторами, але користувалися неймовірною популярністю. Ми так і міркували собі: було б на що подивитися — тоді і глядач буде.

О.Т.: — За всі роки практично не було жодного спектаклю, який би пройшов без аншлагу. Зал на 40 глядачів, але, як правило, їх набирається до півсотні. Мабуть, щось особливе є в атмосфері невеличкого приміщення, де все — на відстані витягнутої руки, де актору неможливо збрехати, і вистава буквально затягує в себе глядача.

— У вас у репертуарі дуже різнопланові вистави: є і класика, і сучасні п’єси, і навіть ті, що, здавалося б, нереально поставити на театральній сцені, як то «Між двох стільців» Євгена Клюєва. Чим обумовлений такий різнобарвний вибір?

О.Т.: — Вистави поки що я жодного разу не вибирала, скоріш — вони мене. Приходять самі — потоком образів, коли раптово починаєш бачити окремі сцени, графічні рішення, костюми...

— І тоді все йде як по маслу?

О.Т.: — Ой ні. Взяти хоча б We care a lot за п’єсою Діми «Блазні», яку ми вирішили поставити спеціально для фестивалю «Французька весна». Це писалося, перекладалося на французьку і ставилося одночасно всього за півтора місяця. Частина акторів грала без знання французької, заучувати роль багатьом було надзвичайно складно. Через брак часу працювали на якомусь надриві і просто з шаленим ентузіазмом... А потім була частина друга: ми зробили цю виставу російською мовою, показали її на фестивалі «Південні маски» і отримали свою першу нагороду — «Срібну маску».

— Пам’ятаю, з таким самим авралом ви готували виставу для кримського фестивалю «Живи». Тоді вам вдалося усього лише за кілька днів поставити спектакль iз групою волонтерів з різних країн.

О.Т.: — Сценарій про життя безхатченків написав Діма. У нас було два перекладачі, так і порозумілися, хоча дуже скоро всі мене розуміли вже без слів.

Д.Т.: — У нас буквально на очах народжувався справжній інтернаціонал. Уяви собі: молоді люди з Польщі, Німеччини, Японії, Швеції, України, які до того ніколи не були на сцені і вперше у житті один одного побачили, за п’ять днів стали згуртованою командою. Коли в Криму прощалися, стояв такий плач, що просто жах!

«Театральне вікно до Європи»

— Завдяки «Театру на Жуках» Харків побачив роботи двох польських театрів — «Крик» і «Брама». Вам вдалося організувати не лише їхні виступи, а й провести за їх участі майстер–класи в харківському та київському мистецьких вузах.

О.Т.: — Коли ми їхали на фестиваль до Миколаєва, компетентні люди порадили не пропустити поляків, мовляв, «Крик» — це класно. Спершу потрапили на їхній майстер–клас, отримали дуже сильні враження. А от наші спектаклі, на жаль, стояли в програмі в один і той самий час. Ми не встигали до них навіть на останні 10 хвилин. Коли польські колеги дізналися про це, то сказали: «Жодних проблем — зіграємо ще раз». Після цього познайомилися.

Д.Т.: — А потім одна з наших актрис, Ольга Король, запропонувала показати нашу виставу «Дванадцята ніч» Шекспіра у Чехії на руїнах старовинного замку Хартенберг. Тоді й з’явилася ідея провести міні–фестиваль, запросивши знайомих театралів з інших країн, у тому числі «Крик». До нас також приєдналися французи. Ось так народився однойменний з чеським палацом фестиваль. Три країни, три абсолютно різні школи. Ми жили одним табором і цілими днями по черзі проводили тренінги. Усім настільки сподобалося, що вирішили не закривати проект. Зрештою, провели вже три фестивалі. Цього року на «Хартенберг» приїздили театри з семи країн.

— Дмитре, ти якось обмовився, що у вас ще є якийсь міжнародний літературний проект...

Д.Т.: — При театрі виникло літературне об’єднання, і ми навіть почали видавати альманах «ЖУК — Жива українська культура» та створювати телевізійний проект «Поетичне місто». А нещодавно до нас завітав Сергій Гончар iз Владивостока, лідер подібного місцевого творчого об’єднання поетів та художників під назвою «Риба», і запропонував «дружити домами». Як результат — найближчим часом світ побачить наш спільний альманах. Ми жартуємо, що, мабуть, називатися він буде «Риба–Жук». Насправді, сподіваємося, що все це — тільки початок. Ідей дуже багато, театральних, літературних, різних...