Звичайні діти, просто інші

19.10.2012
Звичайні діти, просто інші

Як правило, малюки–аутисти не бажають іти на контакт. Фото з сайту evreimir.com.

Короткометражну стрічку про дітей–аутистів представили позавчора у столичному кінотеатрі «Київ» випускниці Києво–Могилянської академії Леся Іванова і Людмила Кушнір. 17–хвилинний фільм «Інші діти» розповідає про реалії життя сімей, де є малюки, хворі на аутизм.

Ця маловідома в сучасному суспільстві хвороба проявляється в перші роки життя дитини. Найперші її ознаки — це небажання малюка йти на контакт. Ззовні аутисти, як правило, нічим не відрізняються від здорових дітей, головна відмінність — їхня поведінка. Вони ніби живуть у своєму світі: вiдлюдькуватi й не потребують спілкування з іншими. Зациклюються на одноманітних рухах, звуках, не реагують на інших людей, дивлячись ніби наскрізь. Часто такі діти мають вади мови, або й узагалі не говорять. На будь–які спроби активізувати таку дитину, вийти з нею на контакт вона впадає в істерику, або взагалі ніяк не реагує. Якщо з такою дитиною не займатися, вона стає розумово відсталою.

За рік роботи над фільмом «Інші діти» стали для студенток не лише їхньою випускною роботою, а й важливою частиною їхнього життя. «У нашій країні аутизм «існує, не існуючи». Ми записали близько шести годин відео, здебільшого інтерв’ю: з батьками дітей–аутистів, лікарями, ученими, педагогами. І чим більше історій ми дізнавалися, чим більше думок слухали, тим більше розуміли, що ситуація критична. Але водночас зрозуміли й інше: допомогти цим дітям можна, головне почати це робити вчасно — і лікарям, і батькам», — каже одна з авторок фільму Леся Іванова.

Виявляється, офіційно аутизму в Україні немає. Відповідно, й жодних проектів боротьби з хворобою та підтримки таких сімей, медичних закладів, куди б могли звернутися батьки. Останні, по суті, лишаються зі свою проблемою один на один.

Головні герої фільму — сім’я Панічевських. Їхньому середньому сину Тимуру 5 років. До шести місяців, розповідає мама Євгенія, хлопчик розвивався абсолютно нормально, а коли вона почала помічати дивну поведінку сина (постійні істерики, відчуження від рідних, небажання йти на контакт), лікарі списували все на «зуби лізуть» та неправильне виховання. Справжній діагноз сина Євгенія дізналася від психіатра. У жоден дитячий садок малюка брати не хотіли. Для скількох сімей такий діагноз став трагедією? Адже тільки станом на 2010 рік в Україні зареєстровано 1838 дітей–аутистів.

Водночас лікарі переконані, що аутизм — не вирок, таких дітей можна пристосувати до життя в суспільстві, якщо виявити хворобу на ранніх етапах і постійно займатися з дитиною. «У нас немає ліків, які б впливали на причини розвитку аутизму, але є немедикаментозні методи впливу, які називаються «поведінковою терапією», — розповідає головний позаштатний спеціаліст МОЗ iз дитячої психіатрії Ігор Марценківський. За його словами, з дитиною щонайменше протягом 4–5 годин щодня мають займатися фахівці — психологи, логопеди, дефектологи та ігротерапевти. Це має бути комплексна терапія, в якій братимуть участь лікарі, вчителі та батьки. Але розробляти такі програми надто дорого, тому для держави значно простіше помістити таку дитину в інтернат, ніж лікувати її.

Присутній на презентації фільму уповноважений Президента з прав дитини Юрій Павленко переконував, що у Верховній Раді знають про цю проблему i вже зробили перші кроки до її вирішення. Зокрема, 30 серпня МОЗ затвердило своїм наказом програму реформи забезпечення психічного здоров’я дитини в Україні. Можливо, щось тепер зміниться і в родинах, де ростуть діти–аутисти.

Наталія ГУБА