Український інтернаціонал

30.10.2012
Український інтернаціонал

Режисер Дар’я Онищенко (крайня ліворуч), український продюсер фільму — Анна Паленчук. Фото з сайту molodist.com.

«Істальгія» — перший український фільм за останні роки у програмі «Молодості», при перегляді якого не довелося червоніти й ніяковіти. Хоча доскіпливі кінокритики й пройшлися по ньому (мовляв, сценарій «провисає», молоді актори грають так собі, українська озвучка викликає зауваження), але все ж дебютна робота Дар’ї Онищенко видається перспективною. По–перше, цій дівчині вдалося заручитися солідною фінансовою підтримкою (Баварського фонду кіно і телебачення та Державного агентства України з питань кіно, загальний бю­джет — понад 700 тис. євро), а також запросити знаних у своїх країнах акторів (Карла Марковіча з Австрії, Ніну Ніжерадзе з України, Вука Костіча із Сербії та Івана Добронравова з Росії) — перші двоє з яких і зробили, власне, це кіно. Крім того, нарешті український режисер звернувся у повному метрі до такої болючої теми, як імміграція, хоча би зі своїм суб’єктивним баченням. Про смак життя за кордоном Дар’я знає із власного досвіду: ось уже сьомий рік, як Німеччина стала її другим домом, тут вона вчилася, створила сім’ю, народила дитину, і зізнається, як не крути, але ця країна все ж змінила її.

 

«Київ — блакитний із жовтим, а Мюнхен — білий і сірий»

— Життя у Німеччині дійсно змінює людину. Так, я завжди була пунктуальною, але зараз ще більше звертаю на це увагу. Також стала організованішою, оскільки як людина творча я досить хаотична.

— У героїв вашого фільму свій шлях до Німеччини. А що вас туди привело?

— Я приїхала в Мюнхен вчитися в Мюнхенській академії телебачення і кіно, мені багато людей радили туди вступати, зокрема мама, яка ще в часи НДР працювала там перекладачем. І ще такий нюанс: Баварія — єдина з німецьких земель, де не вимагали здавати тест iз німецької граматики на здобуття творчої професії. А то я би його ніколи не здала, граматика у мене досі шкутильгає. Ну і вся система освіти в Німеччині безкоштовна. Там з першого курсу спонукають працювати з акторами, дають в руки камеру, крім того, там є всі засоби — нові камери, освітлювальні прибори, студія монтажу, студія озвучення. Плюс — з усього світу приїж­джають відомі кінематографісти й дають майстер–класи.

— Як у вас відбувається робота над фільмами: ви знаєте точно, що зніматимете, чи все ж вам притаманні «муки творчості»?

— Я пишу великі сценарії з багатьма персонажами і згодом доводиться коротити тексти і структурувати. Остання короткометражка, над якою я працювала з Анною Паленчук, продюсером «Істальгії», — «Собаки міста Українка», була соціальною драмою, про хлопчика, сина шахтарів. Вона отримала на позаминулій «Молодості» диплом за кращу режисуру в українському конкурсі.

—  Тут можна було би запитати, чому така симпатична дівчина, романтик, наскільки я розумію, вирішила вдатися до важких тем?

— Це артхаузні фільми, які знімають для того, щоб глядач задумався. Дійсно, я людина романтична, тому в «Істальгії» є три історії кохання. Як на мене, картина вийшла меланхолійна. Тобто соціальна тема там — тло, а на першому плані — історія кохання. Насправді є багато фільмів на тему еміграції.

— В Україні?

— Загалом у світовому, європейському кіно. Але мене турбувало, що в них Східна Європа показана у сірих тонах. Тому коли ми розробляли візуальний концепт нашого фільму, то вибрали наступні кольори для наших міст: Бєлград — помаранчеві й коричнюваті відтінки, Київ — блакитний із жовтим, а Мюнхен — білий і сірий. Я хотіла показати, що наші країни наповнені кольорами, контрастами, а мюнхенська естетика — кольорами поліклініки, де все чисто й стерильно.

— Ви сказали, що цим фільмом хотіли показати, чому молодь хоче залишатися на Батьківщині. Як на мене, це не надто правдоподібна теза.

— Я знаю, що є багато молоді, яка хоче виїхати в Європу. Але водночас є талановита молодь, яка отримує освіту там, щоб працювати тут. І мені здається, що це важливо — щоб у нас з’являлися професіонали. От другим режисером у картині працювала Маша Халпахчі (донька генерального директора фестивалю «Молодість». — Ред.), моя чудова подруга ще зі школи, яка багато знімає, вона володіє кількома мовами. Я також хочу працювати в Україні. Крім того, хотілося показати, що не все так солодко там. Хоча це не моя історія — я почуваюся в Німеччині, як удома, у мене там чудова німецька сім’я.

«Німецькі продюсери думають про Мілу Куніс»

— І коли ви плануєте повернутися?

— Я часто сюди приїжджаю. От наступний проект збираюся знімати тут. Це також буде копродукція — Німеччина, Україна, Арабські Емірати. Майже половина історії відбувається на Західній Україні, у містечку Рогатин, звідки наша Роксолана. Це буде проекція на історичний образ, хоча деякі риси головної героїні — української дівчини, яка потрапляє в рабство в Арабських Еміратах, — я взяла від Роксолани, оскільки з дитинства вона мені подобалася як сильна жінка, яка багато досягла в житті. Принцеса Роксолана досить популярна в арабському світі, оскільки, скажімо так, була однією з перших феміністок у суворому мусульманському суспільстві. Зараз проект знаходиться на стадії розробки, гадаю, зйомки почнуться не раніше 2014 року. Фільм буде англійською мовою, озвучений українською для нашого прокату. Німецькі продюсери думають про Мілу Куніс у головній ролі, хоча заманити її в другий повнометражний фільм досить складно, я не надто на це розраховую.

— Яким чином вам удається знаходити гроші?

— (Сміється). Щоби знайти гроші на кіно, треба знайти спочатку хороших продюсерів. Мені у цьому сенсі пощастило: участь у проекті київської компанії «435 ФІЛМС» — це Анна Паленчук і Марія Говоруха — дозволила нам отримати українське державне фінансування. Також у Німеччині та Сербії були хороші продюсери.

— Серед вашої інтернаціональної команди акторів пара № 1 — Руслана і Владан. Ніна Ніжерадзе і Карл Марковіч чудово зіграли. Навіть хотілося їх у окрему історію виокремити. Як ви підбирали їх?

— Власне, вони у нас основні герої, і з них починається історія. Варто зауважити, що Ніна грала чужою мовою, абсолютно її не знаючи, повправлятися в німецькій їй довелося спеціально для цього фільму. Але саме через незнання мови ця роль вийшла такою правдоподібною.

Коли тільки розроблявся сценарій, я шукала в Німеччині актора з югославською історією. Та, як виявилося, Карл Марковіч не має жодного стосунку до екс–Югославії і сербською не володіє. Наш сценарій йому відразу сподобався — і він погодився, отож нам пощастило, бо згода Марковіча дозволила нам отримати німецьку частину фінансування. А Ніну Ніжерадзе знайшли українські продюсери.

— Ви ще можете похвалитися сербським актором, який грав у фільмі Кустуріци «Життя — це чудо».

— Вук Костіч — сербська молода зірка, з ним неможливо пройтися по вулиці чи сісти в кафе, тому що відразу з’являються закохані прихильниці. Водночас з ним було най­складніше працювати, це, так би мовити, випадок талановитого актора, який себе любить. І ще для нього було проблемою, що режисер — жінка, блондинка і з України. Але Вук добре зіграв свою роль, я задоволена.

— Наприкінці фільму звучить пісня «Бумбокса» «Квіти у волоссі», заради якої варто було зняти емігрантський фільм. Чи часом вона не стала поштовхом до створення «Істальгії»?

— Я люблю музику «Бумбокса», їхня пісня «Вахтерам» була у моєму короткометражному фільмі. Тому логічно, що їхній репертуар звучить і у цій картині.

 

ДО СЛОВА

Анна Паленчук,
український продюсер фільму «Істальгія»:

— Ми починали цей проект три роки тому. Два роки тому в рамках Boat Meeting на «Молодості» у нас відбулася зустріч із Катериною Копиловою, яка була серед експертів цієї програми, і вона нам повідомила, що Держкіно реформуватиме систему підтримки вітчизняних кінопроектів. Так ми подалися на конкурс і пройшли перший пітчинг.

— Які були складності у рамках тристороннього фінансування?

— Важко було стикувати наше законодавство. Слава Богу, є Європейська конвенція про спільне кінематографічне виробництво, але це не допомогло в деяких моментах. Наприклад, Європейська конвенція регулює безмитний перетин кордону відзнятого матеріалу, а у нас навіть знати цього не хотіли!

— Значні дискусії у публіки викликали українські діалоги у фільмі. По–перше, важко повірити, що хлопці в Гідропарку говорять і лаються українською. По–друге, були проблеми з ліпсингом.

— Українському глядачу складно сприймати кіно українською мовою — деяким здається, що це надто літературно, деяким — що несправжньо. Ми створювали український продукт і хочемо привчити українського глядача до українського кінематографа.

— Це була умова держфінансування чи ваша особиста ініціатива?

— І вимога держфінансування теж.

— У титрах значиться, що ви дякуєте Денису Ржавському. Якою була його лепта в проект?

— Він очолює «Українську Кіно–Асоціацію», це об’єднання кінокомпаній в Україні, і ми туди входимо. Денис допомагав нам, як і багато інших людей, порадами.

— Коли фільм дійде до глядачів?

— Ми зверталися до українських телеканалів, але вони не зацікавилися «Істальгією». А прокат в Україні планується після Нового року, зараз ми у процесі перемовин.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Дар’я Онищенко

Народилася 1983 року в Києві. Здобула ступінь бакалавра з міжнародної аналітики в Київському Національному університеті ім. Шевченка. Була акторкою театру «Чорний квадрат», працювала журналістом. У 2005—2011 навчалася в Мюнхенській академії телебачення і кіно. Одружена, має 4–річну доньку Лару.