Нині в Івано–Франківську (колись — Станіславові) між їхніми іменами, викарбуваними на чорному граніті, дистанція, вочевидь, менша, ніж була за зустрічей віч–на–віч. Від монументального Івана Франка, встановленого на постаменті в середмісті названого на його честь обласного центру Прикарпаття, до скромної надгробної плити Юзефи Дзвонковської в меморіальному сквері за будівлею облмуздрамтеатру — якихось 200 метрів. Мінімальна, як за масштабами вічності, відстань. І навряд чи в реальному житті вони почувалися ближче. Ейфорійний сплеск почуттів 27–річного Івана до красуні–полячки, рівної міфічній Афродіті, — й безапеляційна письмова відмова її матері Антоніни віддати за нього свою доньку.

На життєвому шляху чутливого до жіночої краси, емоційно вразливого Івана Франка Юзефа була не першим і не єдиним об’єктом одухотвореного поклоніння. Вона «явилась другою» після розриву з українкою–попівною Ольгою Рошкевич, зініційованого її батьком, лолинським парохом, після першого політичного арешту Івана.