«Подвиг святителя Луки — одна з найяскравіших історій ХХ століття. Це безумовний приклад подвижництва для мільйонів... Звісно, така доля потрібна для втілення на екрані... Я не згоден з тим, що варто чекати другого Тарковського, аби з’явився фільм про святителя Луку...» Виголошуючи цю думку на минулорічному фестивалі «Золотий Витязь», режисер Микола Бурляєв наче у воду дивився. Про уродженця України Валентина Феліксовича Войно–Ясенецького його нащадкам з кіноекрана треба було розповісти вже давно. І вже наступного року компанія «Патріот фільм» обіцяє запросити на презентацію картини «Святитель–хірург».

Цьогорічну Букерівську премію отримала британка Хіларі Мантел за роман «Внесіть тіла» (Bring up the Bodies), — оголосили позавчора увечері на церемонії у «Гілдхоллі» в Лондоні. Це продовження її відомого роману «Вовча зала» (Wolf Hall), який також отримав «Букера» 2009 року. Обидва твори є першою і другою частинами запланованої трилогії, у якій розповідається про політичні інтриги і життя Томаса Кромвеля, радника короля Генріха VIII, та падіння і криваву страту 1536 року другої дружини короля Анни Болейн. Уже відома назва завершального роману трилогії — «Дзеркало і світло» (The Mirror and the Light), у якому авторка продовжить історію життя Кромвеля аж до його страти 1540 року.

Учора в мистецькому житті Дніпропетровська, а точніше — історичного поселення Лоцманська Кам’янка, що на околиці нинішнього обласного центру, відбулася вікопомна подія. У місцевому Будинку культури згадували фільм Данила Сахненка — чоловiка, який на теренах сучасної України заснував перше кіноательє. Стрічка називається «Запорізька Січ», а її зйомки розпочали у 1911 році саме у Лоц–Кам’янці. Консультантом режисера Сахненка з історичних питань став Дмитро Яворницький, а учасниками масових сцен були місцеві мешканці.

Новий роман Євгенії Кононенко «Російський сюжет» є текстом взірцево постмодерністським — у тому сенсі, в якому еталоном постмодернізму є «Ім’я рози» Умберто Еко. Він увесь побудований на часом відкритій, часом прихованій грі в алюзії і цитати. Навіть назви його розділів — «Дядько чесний без догани», «Село, де нудьгував Євгеній», «Усі простолюду казки», «Нудна, безрадісна пора» — є ніяк не маркованими цитатами з класичного українського перекладу Максима Рильського ще більш класичного роману у віршах Олександра Пушкіна. І вже самі імена героїв (Євген, Володимир, Тетяна, Ольга), чиї долі в провінційній українській Кобівці на тлі фантасмагоричної кризи початку 1990–х поєднуються в неоковирний любовний чотирикутник, змушують обізнаного читача очікувати на криваву розв’язку і непомильно вказують на майбутню жертву...

Сонетна форма у літературі, здається, пережила усі можливі варіації та «розмноження» з часів Петрарки, потім Шекспіра і до другої половини ХХ століття, коли за «забавки» із канонічною формою взялись представники російської літератури. Натомість експерименти із даною поетичною формою впевнено продовжують українські письменники. Один із них, член Спілки письменників і позаштатний автор «УМ» Віктор Мельник, навіть потрапив до Книги рекордів України за нову варіацію у сонетному жанрі.