Йдеться про «Сучасність» — інтелектуально–мистецький майданчик української думки, легендарна історія якого почалася в 1961 році на Заході, а продовжилася в 1992–му в уже незалежній Україні. «Ма­терикова» біо­графія часопису доволі сумна: останнє п’ятиріччя через брак коштів він не виходив зовсім, а відродившись у квітні нинішнього року, тепер знову став на межі зникнення. Принаймні зникнення як інтелектуальної марки. Під редакторством поета Тараса Федюка побачили світ чотири числа якісної «Сучасності», він здав до друку десятий, жовтневий, номер, забрав редакційний портфель і вирішив: «З цим співзасновником працювати не буду».

«Можете бути впевнені: ви не відчуєте себе викладачем, змушеним переглядати зошити бездарних учнів iз поганим почерком. Це — справжнє кіно!» Переглянувши студентську програму конкурсу, змушена визнати, що з цією анотацією оргкомітету до номінації не лише можна, а й потрібно сперечатися. Відверто «бездарних учнів» із понад двадцяти учасників, звісно ж, не було — зрештою, авторитет «Молодості» зобов’язує. Але й «середнячків», яким не зайві були б поради досвідченіших колег, вистачало.

Філософ Мераб Мамардашвілі називав колективну пам’ять «в’язким, злиплим тягарем світу», що тяжко піддається науковій корекції (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Інші сучасні дослідники, західні, пишуть: «Розуміння історії в суспільстві належить до явищ, які важко аналізувати як такі» (Європа та її болісні минувшини. — К.: Ніка–Центр, 2009). Коли проблема пам’яті є актуальною для Заходу, то для України — і поготів. Гоголь і Шевченко сформували таку потужну мітологію вітчизняної минувшини, а сімдесят років окупаційної радянської ідеології остаточно зневірили українців у «чесності» історії, що в масовій свідомості атрофувалася сама здатність до інструментально–наукового мислення.